Моя стражденна Бубнівщина

Село Бубнівщина на півночі Полтавської області принишкло з великого переляку. Колективізація! Розкуркулення! Примусово залишали рідні домівки родини «куркулів», яких насправді в селі не було жодного. Тож до виселення влада призначила найтрудолюбивіших, хто власним горбом більше приробив і кращу хату мав. Людей виганяли світ за очі на інші чужі землі. Деякі опинилися аж у Сибіру та на Далекому Сході.

Микита Шаповал господарював з дружиною, самотужки обробляв кілька десятин землі. Та й старші діти вже добра поміч, надія й на менших — швидко підростають. Шаповал, як і більшість у селі, походив з «посполитих», тобто з порівняно незалежних землеробів. Не наймитував, але й у найми нікого не брав. Працював на землі, займався інколи рибальством — річечка Руда та рукотворний ставок у кілька десятків гектарів на заздрість усій окрузі. Микита Іванович навідріз відмовився записуватися до колгоспу: «Сам посію, сам і пожну...».

Ні світ ні зоря запріг коня у воза та й подався греблею за село, на свій клаптик землі. А увечері родина поверталася з поля разом із сусідами, такими само одноосібниками-трудолюбами. Говорили про те, що не підуть писатися в колгосп. Он дехто віддав справну худобу на колективне господарство, то вже плаче, хоче назад забирати. У коней і корів вже боки позападали — ніхто не годує. Артільне — не своє. Розмову раптом перервали. Перед в’їздом до села дорогу перегородив вершник — у селі цю люту людину звали «об’їзчик». Сторож не пускав людей до села із збіжжям, хоча б і з власного поля. Вийшов сталінський указ, який у народі назвали «про три колоски». За три колоски, взятих зі жнивного лану, засуджували до трьох років позбавлення волі. «Об’їзчик» зліз з коня і, піднявши пужално над головою, процідив крізь зуби до Шаповала: «Показуй, що везеш?».

Шаповала з групою інших одноосібників судили в серпні 1932 року показовим судом у центрі села, на «царині». Із району понаїхало міліції, зігнали понад тисячу людей. Підсудних прокурор обізвав розкрадачами «соціалістичної власності» і вимагав для селян тюремного ув’язнення. Суддя шипів до селян: «Підете в колгосп? Чи тюрми захотіли?..»

Микита не скорився, твердо відповів: «Краще вже в тюрму. У колгоспі коні дохнуть...».

Вулицями усіх кутків Бубнівщини — Лющнівщини, Харківщини, Загреблі — швендяли «буксирні бригади», в які потрапили переважно «активісти» — ледарі й волоцюги. Свої «рідні» та із сусідніх сіл. Були в тих бригадах ті, хто боявся, що у самого заберуть хліб, а хтось ішов залюбки, щоб поживитися чужим добром. Іменем влади та будівництва світлого майбутнього в землеробів— «одноосібників» забирали останню зернину, вирощену тяжкою працею. Не минули й Закутка, бідного дворища край села над берегом Микити Шаповала.

«Активісти» вдерлися до хати, не знявши шапок і не перехрестившись до образів. Завантажили на свого воза клунки із житом і борошном. На столі з-під вишитого рушника виглядав надрізаний буханець. Приська Шаповалиха хотіла непомітно поправити рушник, щоб зайди не бачили недоїдену хлібину. Чим же годуватиме купу голодних малих діточок, які визирають з печі? Та котрийсь із «буксирників» угледів той окраєць хліба й згріб його брудними руками. А потім оглянувся по-вовчому — вже нема чим поживитися. Зі злості перекинув віжки через комин. Активісти гуртом налягли й скинули комин на долівку. З тим вовча зграя й забралася геть, посунула до інших беззахисних господарств Литвиненка, Стінкового, Литаша, Рибалки, Скалиги, Коркодима, Носка, Пономаренка, Люшні...

Як забралися геть доморощені яничари, Приська, витираючи сльози, знайшла в сінях, на долівці, два солоних огірки — випали з діжки, яку «буксирники» викочували з двору. Щоб якось втішити заплакану малечу, мати розділила менший огірок на всіх. Більший огірок приховала зі словами: «Завтра вам буде на сніданок...». Найстаршенька з-поміж малих Маруся ще тремтіла від страху, налякана бородатим дядьком, який забрав зі столу останній шматок хліба та зруйнував піч.

