Сьогодні в Червоному залі столичного Будинку кіно відбудеться прем’єра документального фільму Сергія Буковського «Живі» («Листопад-фільм», сценарна група: Сергій Тримбач, Вікторія Бондар, Євгенія Кравчук, оператор-постановник Володимир Кукоренчук, продюсери Марк Едвардс та Вікторія Бондар).

Це фільм про Великий Голод 1933 року в свідченнях очевидців. Більшість цих людей тоді були дітьми — й це помножує страх їхніх спогадів і сповідей. Страх, що живе в людях досі. Як сказала одна з героїнь фільму, бабуся Настя з Яготинського району: «А мене за це не посадять?»

Живі — це ті, хто вижив. Але також і ті, хто загинув і лишається живим у нашій пам’яті.

Робота над фільмом тривала рік. По всій Україні відзнято на плівку майже шість десятків інтерв’ю. З них до фільму ввійшло 28. Фільм іде 75 хвилин — а всього знято 85 годин. Решту матеріалу передано до Благодійного фонду «Україна-3000», який і є замовником стрічки.

А ідея ця належить Президентові Ющенку. Років зо два тому, на прем’єрі фільму Буковського «Назви своє ім’я» (про Голокост) Ющенко сказав, що подібний фільм має бути й про Голод-33. Буковський взявся це зробити. Добре відомо, що цей режисер принципово уникає спекулятивних тем. А частина суспільства тему Голоду сприймає саме так.

Щоб уникнути будь-якої спекулятивності, Буковський звернувся до «третьої сторони» — до свідчень британського журналіста Гарета Джонса, який побував в Україні 1933 року й першим на Заході назвав голод штучним. «Після побаченого мені незрозуміле ваше замилування Сталіним!» — сказав він своїм співвітчизникам.

Гарет Джонс загинув від рук НКВС 1935 року, але залишив по собі щоденник, озвучений у фільмі (знімальна група побувала в Уельсі, на батьківщині Джонса).

Але головні свідки, звісно, наші співвітчизники. Один з них, з Кіровоградщини, після пережитого голоду, пізніше опинився в нацист-ському концтаборі Дахау й свідчить, що в Дахау було не так страшно, як в українському селі в тридцять третім році.

Будучи, як завжди, неупередженим, Буковський у своєму фільмі ніде не вживає слово «геноцид», але воно напрошується само собою. Сам Буковський каже: якщо в українських селах, приміром, на Харківщині, тоді помер кожен третій — як інакше це можна назвати?

Також режисер каже, що це, можливо, буде його останній фільм подібного типу. Бо перші два («Війна. Український рахунок» та «Назви своє ім’я») були надто великим душевним випробуванням. Коли записувалися свідчення людей, які пережили пекло війни, Голоду чи Голокосту — надто часто групі доводилося переривати роботу, бо на знімальному майданчику всі плакали.

Таке кіно не витримує жодної «мистецької» штучності. З цієї причини творці фільму навіть відмовилися від спеціально написаної музики. Бо тут все надто автентично й будь-яка «спеціальна» музика здається гріховно-недоречною.