Юрі порадили позбутися малоросійського акценту,

Про Гната Петровича ЮРУ написано багато. І попри це, як зауважив один театральний критик, Юра це — цілина. Є скупі біографії, складені ще за радянських часів. Є гнівні статті, в яких Юру звинувачують ледве не в загибелі його друга Леся Курбаса, написані вже в часи незалежності. А поміж цими крайнощами — ота саме цілина. Син Гната Петровича Юрій Гнатович дав батькові таку характеристику: «Не пив, не курив, скромний у побуті. Був невеличкий, повненький. Таких жінки не дуже й любили...» Про нього казали, що він спалахував, як сірник, і одночасно — був людиною м’якою і не злопам’ятною. Не маючи академічної освіти, зміг 1920 року створити театр, який досі є провідним в Україні. Самородок, геній? Свого часу в «Мистецьких силуетах» Остап Вишня запитував: «Звідки взявся Гнат Юра?» Відповідь на це запитання шукаємо досі.

До школи він не ходив узагалі

— Юрію Гнатовичу, то звідки ж узявся Гнат Юра?

— Батько родом з Кіровоградщини. Він народився в підлісному селі Федорі, недалечко від Олександрії. Його батьки були сільські люди, але досить освічені, як на ті часи. Дід працював сільським писарем, багато читав, цікавився вченням Толстого... Але тато село покинув рано. В сім чи вісім років його забрав до себе в Олександрію дядько Микола. Він завідував нотаріальною конторою, тож у цій конторі батько і виріс. Там його навчили писати, читати, як став підлітком — складати документи. Писав вірші. Їх друкували у місцевій газеті. Але постійної освіти батько не мав.

— Але в офіційній біографії Гната Юри записано, що він закінчив земську школу. І тільки після цього пішов на службу до нотаріальної контори...

— До школи він не ходив узагалі. У реальне училище — також. Але в училищі він склав екстерном випускні іспити.

— А де Гнат Петрович вивчав мови? Адже чимало п’єс, які він пізніше ставив у театрі Франка, були в його перекладі. Наприклад, знаменитий «Фігаро»?

— Спеціально ніде. Він знав польську, російську, трохи німецьку мови. «Фігаро» батько перекладав з російської. П’єс він переклав багато, але ще більше зробив інсценізацій.

— І коли ж він захопився театром?

— Батько згадував, що в дитинстві його захоплювали церковні дійства: скажімо, вертепи... Певно, ще тоді зародився інтерес до чогось сценічного. Але театром він зацікавився вже в Олександрії. Його дядько був затятим театралом, ходив на вистави всіх заїжджих театрів. І водив з собою племінника. Під час чергових гастролей батько познайомився з Марією Заньковецькою і Панасом Саксаганським. Мабуть, Заньковецька побачила в ньому якийсь вогник, благословила батька...

За іронією долі саме Гнатові Петровичу довелося ховати і Марію Заньковецьку, і її (на той час вже колишнього) чоловіка Миколу Садовського. В останні роки життя Панаса Саксаганського поруч з ним також був Гнат Юра.

...Та до сцени ще було далеко. Тата призвали в армію. Служив він у Молдавії. Батько був не дуже сильним фізично, маленького зросту, але грамотним, тож його призначили писарем. Він мав багато вільного часу, і міг ходити на вистави театрів, які гастролювали в Молдавії. Там він познайомився з Павлом Гайдебуровим і Надією Скарською (сестрою Віри Комісаржевської). Вони почали залучати батька до вистав, давали невеличкі ролі... Коли військова служба закінчилася, батько повернувся на батьківщину і почав виступати в аматорських колективах.

...Але мріяв він про МХАТ! Перед Першою світовою війною батько поїхав у Москву на прослуховування. Але йому відмовили. Сказали: здібності є, але треба позбутися малоросійського акценту. Тато згадував, що до нього дуже тепло поставилася артистка Анастасія Зуєва. Вона йому сказала: «Вас візьмуть. Не втрачайте надію. Змужнієте, підучите російську мову...»

— І Гнат Петрович вирішив, що краще створити власний український театр, ніж позбуватися малоросійського акценту?

— До власного театру було ще далеко. Після повернення він познайомився з російським актором Павлом Орленєвим, на той час найзнаменитішим Гамлетом Європи і Америки. Орленєв до батька поставився дуже прихильно (Гнат Петрович пізніше називав його своїм учителем. — Авт.). Він запропонував татові поїхати на гастролі в Америку. Батько навіть закордонний паспорт оформив. Але почалася Перша світова війна, і замість Америки батько пішов на війну. Правда, перед цим він ще встиг побувати у Львові й кілька місяців попрацювати в театрі «Руська бесіда». Там і потоваришував з Лесем Курбасом.

