Іван Денисенко, ветеран праці, колишній викладач Вінницького державного педагогічного університету:
«Під час першого голодомору 1932—1933 років нас урятувала бабусина корівка. Я хоч був ще малий, але добре пам’ятаю, що бабуся тримала її в хаті день і ніч. Коли виганяла на випас, обов’язково брала з собою вила. А вночі так само з вилами в руках охороняла корівку. Якщо хтось лишень наближався до корови, кричала: «Не підходь, бо заколю!». Ті голодні люди могли б роздерти скотину і навіть сире м’ясо з’їсти. У нас дуже багато людей померли. Коли я чую про те, що голод — це надумана тема, серце стискається від болю. Бо сам пережив ті страшні роки».Григорій Ковпак, 103 роки, вчитель-пенсіонер (Королівка Борщівського району Тернопільської області):
«Я саме навчався в Чортківській вчительській семінарії, коли дізнався про голод на Великій Україні. Про це писала преса, розповідали ті, кому пощастило перейти за Збруч. Траплялося, що опухлі від голоду люди помирали вже на нашому боці, споживши шматок хліба чи мисочку юшки. Пригадую, як ми збирали збіжжя, борошно, крупи, щоб переправити через кордон, сформували ешелон, але радянські прикордонники його завернули. Мовляв, голоду в нас немає. Я багато що бачив на своєму віку, в тому числі декілька воєн, але смерть від голоду, на який сталінський режим прирік мільйони українців, видається мені найтяжчим гріхом».Микола Береговий, виконавчий директор Вінницької обласної асоціації
«Поділляцукор»: «Від голоду померла моя старша сестра. Як розповідали батьки, дівчинка спухла, а врятувати не було чим. Мати казала, що з хати все як віником вимели. Зернини не залишили. Так само було і в інших селах нашого Теплицького району. Дуже правильно, що є в нас тепер день скорботи за померлими від голоду. Їх треба згадувати, вшановувати пам’ять. Але водночас не забувати про те, що й нині багато людей недоїдають, живуть упроголодь».Микола Скорик, голова Одеської обласної ради:
«Це були роки жахливої трагедії народів України. Голод не обирав національності. Голодомор викосив золотий генофонд нації».