Моя бабуся ніколи не купує борошно кілограмами. Тільки мішками. А її горище завжди мені нагадувало склад продовольчого магазину, тільки дуже затишний — із в’язками цибулі, розкладеними на деках горіхами та сушеними яблуками і грушами. Я часто кепкую з бабусі і кажу, що цих продзапасів вистачить років на десять, а вона, не сердячись, відповідає: «Не бачила ти смаленого вовка! Під цим «смаленим вовком» вона має на увазі голодовки, а їх минулого століття було аж три. Вона не любить розповідати про ті страшні роки, бо каже, що «життя повинно продовжуватись», і лише зрідка розказує, як це було.

— За ціле літо 1946 року не випало ні краплини дощу. Земля в нас на Кіровоградщині пішла глибокими тріщинами. Врожаю не було. А в нашій, уже на той час великій, родині народилися ще й близнюки: Люда і Лариса. Спочатку ми рятувалися гнилою картоплею, що була в кагатах під Новоархангельськом. Їх, відступаючи, залишили ще німці. З цієї гнилі ми робили млинці... Варили лободу, пшінку, збирали крадькома зерно, ячмінь. Ось так десь із півлітра назбираємо, прийдемо додому і починаємо розтирати їх на жорнах. Але потім діти від голоду так розпухли, що не могли ходити, а тільки повзали. Тоді моя мама, твоя прабабка, зняла єдину свою прикрасу — золоті сережки — й пішла до Марії та Зінька, в яких не було дітей. Вона їх дуже просила зглянутися хоча б на малих дітей, і в обмін на золоті сережки отримала дві хлібини і великий вузол борошна. Так ми і вижили. А ті сережки раніше, до голодовки, моя мама хотіла віддати мені, казала: «Ти ж у мене, Галю, перша дівчинка. Тобі й будуть ці прикраси».

До сьогоднішнього дня моя бабуся не носить сережок.