Але, як я вже казав, почалася війна, і батька знову призвали до армії. Та повоювати він не встиг, бо потрапив у полон (поблизу Тернополя). Як військовополонений трошки посидів у в’язниці, а потім російські війська знову потіснили австро-угорців, і батька визволили. Після полону він повернувся додому. У цей час Лесь Курбас переїхав зі Львова до Києва. І вже тут, у Києві, вони разом з батьком і Семеном Семдором організували «Молодий театр».

— Коли до Гната Петровича приєдналися брати?

— Пізніше, коли батько організував у Вінниці свій театр, туди перебралися старший брат Терентій, молодший Олександр (Юра-Юрський), сестра Тетяна. Переїхала і їхня мама Меланія Григорівна. Допомагала, як могла, готувала на всіх. У трупі також працювали дружини всіх трьох братів, а коли вийшла заміж сестра Тетяна, то і її чоловік (хоча це вже пізніше).

— А коли Гнат Петрович познайомився з вашою мамою?

— Також у Вінниці. Мама жила у Львові, але в юному віці вона поїхала до дядька в Кам’янець-Подільський. Їхала за кордон, хоча тоді кордон був умовний. А коли прийшла Червона Армія, назад до Львова повернутися вона не змогла. І через деякий час разом з дядьком перебралася до Вінниці. Працювати у театрі мама почала ще дівчинкою, тому у Вінниці одразу попросилася до батькового театру. Їй тоді було років сімнадцять-вісімнадцять: молода, красива, талановита... А батькові — на 14 років більше, хоча він ще не був жонатий. Отак у них все й склалося. Мама розповідала, що вона одразу закохалася в батька. Але чи довгим був період залицянь, я не знаю. Батько не був ловеласом. Я точно знаю, що мамі він не зраджував. Любив і її, і мене. Був хорошим сім’янином. Коли батько помер, для мами це була страшна трагедія. Вона кохала його все життя.

Їхали до Києва, як на заслання

— Чому театр вирішили назвати іменем Франка?

— Так запропонував батько. Може тому, що він побував у Західній Україні, захопився творчістю Франка, національним духом.

— А політикою Гнат Юра цікавився? Адже то були особливі часи: УНР, директорія, гетьманат?

— До політики він був байдужий. Хоча мав знайомих серед політичних діячів. Скажімо, у нього були теплі стосунки з Володимиром Винниченком. Вони познайомилися, коли батько працював у Києві. І його виставою «Гріх» відкривався театр імені Франка. Тоді часи були непевні, і коли війська Петлюри почали відступати з Києва, разом з ними відступали і театральні трупи. В той час багато знаменитих акторів приїхали до Вінниці. Той саме Микола Садовський. Потім він пішов з військами на Захід і опинився аж у Празі. Бідував там. 1926 року постало питання, що Садовського треба повернути на батьківщину. Вмовити його доручили батькові. Він поїхав до Праги, розшукав Садовського і каже йому: «Миколо Карповичу, повертайтеся додому. Вас там шанують. Чекають». А він: «Гнате, у мене ж репутація підмочена. Мене вважають ворогом революції, можуть і арештувати». Але батько його вмовив. Садовського в Україні зустріли дуже тепло.

...А Курбас 1920 року перебрався до Умані. Коли політична ситуація стабілізувалася, він знову повернувся до Києва, де організував театр Березіль. Театр батька перемістився спочатку в Донецьк, а потім в столичний Харків. У той період творчі шляхи батька і Курбаса вже розійшлися. Але особисті стосунки залишилися. Я точно знаю, що вони поважали один одного.

— Це правда, що у вас зберігалася передсмертна записка Курбаса?

— Не у мене, а у моєї мами. Мама Ольга Іванівна Рубчаківна — дочка відомої галицької актриси Катерини Рубчакової і актора співака-баса Івана Рубчака. Бабуся на той час мала трьох дочок, була на декілька років старшою за Леся Курбаса, але мала особливу красу і талант. І Курбас у неї закохався. А потім вийшла трагедія...

— Яка? Ваша бабуся не відповіла йому взаємністю?

— Трохи не так. Може, про це незручно говорити. Хоча... Це вже історія. Одне слово, у найвідповідальніший момент він зазнав невдачі як мужчина. І вирішив покінчити життя самогубством. Написав записку: «Люба Катрусю, вибач, що я не міг тебе ощасливити...» і так далі. І пустив собі кулю в серце. Але вижив. Хоча та куля залишилася в ньому на все життя...

