Межовий стовп, пронизаний колючим дротом і обвитий пшеничним колоссям, перев’язаним вишитим рушником. Він стоїть на брилах родючого українського чорнозему.

Внизу напис: «Мільйони їх, мов колоски на ниві, були й нема, були й нема...». Пам’ятник жертвам Голодомору 1932-33 років встановлено поблизу селища Підволочиська — на тому місці, де колись прикордонний стовп ділив Україну. Вздовж Збруча багато сіл на його правому і лівому берегах носять однакову назву. Поділені великою політикою села, поділені родини. Мешканка села Мислової, що в Підволочиському районі Тернопільщини (на протилежному березі є Мислова хмельницька), Іванна Осадчук згадує розповіді родичів. Щоб дати про себе знати, донька на тому березі Збруча, коли на весіллі її взяли танцювати, кричала в такт музиці: «Я жива, я жива!», а на цьому березі ридала мати. Скільки історій тих страшних часів передаються від покоління до покоління у навколишніх селах. Роман Гнецько каже, що поле його діда виходило до Збруча. Він поїхав його обробляти і почув: «Брате, допоможи! Діти голодні». Ввечері зібрав пакунок і поніс у верболози. І так було багато разів.

Галичани допомагали єдинокровним братам, переправляючи продукти на саморобних плотах. На жаль, офіційна допомога не проходила.

Відкриваючи пам’ятник, голова Тернопільської облдержадміністрації Юрій Чижмар і заступник голови Хмельницької облдержадміністрації Петро Купчишин наголошували: про ті страшні часи не можна забувати ще й тому, що й нині є спроби роз’єднати українців, зробити їх слабшими. А ми — єдиний народ. Пам’ятник освятили і спільною молитвою загиблих від голоду пом’янули священики різних конфесій. Лише на Хмельниччині, як свідчить нещодавно видана Книга пам’яті, їх було понад 35 тисяч.

Тернопільська область.