Отже, за кілька тижнів до початку війни у Коростенському УРі — найбільшому в системі прикордонних укріплень, споруджених від Карельського перешийка до Чорного моря на так званому старому кордоні, — з’явився постійний гарнізон. І це за того, що воювати збирались «малою кров’ю на чужій території», а новий вже радянсько-німецький кордон перемістився на сотні кілометрів від Коростеня.

Втім, це аж ніяк не єдина загадка, яку досі оберігають коростенські скелі. Адже якщо управління військами УРу розміщувалось у Білокоровичах, то для кого тоді призначався збудований у товщі граніту командний пункт, міць і технічна оснащеність якого вражають уяву навіть сьогодні?

Під грифом «цілком таємно»

Нині об’єкт «Скеля» — на балансі Коростенської міської ради. Її стараннями покинутий військовими з післявоєнних часів командний пункт було приведено до ладу і перетворено на музей, найбільш цікава частина якого — «приміщення», чи, точніше, розміщений у товщі гранітної скелі комплекс коридорів і кімнат.

Коротка технічна характеристика об’єкта «Скеля»: кількість приміщень висотою від 2,5 до 4 м — 36, їх загальна площа — 472 кв. м, довжина коридорів — 156 м, їх ширина — 1,1 м, загальний об’єм підземного комплексу — 1121 куб. м. Все це захищено від можливих ударів з повітря півтораметровим шаром залізобетону, 18-метровою товщею гранітного масиву та 20 метрами піщано-глинистого грунту, що робить підземний командний пункт малоуразливим навіть за сучасного розвитку військової техніки, не кажучи вже про часи, коли він будувався.

Коли 1986 року міська влада Коростеня взялась за відновлення об’єкта «Скеля», щоб перетворити його на запасний командний пункт цивільної оборони міста, з’ясувалося, що це — трирівневий (!) комплекс коридорів і приміщень. Тому наведена вище технічна характеристика об’єкта насправді стосується лише основного — середнього «поверху» командного пункту. Що розміщується нижче та вище розвіданого нині й відкритого для відвідувачів основного рівня об’єкта «Скеля» — залишається загадкою. Хоча відомо, що споруджений у прибережних скелях річки Уж військовий об’єкт мав коридор під руслом ріки і запасний вихід на протилежному березі. Коридор проходив на глибині 70 метрів!

Кілька років тому військово-історичний комплекс став музеєм, проте об’єктом досі продовжує опікуватись міське управління з надзвичайних ситуацій. За словами його начальника Олега Бошакова (на знімку), навіть після розвалу СРСР всі радянські документи щодо спорудження і справжнього призначення «заглибленого командного пункту управління» в Коростені залишилися під грифом «цілком таємно». А відтак єдиними доступними коростенцям документами при відновленні об’єкта служили ... трофейні німецькі креслення, виконані в часи окупації Коростеня військовими інженерами вермахту за результатами скрупульозних обмірів лише найдоступніших приміщень командного пункту.

Невразливий кабінет для Сталіна

Якщо вести мову про технічне облаштування об’єкта «Скеля», то насамперед увагу кожного з його відвідувачів привертають масивні броньовані двері, що закривають два входи — основний і запасний — до підземелля. Від довоєнних часів зберігся не тільки розрахований витримувати міць потужних вибухів товстезний метал. Лише невеликого відновлювального ремонту вистачило для приведення до робочого стану двох потужних дизельних генераторів, які до сьогодні гарантують безперебійне (і, головне, автономне) електрозабезпечення підземного комплексу.

Не менш «живучими» виявились і компресорні установки, призначені для створення у підземеллі так званого «підпору тиску», що убезпечувало приміщення командного пункту від проникнення диму чи бойових отруйних речовин у разі їх застосування противником. А виявлений під землею вражаючий запас активованого вугілля, яке до сьогодні використовується у протигазних фільтрах, наочно засвідчив високий рівень протихімічного захисту збудованого у товщі граніту об’єкта.

Для забезпечення пальним дизельних генераторів у відокремленому від основного комплексу підземних споруд бункері було облаштовано 20-тонну цистерну для зберігання солярки. Та чи не найбільш вражає, що розташований буквально за лічені метри від річки командний пункт не лише має власний підземний колодязь із питною водою високої якості, а й два спеціальні резервуари загальною ємністю 40 куб. м для її зберігання. Зварені за особливою технологією «подвійного шва» із 15-міліметрової броньованої сталі і покриті зсередини шаром срібла (!), вони досі цілком придатні для довготривалого зберігання питної води.

До речі, воду із підземного колодязя тепер може скуштувати будь-хто, адже вона подається до облаштованого на поверхні бювету, що має велику популярність у жителів міста. А вже не технічним, а цілком природним феноменом стало те, що коли під час спорудження бювету вирішили за допомогою двох потужних кар’єрних мотопомп на деякий час осушити колодязь до дна, то бажаного так і не досягли: за кілька днів роботи рівень води знизився лише... на один метр! Дехто навіть висловив припущення, що колодязь сполучається з річкою. Але лабораторні аналізи засвідчили незмінно високу питну якість води в майже невичерпному її джерелі.

Втім, на сьогодні більш-менш достовірну інформацію про будівництво і внутрішнє облаштування колись суперсекретного командного пункту ми маємо переважно із спогадів коростенських старожилів, чимало з яких про існування об’єкта вперше дізнались... після окупації міста німцями.