— Скільки років було вашій мамі?

— Років десять, а може й більше. Бабуся цю записку не викинула. Після її смерті (1919 р.) записка разом з іншими бабусиними паперами потрапила до моєї мами. Але під час війни ми цю записку втратили...

— Лесь Курбас знав, що записка зберігається у вашій сім’ї?

— Мабуть, ні. Я пам’ятаю, як 1933 року Курбас приїжджав у Київ на похорон Садовського. Його вже переслідували. Зняли з посади. Батько запропонував Курбасу перейти в театр Франка. Але той відмовився. Він був гоноровою людиною, лідером. Не хотів служити під чиїмось началом.

— Власне, нова радянська влада зробила ставку на революційне мистецтво Курбаса, коли вирішила перевести в столичний Харків його театр, а театр Гната Юри відправити на периферію в Київ. Кажуть, тоді біля приміщення театру паслися кози... Гнат Петрович сприйняв це як образу?

— Звичайно. Але батько був людиною скромною і образи приховував в собі. Мама згадувала (та й батько) пізніше: «Ой, коли ми перебиралися в Київ, то їхали, як на заслання. Ніби нас в глуху провінцію відправили. У Харкові вирувало життя. Там зібралася вся українська інтелігенція: письменники, художники... А в Києві — глушина». Але потім Київ став столицею, і все змінилося.

— Що то за історія зі статтею, в якій Гнат Петрович звинуватив Курбаса в націоналізмі?

— Я читав цю статтю. Не знаю точно, але думаю, що батько її не писав. Сам він відмовчувався, не любив говорити на цю тему. Але навіть якщо статтю підсунули, не підписати її він не міг: моментально арештували б і знищили. Такі були часи. А може, де з чим він і був згодний. Хоча... Навіть якщо врахувати, що Курбас «витіснив» його зі столиці, батько все одно не міг довго тримати образу. До речі, коли ми переїжджали, то Курбас і батько домовилися помінятися квартирами (без усякої комерції чи доплат). Це також свідчить, що дружні стосунки між ними збереглися. Курбас переїхав у нашу харківську (пізніше йому дали кращу в «Слові»), а ми — в його на Банковій. Тепер цього будинку вже нема. У 1934 році нам дали квартиру на вулиці Карла Маркса, 6. Там ми й жили до війни.

— Можливо, їх хотіли зіштовхнути лобами?

— Це вже тепер пишуть, що то була якась політика. Думаю, політика була інша: Курбас — представник новаторського мистецтва, ірреалізму. Він зі Львова, навчався у Відні і був вихованцем західної культури. А Юра — прихильник традиційного мистецтва. Він вважав, що його покликання — продовжувати традиції корифеїв української сцени, перенести українське мистецтво на вищий рівень, але в первозданному вигляді. Творчий підхід Курбаса для нього був неприродній. Він казав, що Курбас — це геній, але патологічний. Тобто Юра вважав формалістичне мистецтво — патологією. І був переконаний, що реалізм відтворювати значно складніше.

До букви «Ю» черга не дійшла

— Очевидно, ви пам’ятаєте 30-ті роки, коли почалися масові арешти?

— Добре пам’ятаю. Я вже був підлітком... Ночами не спали ні тато, ні мама: чекали, що за ними от-от приїдуть. У будинок (на Карла Маркса, 6) щоночі приїжджав «чорний ворон» і забирав людей. 1938 року будинок майже спорожнів. Для батька тоді були складні часи. Його звинувачували в націоналізмі. Скажімо, поставив він спектакль «Маруся Богуславка». Художнє оформлення — Анатолія Петрицького. Декорації: жовта пшениця і блакитне небо. Нині це як анекдот, а тоді звинувачення в націоналізмі мало дуже серйозні наслідки. А ще йому дорікали, що він має родичів за кордоном. Адже мама — родом зі Львова. Могли приписати, що Гнат Юра — польський шпигун. У театрі в той час працював такий собі Делявський. До речі, непоганий актор. Він був головою місцевкому і закликав: «Придивіться до Гната Юри. Це — сумнівна людина!». Він навіть звинувачував батька, що він син куркулів, «класово нам чужий». Усі ці розмови стихли тільки після того, як батька 1938 року обрали депутатом... Цікаво, що сам Делявський під час війни опинився в окупації і виступав перед німцями. Де він потім подівся, я не знаю.

— В 30-ті роки Гнат Петрович прихистив у своєму театрі багатьох акторів з трупи Курбаса, рятуючи їх від репресій.