З прилуцької тюрми Микиту Івановича Шаповала випустили достроково, навесні 1933 року, з відкритою формою туберкульозу. Доплентався до рідного села і не впізнав його. Люди ходили пухлі від голоду, в порожніх хатах гуляв вітер. Діти також не впізнали батька — повзали по землі й щипали молоду травичку. Хто почувався більш-менш дужчим, залазив на дерево й обривав бруньки.

Невдовзі батько заснув і не прокинувся. Яму на цвинтарі копати в родині не було кому — ніхто вже не мав сили. Вулицею проїжджала колгоспна підвода — збирала небіжчиків — уже холодні тіла, заодно кидали на воза, як дрова, ще й теплих, дихаючих. «На кладовищі захолонуть». На Микитове «щастя», його тіло не скинули в рівчак на поталу здичавілим псам-людожерам. Поклали загорнутим у полотняне рядно в кимось вириту свіжу й не засипану ще могилу. На дні вже лежав небіжчик — якась жінка...

Не забарилася на цьому світі й Приська: померла від голоду й вона. Їй «пощастило» ще більше, ніж чоловікові Микиті. Для Приськи в глибині кладовища викопали «персональну» могилу.

Маруся Шаповал втратила під час голоду не лише батька й матір, а й п’ятирічного братика Петрика. Їла лободу й сьорбала гіркий сирітський «кандьор» під колгоспною клунею. Згодом Микитових сиріт забрала до себе його рідна сестра — Одарка Іванівна Побрус (Шаповал): її власні шестеро дітей померли в страшному 1933 році. Маруся називала тітку мамою, з нею і війну пережила.

Ставши дорослою, Маруся все подальше життя боялася зустріти на сільській вулиці пройдисвіта-односельчанина, котрого і по війні ще довго носив світ і який, здавалося, так ніколи й не змив того давнього бруду, що в’ївся в його тіло й душу. Та, врешті, жінка нікого не винила — ні «буксирну бригаду», ні владу.

Через 20 років після українського голоду, в 1953-му, з Москви в село дійшла вістка: помер Сталін. На той час Маруся вже була заміжня, народила двох дітей (за чоловіком Іваном мала прізвище Коркодим). Сталіна, звичайно ж, ніколи не бачила. Та щиро ридала від горя разом з усім селом. Більшовицька пропаганда зробила свою чорну справу — люди називали свого ката вождем народів...

Лише наприкінці 50-х років минулого століття Бубнівщинська сільська рада вирішила порахувати жертв голоду. Депутати заходили в кожну хату й зі слів записували імена померлих у 1932—1933 роках. Мартиролог вийшов аж надто сумний та довгий — голодом зморено 330 безневинних душ. У селі раніше було відомо про те, що з фронтів Другої світової війни в Бубнівщину не повернулося... також 330 дорослих чоловіків. Ці — з числа тих, хто вцілів від попередньої війни влади з власним народом — мору голодом і виселенням у Сибір. Для мобілізованих чоловіків села у 1941 році фронтом стали Волховські болота. Тут в оточенні полягла безвісти стрілецька дивізія Червоної армії, сформована в Яблунівському районі Чернігівської області (Постановою Верховної Ради УРСР 1935 року Бубнівщина була передана до сусідньої області на прохання сходу вцілілих після голоду селян — Полтавщина була обкладена значно вищими податками, ніж Чернігівщина). У вересні 1943 року село визволили від німців. Польовий військкомат іншої стрілецької дивізії, що проходила через село, забрав ще чимало чоловіків і скопом погнав на захід, не озброєних і навіть не перевдягнених у військовий одяг. Армія поспішала до Дніпра. «Форсувати! Перепишемо на правому березі...» Під запізнілий перепис потрапили одиниці. Загиблих у холодних осінніх водах Дніпра в жодні списки фронтовиків не внесли. Замучених голодом у 1932—1933 роках українців влада також не обліковувала. Тому й вдалося приховувати справжню кількість жертв.

Час від часу з міста в Бубнівщину приїздять Микитові онуки, правнуки й праправнуки. Виполюють навколо могил бур’яни, підфарбовують хрести. Потім ідуть у Закуток. Микитове подвір’я заросло будяками. Не залишилося й сліду від його хати. Тільки ось пам’ять...

Володимир КОРКОДИМ,онук Микити й Приськи Шаповалів.

с. Бубнівщина

Прилуцького району

Чернігівської області.