Cудячи з того, що до основного і запасного входів об’єкта «Скеля» колись вели лише вузенькі стежини, бетонний розчин у глибину скелі подавався по спеціально пробуреній свердловині. А складна п’ятирівнева (!) система маскувальних сіток (в тому числі сталевих із вузькими чарунками), натягнута на закріплених по всій поверхні скелі стовпах, виконувала, на думку фахівців, одразу дві функції: власне маскувальну і... протибомбову. Адже завдяки крутизні встановлення густої сталевої сітки та її пружності падаючі бомби мали частково зісковзувати або навіть відкидатись від поверхні скелі, що прикривала схований в її підземеллі об’єкт.

А свідчення очевидців про викладені паркетом із невідомої у цих краях деревини підземні коридори та розкішні шкіряні меблі у головному кабінеті, вхід до якого вів через спеціальну приймальню, породили чутки, що об’єкт будували... для самого Сталіна, а головним «архітектором» об’єкта нібито був видатний військовий фахівець генерал Дмитро Карбишев.

Про що розповів щоденник

У період з 1924-го по 1938 рік вздовж західного кордону розпочалося спорудження укріплених районів (УРів). УР будували вздовж так званої старої лінії кордону, і вони отримали в Європі назву «Лінія Сталіна». За цей час було споруджено близько 4,5 тисячі довготермінових фортифікаційних об’єктів. З огляду на перенесення 1939 року кордону, спорудження «Лінії Сталіна» було заморожено. Розпочалося будівництво нових укріплених районів, що мали утворити так звану «Лінію Молотова». Проте на момент початку війни «Лінія Молотова» була готова до використання лише на 20 (за іншими підрахунками 50) відсотків.

За визнанням гітлерівських генералів і сучасних західноєвропейських істориків 1941 року доля Москви і всього гітлерівського плану «блискавичної» війни проти СРСР вирішувалась... під Коростенем. Проте з певних ідеологічних причин героїчні бої на коростенському напрямку в радянських історичних джерелах згадувались лише як малозначимий епізод так званої Київської оборонної операції. Але варто почитати воєнний щоденник начальника генерального штабу німецьких сухопутних сил Франца Гальдера, щоб пересвідчитись в цілком протилежному. Так, на п’ятий день переможного бліцкригу він оцінював обстановку на північному фланзі групи армій «Південь» (що завдавала удару по території України) як рядову. Однак уже на 13-й день війни ситуація тут оцінюється як така, що становить «відчутну загрозу».

А 21 серпня 1941 року, на 61-й день війни, Адольф Гітлер особисто підписав доленосну для всього подальшого розвитку подій на радянсько-німецькому фронті директиву про призупинення наступу на Москву і поворот зосереджених на цьому напрямку танкових сил на південь з метою знищення 5-ї радянської армії генерала Михайла Потапова, що захищала Коростенський УР. Зокрема, третій пункт цієї директиви зобов’язував командування групи армій «Центр», що діяла на московському напрямку, «незважаючи на подальші плани, виділити для здійснення вказаної операції стільки сил, скільки буде потрібно для знищення 5-ї армії росіян, залишаючи собі невеликі сили, необхідні для відбиття атак противника на центральній ділянці фронту».

Отож, як свідчить цитований документ, саме мужність і стійкість захисників Коростеня стала основною причиною стратегічних змін у гітлерівському плані «блискавичної» війни, що вже невдовзі призведе до повного краху всього детально спланованого і розписаного по днях «бліцкригу» проти СРСР. Втім, як визнають самі гітлерівські генерали, іншого виходу вони не мали, бо 5-та армія, утримуючи позиції під Коростенем, загрожувала флангам одразу двох фашистських груп армій — «Південь» і «Центр», не дозволяючи німецьким військам ні зосередити сили для удару на Київ, ні продовжувати наступ на Москву.

Вже згодом, виправдовуючи свій провал під Коростенем, гітлерівські генерали згадають і «потужну оборонну міць» Коростенського УРу, і феномен «прип’ятських боліт» (хоча знамениті білоруські болота чомусь так і не стали перешкодою для переможного німецького наступу), і навіть магічний вплив коростенського плутону — велетенського кам’яного масиву, що служить кристалічною основою цих місць.

Втім, насправді із 439 ДОТів Коростенського УРу 427 були призначені для встановлення кулеметів і лише 12(!) — гармат. Отож, за всіма канонами військової науки, серйозною перешкодою для німецьких танків Коростенський УР не був. Мало того, як згадує у своїх мемуарах Іван Баграмян, найгострішим дефіцитом у військах генерала Потапова стали навіть не патрони і снаряди, а звичайнісінькі саперні лопатки, без яких було неможливо окопуватись під вогнем ворога. Отримати їх армії Потапова так і не вдалося, адже радянські «стратеги» планували переможно наступати, а не «вгризатись» у рідну землю, обороняючи її від ворога.

Отже, переконані коростенці, військово-історичний комплекс «Скеля» має стати основою для створення повноцінного музею, що розповідатиме про героїчні сторінки нашої історії, багато з яких, на наш гріх і сором, до сьогодні залишаються маловідомими. Втім, щоб уже розгорнуті у підземних кімнатах експозиції справді стали початком важливої не тільки для коростенців справи, зусиль міської і навіть обласної влад замало. Звісно, якщо прагнути, щоб в Україні з’явився не просто ще один туристичний об’єкт місцевого рівня, а музейний комплекс, здатний розповісти і нам, і всьому світу про цю таємничу сторінку історії.

На знімках: за словами Олега Бошакова, «Скеля» досі зберігає свої таємниці.

Фото автора.