— Це натягнуто. Наталя Ужвій сама перейшла сюди від Курбаса. Вона переїхала до Києва, бо заарештували її чоловіка Михайля Семенка. А ще Київ на той час вже став столицею, тому сюди почали перебиратися й актори: Амвросій Бучма, Юрій Шумський... Батько був зацікавлений, щоб у його трупі працювали найкращі актори з усієї України.

— Але щоб узяти на роботу дружину репресованого Семенка, треба мати мужність!

— Може, ви й праві. От кого він справді врятував, то це Віктора Добровольського. Батько добивався, щоб його звільнили. І тільки Добровольський вийшов з в’язниці, тато одразу взяв його в театр і дав роль в «Украденому щасті». Ще він, мабуть, урятував артистку Катерину Осмяловську. Її чоловік Лесь Липківський був сином розстріляного першого митрополита УАПЦ Василя Липківського. Її хотіли викинути з театру, але батько доводив, що без неї працювати неможливо. Її чоловіка він також узяв в штат: він був на другорядних ролях. Звичайно, то було небезпечно. З ним могли зробити те саме, що з Курбасом.

До речі, до тата дуже непогано ставився Микита Хрущов. Якось він сказав: «Знаєте, Гнате Петровичу, ви теж були у цих списках (розстрільних. — Авт.). Це я вас викреслив, тому що знав вас, любив як актора і вірив у вас. Але якби не почалася війна, то дійшла б і до вас черга». Добре, що прізвище починається на «Ю»... Хрущов батькові й квартиру виділив, в якій ми тепер живемо. Коли визволили Київ, тата викликали з евакуації, щоб він виступив на якомусь мітингу. Тоді він зустрівся з Хрущовим. Той розпитував, чи зберігся театр, які плани? Потім посадив його в машину, і вони поїхали дивитися театр. Це диво! Київ був зруйнований: жодного цілого будинку. У нашому куточку вціліли тільки приміщення театру і один житловий будинок (нині Ольгінська, 2/1). І Хрущов сказав: це — будинок для ваших акторів. Вибирайте собі квартиру, яку хочете, і переїжджайте. Я пам’ятаю, як тато повернувся з Києва. Розповів, що наш будинок зруйновано, знищено бібліотеку, колекцію картин, архів... «Що ж, — каже. — Будемо починати життя спочатку». Річ у тім, що ми в евакуацію нічого не вивозили. Коли почалася війна, театр Франка був на гастролях у Москві. Я тоді навчався в 9 класі, але почалися канікули. Тож батьки вирішили взяти мене з собою, щоб показати Москву. Приїхали ми 15 червня. Ставили «В степах України». Мали ставити «Украдене щастя», але «В степах...» замовив сам Сталін (може, його Корнійчук підмовив, бо вони зі Сталіним були у хороших стосунках). Пам’ятаю, батько каже: «Я тобі залишу хороше місце. Сьогодні на спектаклі буде Сталін». Прийшли і Сталін, і все політбюро. Я сидів трошки далі від нього, за кілька метрів. Спектакль йому сподобався. А я всю виставу дивився тільки на нього.

...І тут війна. В Київ уже не пускають. А у нас все залишилося в Києві. Так і поїхали в евакуацію: голі як соколи. Спочатку — в Тамбов, потім — в Семипалатинськ, далі — в Ташкент. Там я закінчував школу, а у вільний час працював освітлювачем в театрі. Бо хто працює, той має пайок. Так і виживали. Може, нам було трохи легше, ніж іншим...

Назад до Харкова?

Гнат Юра любив живопис, збирав колекцію картин. Любив класичну музику. До війни у нього була надзвичайна збірка дореволюційних патифонних платівок із записами Шаляпіна, Карузо...

Кожної вільної хвилини Юра вмикав патефон і слухав. Музичну освіту мала його дружина. Вона грала на фортепіано, мала гарний голос. Юра нот не знав. Він просто насолоджувався музикою і співом. Особливо йому подобалось бельканто. Він мав теплі стосунки з художниками, письменниками... Актори рідко бували у нього вдома. Виняток — Наталя Ужвій.

