Олена Гавриш нікого не має — ні дітей, ні сестер, ні навіть подруг свого віку. Всі відійшли. Тому ніби дочку зустрічає голову сільради Надію Федишин. Особливо зблизилися за минулих декілька місяців, коли повінь принесла на подвір’я старої Гавришихи, як кличуть її на селі, біду. Хата її ніколи не відрізнялася міцністю, але після великої води, яка прийшла з повінню, й зовсім охляла — осіла та продірявилася. Здавалося, міцний парубок лише руку на стіну покладе — і не буде й згадки про хату! Тому Олену Гавриш разом з іншими вісьмома сім’ями й зарахували до категорії осіб, які постраждали в селі найбільше, бо, за великим рахунком, зиму їй зустрічати було ніде.
Сьогодні Олена Костянтинівна сидить у своїй оновленій хаті, гладить свою маленьку кицьку і будує плани на весну. Від держави вона отримала і грошове відшкодування за понівечений водою город, і допомогу в п’ять тисяч, і навіть оновлену свою хатинку. Її добряче підлатали, підмурували, забетонували підлоги, побілили — тепер можна жити в теплі та затишку і до ста літ!
...Коли повінь залила сільське пасовище й утворила справжнісіньке озеро, в якому в мільйонах кубометрів води плавали дохлі щурі, кішки та непотріб, винесений з кількох навколишніх туалетів і стаєнь, старші люди зовсім зневірилися — не буде в Монастирця доброго майбутнього. Молоді заговорили про продаж хат, навіть до маклерів зверталися. Та хто ж у такому селі хату купить?! Навіть настрій з’явився якийсь недобрий в обійстях. Може, ще й від того, що мало не два місяці тхнуло від
«озера», яке ніяк не хотіло міліти, хоча еменесники докладали до цього колосальних зусиль. До хлопців навіть звикли, як швидко звикають до молодої, здорової сили, і приглядалися — може, якусь дівчину хтось собі з них сподобає? Але напіввійськові молоді люди не встигали голову підняти від роботи: то відкачували воду, то привозили питну воду та харчі, то поралися з технікою. А тут ще конфлікт у селі виник через ту «гуманітарку», бо комусь здалося, що йому менше дали, «а Марині більше». Голова сільради мало не плакала: люди добрі, та в таку важку хвилину навіщо нам чвари?! Обрали з лав «заколотників» рахувальників, і ті, переконавшись, що все справедливо, нарешті заспокоїлися, хоча звістка про конфлікт, як кожна погана новина, швидко розлетілася за межі села.Щиро кажучи, людям було що пильнувати: 24 різні структури надавали допомогу Монастирецькій сільській раді. Везли зі Львова і навіть Києва мило, пральні порошки, консерви, печиво, крупи, ліки — все це швидко роздавали в кожну хату. Навіть два весілля допомогли справити. Голова Городокської районної держадміністрації Микола Савка каже:
«Про весілля замислилися тоді, коли зрозуміли, що до біди — рукою подати. Декілька метрів до залитого водою пасовиська, в городах вода по коліно, а на подвір’ях забави планують! Тут і так бігаєш від двору до двору — не пийте брудної води, руки мийте, дітей бережіть, — тож не до забави! А як якийсь кусень на землю впаде і його з’їдять?! До спалаху кишкової інфекції було недалеко. От і вирішили — не від доброти, а з необхідності — взяти на себе всі витрати, а весілля таки подалі від села справити. Найняли кафе, людей туди завезли, навіть по візочку дитячому подарували — нехай село Монастирець розростається!І як у воду дивились — побільшає таки у Монастирці невдовзі населення. Тепер ніхто жодної хати тут продавати не збирається. Ще б пак! Асфальтованої дороги в селі не було — тепер лягла рівнесенько, ще й освітлення вечорами сум відганяє. З’їзди до кожного двору, дорогу до школи, яку кожна мама щодня в думках до того кляла, теж зробили. Раніше дітлахи бігли вгору до школи стежкою, що в непогожі дні стікала глиною та в’їдалася піском у чоботи, — взуття нищилось вщент. Тепер все це позаду, і селом можна ходити хоч на
