Видано в повному нецензурованому вигляді знамениту книгу Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» («Саміт-книга», Київ, 2008, наклад 30 тис., у тім числі україномовний варіант — 5 тис.).

...Нещодавно в телевізійному сюжеті, присвяченому річниці визволення Києва, телеведуча з красивим надривом у голосі сказала, що в окупованому німцями Києві не ходили листи, і це було жахливо.

Це неправда. Варто перечитати «Бабин Яр» Кузнєцова, щоб переконатися: листи тоді ходили з Києва навіть до Парижа. Отже, жахливо було інше: цілком цивілізовано й регулярно діяла пошта, і в той самий час так само регулярно діяла машина смерті в Бабиному Яру.

Мабуть, оця «нормальність» злочину, прирівняного до цивілізованої буденності, однаково властива тиранічним режимам — і гітлерівському, й сталінському. Саме нагадування про це непокоїло радянських ідеологів. Коли роман уперше побачив світ (у журналі «Юность» 1966-го, а у видавництві «Молодая гвардия» наступного року), він був дуже порізаний цензурою. Тепер усе повернуто в книгу. Те, що раніше було вирізане, тепер набрано курсивом — отже, читач може легко бачити, що ж саме вважалося колись крамольною антирадянщиною. А це були якраз найбуденніші речі.

Інколи цензор вирізував навіть усмішку. Це там, де автор описує, як до Києва восени 1941-го увійшли німці. Солдати кажуть дівчатам-киянкам: «Дєвушка, шпацірен бітте!». Далі вирізано: «Дівчата заусміхалися».

Що й казати, інші негероїчні деталі цензура також повикидала: й про паніку під час евакуації, й про те, що кияни мародерствували, коли відступила Червона Армія. Звісно, в книзі не лишилося згадок про 1933 рік (батько автора був комуністом-міліціонером і розстрілював без суду божевільних від голоду людоїдів на Уманщині). Про 1937 рік теж нема згадок. Бабуся каже: «Не вір, сину, людям, у яких кашкет низько насунутий на очі!» Онук питає: «Німцям?» — «І німцям, і нашим. Згадай, отак носили кашкет наші енкаведисти».

Про кашкет — лишилося, про енкаведистів — ні.

Та навіть з купюрами книжка свого часу сприймалась як одкровення. Тим-то її й вилучили тоді з бібліотек. Коли почалася епоха брежнєвського воєнно-мемуарного героїзму — ця книга стала зайвою. Та й пам’ять про Бабин Яр так само.

Тепер тим, хто читав роман Кузнєцова ще в юності, — під шістдесят. Цю книгу обминула перебудова, коли виходило багато раніше забороненого. Отже, виросло два покоління, які «Бабин Яр» не читали. І це, можливо, найгірша купюра — бо її навряд чи можна повернути назад і набрати курсивом або навіть жирним шрифтом. Це — купюра пам’яті. Виросло покоління, не навчене не довіряти людям, що своєрідно носять кашкети. Можливо, ще не пізно, й комусь допоможе ця книга.

Зрештою, вона й досі зберігає своєрідність стилю 60-х років — коли людям здавалося, що можна писати правду про те, як вони пережили Гітлера й Сталіна.

Автор назвав цю книгу «роман-документ». Вона й досі лишається документально-достовірною. Тож варто подякувати тим, хто книгу перевидав.

І ще кілька слів про український переклад. Він іноді, сказати б, надмірно добросовісний: перекладено навіть знамениту пісню «Если завтра война...», а подекуди трапляються невиправдані галицизми («файно», «газдиня»). Все б нічого, але коли йдеться про двомовний передвоєнний Київ — такий переклад вочевидь грішить супроти документальності.

Зате в українському перекладі ви можете знайти на першій же сторінці чудову друкарську помилку: там написано, що книгу видано 2009 року. Це ніби добрий знак: книга вважатиметься новою, а отже, цікавою, ще принаймні один рік.