— У нас часто бував Олександр Корнійчук. Він був дуже складною людиною, підступною, хоча безперечно талановитою. То була не дружба. Просто батько був йому потрібен. З Корнійчуком пов’язаний дуже важкий для батька період життя, коли театр імені Франка знову хотіли перевести в Харків, а театр імені Шевченка — в Київ. Батько дуже переживав. Цю справу закрутили Корнійчук і Микола Бажан. Бажан, бо він був прихильником Курбаса з давніх часів. Вони подружилися ще в Умані. Потім Бажан підтримував Курбаса, театр імені Шевченка... А Корнійчук... Річ у тім, що вершина його творчості припала на довоєнний період. Тоді були: «В степах України», «Платон Кречет», «Загибель ескадри»... Після війни він також писав, і п’єси ставилися, але це були слабкіші речі. А Корнійчук не міг усвідомити, що він пішов на спад як письменник, і у своїх провалах звинувачував батька. От він і надумав: перевезти сюди харківський театр під головуванням Мар’яна Крушельницького, а батькові сказав: «Тобі уряд дасть можливість працювати, де схочеш: у Харкові, Львові чи Одесі». Батька викликали в ЦК. Він їм відповів: «Тут я живу, працюю, мабуть, тут і помру. Але навіть якби я переїхав, ні Ужвій, ні Бучма, ні Шумський зі столиці не поїдуть. Ми цей театр зруйнуємо, а новий не створимо». Тоді вирішили перевести тільки Крушельницького, а батька зробили звичайним режисером. Він дуже переживав. Звичайно, це вкоротило йому віку. Але він продовжував творче життя: відновив «Швейка», поставив «Свіччине весілля» Івана Кочерги. Та біль був. А потім врешті прийшли до висновку, що треба батька поновити на посаді, а Крушельницького призначити головним режисером.

— Ви не знаєте, який період свого творчого життя Гнат Петрович вважав найбільш вдалим?

— Київський до війни. Але про харківський також добре згадував. Тоді він ставив «97» Миколи Куліша. Це була дуже знаменита вистава. Коли вона йшла, біля театру чергували карети швидкої допомоги. До речі, батько переробив там фінал: у Куліша було, що перемагають темні сили (тобто куркулі), а тато зробив, що приходить Червона Армія і долає всіх ворогів. Що цікаво, тепер пишуть, що Гнат Юра вчинив не коректно, переробивши фінал. Але він узгодив це з Кулішем. Той погодився. І ця вистава мала резонанс і в Києві, і в Москві, куди її возили 1926 року.

— Не менш знаменита вистава «Украдене щастя». Кажуть, що Гнат Петрович хотів сам зіграти Миколу Задорожного, але потім віддав роль Бучмі.

— Так, він хотів грати Миколу Задорожного. А Бучмі доручив бути режисером, бо Бучма виходець із Західної України, і краще знав побут краю. Але коли почалися репетиції і він побачив, що Бучма більше підходить на цю роль, то сказав: «Давай поміняємося. Ти будеш грати Миколу, а я — ставити». Так і домовилися. Потім було продовження: коли батько вирішив поставити «Мартина Борулю», то головну роль запропонував Бучмі. Та коли почалися репетиції, і Юра почав показувати Бучмі, як, на його думку, краще грати цю роль, Бучма сказав: «Знаєш, Гнате, давай знову поміняємося. Ти його краще зіграєш».

— Він був вимогливим режисером?

— Він вимагав від актора максимум того, що той може дати. До речі, актриса Поліна Нятко, яка працювала і з Курбасом, і з Юрою, згадувала: «Курбас давав актору свободу в імпровізації: робіть, що вам підказує інтуїція. А Юра бачив, що можна витягнути з актора, навіть якщо той сам не здогадувався, на що здатен на сцені». Тож можна сказати, що до акторів він був вимогливий. А ось до технічного складу ставився поблажливо. Коли заходив у театр, з усіма вітався за руку. Розпитував, як діти, онуки. До нього йшли по допомогу. Якщо було треба, допомагав і грошима. Мені здається, в театрі його любили.

— Ви виросли в театральній сім’ї. Не було думки податися в актори?

— Ніколи. До речі, з-поміж усіх моїх двоюрідних братів і сестер ніхто не захотів стати актором. Та й батько не радив мені йти в театр. Він казав: «Я бачу, що у тебе немає здібностей. А в театрі цікаво бути величиною». А ще він казав: «Якби не ті часи, я б ніколи не став тим, ким є. Піднятися до вершини — це випадок в мистецтві». Тож я пішов на факультет міжнародних відносин. Вибрав його сам. Оскільки не був тоді членом партії, кар’єру зробити не вдалося. Працював у міжнародному туризмі, потім — в історичному музеї...

— Невже батько не міг замовити слівце?

— Ніколи. За чужих він міг попросити, але не за своїх. Від цього і мамина кар’єра постраждала. Йому було незручно давати їй провідні ролі.