«шпильках»! Я особисто в цьому переконалася, побувавши декілька днів тому в Монастирці. Я й раніше там бувала, в серпні, щоправда, тоді в грубому гумовому взутті.А сьогодні практично завершено ремонт будинку культури, де розташувалися
«Просвіта», бібліотека, ФАП, адміністрація сільради. Це теж додає людям настрою. Як і дві дороги, два мости, на реконструкцію яких держава виділила 25 мільйонів гривень. Однак найбільшу радість селянам Монастирця, Мостів та Тершакова приносить дамба, яка порятує від води не лише ці села, а й Жидачівський та Миколаївський райони. Практично сім кілометрів відновлюють — чималий шмат роботи, однак якщо його не завершити, щороку вода нищитиме садиби, врожаї і триматиме людей в остраху.— Мене спочатку дивувало, що люди із сіл просто приходили подивитися на роботу, і ніхто навіть не намагався чимось допомогти, — зізнається Микола Савка. — Спрацьовувала звичка, що хтось має прийти і все для них зробити. А так хотілося, щоб люди зрозуміли: місцевість, в якій вони живуть, перебуває в колі і їхньої відповідальності , а не лише владних структур. Коли дамба буде повністю завершена, її все одно доведеться пильнувати, чистити рівчачки принаймні, і дивитися, щоб ніхто споруді шкоди не завдав.
Але потрошку все-таки справа зрушила з місця. Дивлюся — люди дорогу підмітають біля своїх хат, щоб не пошкодили її камінці, пильнують, щоб річка була чиста, щоб ніхто лампочки не бив... Жінки з тугою згадують, як у часи найбільшого розливу води ми запровадили в селах сухий закон: непогано було б щось на зразок цього застосувати нині, щоб пияцтво, яке на Україні стало просто бідою, поволі припиняти. А тут ми ще нову церкву освятили. В неділю на службу Божу до Монастирця приїжджаю, дивлюсь — зовсім інший настрій у людей, якось навіть плечі розправили. І священик це відчув — легше йому з громадою стало розмовляти...
Однак треба вже нам і далі йти. Приміром, є в нас ідея придбати в селах хати коштом громади або побудувати їх спільними зусиллями і надавати або сиротам, яким ніде жити, або молодим спеціалістам, щоб допомагали піднімати на вищий рівень наше буття. А з тим усім громадським майном має прийти до нас і більша громадянська відповідальність, розуміння спільних цілей. Можливо, не в найкращі часи ми це замислили — економічна криза лякає важкою примарою, однак, як переконуюсь, може, саме це нам сьогодні й потрібно: згуртовувати сільську громаду, об’єднувати спільними справами
Чого вже гріха таїти: не було б щастя, та нещастя допомогло. Трошки більше в районі грошей накопичилося, які намагалися використати з найбільшою користю, і ніби інше повітря утворилося. До того ж упорались із чимось ніби звичайним і простим — дорога, міст, світло (нормальний цивілізаційний набір), — а люди зізнаються, що діти на вихідні стали частіше приїжджати зі Львова, і дехто навіть замислюється повернутися взагалі. Можливо, якийсь потрібний селу бізнес започаткують, сім’ю перевезуть, щоб спільно працювати і дітей виховувати на землі своїх батьків. Я зрозумів, наскільки знудьгувалися люди за якимось успіхом, поступом, позитивом. Як потрібно все це нам усім, щоб жити далі.
Без сумніву, якби не колективна робота різних структур району, то ми в Городку в липні могли б очікувати значно більших пошкоджень і бід. (Люди добами чергували і виявляли найкращі свої якості.) Це — по-перше. По-друге, якби не працювали командно і прозоро, то не зробили б так багато. Взяти хоча б голову Монастирецької селищної ради, точніше, її команду: тут три жінки так самовіддано і так наполегливо працювали, взявши на себе чимало координаційних питань, що швидко повернули три села, що в підпорядкуванні Монастирця, до нормального стану. Нехай би в Києві частіше придивлялися до того, як живеться людям у маленьких селах, і брали приклад ну хоча б із таких жінок, як Надія Федишин. Отоді ми б не один Монастирець до зразково-показового стану довели!
На знімку: голова Монастирецької сільради Надія Федишин у гостях в Олени Гавриш.
Фото автора.
