Читачі «Голосу України» розповідають:

«У нас на городі біля горіха є дві могилки. Тут поховані мої прадід і прабабуся. У 1933 році вони відмовилися їсти на користь своїх дітей, аби ті вижили. Моя мама вижила, але теж постраждала від голоду — у неї дуже боліла голова. То був наслідок голодної молодості, коли організм для розвитку не отримав найнеобхідніших елементів... У День пам’яті ми вшануємо наших рідних, усіх загиблих українців виставленою на підвіконні свічкою».

Володимир Бірчак, 21 рік, студент історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка, голова молодіжного науково-пошукового товариства «Обереги»:

«Уже п’ятий рік я беру участь в акції «Сопричастя», ініційованій Спілкою української молоді. Ми добровільно відмовляємося від їжі впродовж 33 годин, щоб хоч на мить відчути ті страждання, яких зазнавали мільйони українців 75 років тому, щоб духовно з’єднатися з ними. А ще молимося за їхні душі, намагаємося зробити якусь добру справу: зробити пожертву, допомогти потребуючим, відмовляємось у ці дні від музики, розваг. Для чого це потрібно? Щоб не забути страхіть, які пережили українці, щоб історія нас-таки чомусь учила. Щороку до нас приєднується дедалі більше молодих людей, отже, їм це потрібно?..

Олексій Чернявський, робітник, 60 років (Черкаська область):

«У дитинстві, коли моя мати випікала у печі хліб, вона завжди говорила:

«Аби тоді, у голод, нам, дітям, давали хоч по маленькій, хай навіть цвілій, cкориночці хліба — скільки б залишилося живими...»

Ненька часто розповідала про 33-й, їй тоді було тринадцять літ, і вона добре пам’ятала все жахіття голодомору. Як у колгоспних яслах померло десятеро дітей, бо їм зварили суп з пшона-потерті, в якому було насіння блекоти. Як мерли цілими сім’ями на їхньому кутку. Як збожеволіла жінка на одному з хуторів, зарізала свою дитину і з’їла її... Слухаючи зараз розповіді про голодомор, відчуваю душевний біль, гнів проти комуністичного тоталітарного режиму, котрий катував безневинних жертв. На жаль, часто у засобах масової інформації трагічне минуле висвітлюється однобоко і невміло. А державна ідеологічна політика також непродумана, нав’язлива і часто викликає спротив і нерозуміння у людей, котрим невідомі були найстрашніші сторінки нашої історії».

«У 33-му я була дівчинкою, але пам’ятаю, як ми збирали в лісі траву легорд (черемшу), дуже пухли від неї. Ще рвали цвіт акації. Мама із знайомою продали якісь лахи на станції, обміняли на вузлик крупи. Її у лісі перестріли бандити, побили, крупу забрали. Мама ледве доплелася додому, дядько допоміг їй вилізти на піч. Я простягаю їй кілька бубок ягід — знайшла на галявині, а вона мою руку відводить і шепоче: «Сама, сама з’їж... Вранці буджу її, а вона мовчить. Я до дядька: «Мама чогось мовчить». А він: «Вона померла вже...». Поховали її в ямі, обклали дошками. Мала я двох сестер і брата зведеного. Вони теж померли з голоду...»