У мого прадіда Захара було одинадцятеро дітей, у його рідної сестри Палашки — п’ятеро. Жодного не залишилося.
Під час голоду 1932—1933 років, коли вимерло півсела Фарбоване Яготинського району на Київщині, з їхніх комор винесли все до останньої зернини, забрали все їстівне до крихти. Прадіду лишили тільки худющу півживу корову, яка давала трошки молока.
«
Це молоко сильно розводили водою й, поки можна було, давали потроху сестриним малим, але взимку, коли почали пухнути власні, — перестали. Я тоді жінці сказав: хтось із дітей помре — і ти не житимеш». У селі, розказував, було тихо-тихо. Якось зайшов до сестриної хати, а там на лавках, на печі, на долівці чи навіть у самій печі — опухлі з голоду малі: очі в них великі, зосереджені, хворі, вже майже ні на що не реагують. «Пролежали вони недовго. Так вони, усі п’ятеро дітей з Палашкою і чоловіком померли, хто де лежав. І допомогти їм ніхто просто не міг — не було чим». Своїх прадіду Захару врятувати вдалося, та не знав, що смерть їх дожене: всі одинадцятеро помруть майже одразу після голодних тридцятих. А через 13 років трагедію переживе уже його син Петро......До кінця життя дід Петро, поївши, обережно збирав рукою зі столу крихти хліба і доїдав їх усі. Він більше ніколи в житті не міг наїстися досхочу і навіть на животі зробив татуювання
«Вечно голоден». Адже 1946—1947-го Петру, тоді найстаршому, 12-літньому, сину, довелося стати головою родини: дід Захар уже тоді відійшов, а прабабцю посадили до в’язниці за те, що збирала на полі мерзлі буряки, що залишились після збирання врожаю.Тож діду Петру довелося старцювати, щоб урятувати меншеньких.
«Уже опухлий трирічний брат Ванечка сидів коло вікна й чекав, що я щось принесу поїсти. Такого страху й голоду я не знав більше ніколи в житті. Це — найстрашніше, що може трапитися з людиною», — розказував дід мамі, яка переказала його слова й своїм дітям.
