Ми зустрілися з акторкою наступного дня після завершення зйомок дебютного фільму Іллі Ноябрьова «Повернення блудного батька».

— Учора я навіть випила із друзями-артистами! — зізналася вона читачам нашої газети. — Давно ми так всі разом не гуляли. Та й не гріх — за завершення фільму Іллі Ноябрьова.

Це дуже камерна, лірична комедія. І вже п’ята стрічка за рік після періоду застою українського кіно. Перед цим я разом з Богданом Ступкою знялася в одному захопливому фільмі. А ще в серіалі «Ділки», прем’єру якого чекаємо в листопаді на російському «ОРТ». Там я граю француженку-мільйонерку. Мені довелося заради «Ділків» їздити всю зиму до Москви.

А ще майже дев’ять місяців знімаюся в 60-серійному серіалі «Територія краси». Це — дуже якісне мило. Телеканал «Інтер» та «Фільм ЮА» планують випустити серіал в ефір після Нового року. І я задоволена, що багато роботи. Зніматися в двох фільмах водночас нелегко. Адже це різні ролі. У Ноябрьова я була віолончелістка, інтелігентка, мати двох дітей, яку покинув чоловік. Така собі мадам Брошкіна. А в «Території краси» — екстравагантна художниця з характером.

А перед цим зіграла у фільмі Юнгвальда-Хилькевича роль мадемуазель Бланш, коханки кардинала Мазарині. Знімалася разом з Михайлом Боярським. Він — улюбленець дівчат мого покоління з часів «Трьох мушкетерів». І нині актор — у чудовій формі! Дай Боже йому натхнення та здоров’я. Адже він — символ покоління. А ще — батько талановитої акторки Лізи Боярської.

— До речі, як ви ставитеся до висловлювання Лізи: «Головна кар’єра для жінки — її родина»?

— Це дуже близька мені позиція. Нещодавно Ліза приїжджала до Києва представляти фільм «Адміралъ». Я спостерігала, який вона має вигляд, як говорить. І ще більше тепер захоплююся нею. Гарною й мужньою в плані ставлення до життя. У ній відчувається якась сила. Вона не схожа на деяких зірок шоу-бізнесу, які на всіх газетних шпальтах насаджують сумнівні ідеали. За моїм переконанням, ми маємо прищеплювати юним душам гідні ідеали. Російська телееліта в цьому плані вимогливіша. Там ніколи брутального не випустять на широку публіку, запевняю.

— А що вас особливо зачіпає на нашому телебаченні?

— Якщо говорити про продукцію «Шансу» і «Фабрики зірок», то тут з’являються якісь проблиски. Але якщо подивитися хоч на одну з їхніх випускниць, стає гірко. Взяти хоча б ту ж Дашу Астаф’єву, котра вже з’являється в «Плейбої» з оголеним тілом. Будь-яка дівчина подумає: «І я можу стати популярною завдяки «Плейбою!». Але ж ця дівчина могла прикрасити собою будь-який фільм. Звичайно, якщо тіло гарне, його можна вигідно продавати. Але навіщо робити з цього героїзм? Це недобре. А що добре? Хто сьогодні хедлайнери на нашому ТБ? Та сама «Фабрика зірок». В ефірі мусить бути й інший формат — глибший і, напевне, складніший. А не такий: прийшов, задер ноги, зняв ліфчика, щось промуркотів і ти вже — «зірка».

— А як вас із сестрою виховували?

— Пам’ятаю, батьки ховали запобіжника від телевізора, щоб «дитя очі не псувало й душу не засмічувало», підсуваючи мені гарні книжки. Батьки розуміли, що навіть тодішнє «незаймане» телебачення може щось руйнувати в дітях. Завдяки батькам я виросла в лоні високого мистецтва. Вчила уроки в гримувальній у мами. Знала всі ролі батьків напам’ять. Сама вийшла на сцену в п’ять років і одержала приз за краще виконання дитячої ролі. Досі зберігаю те жовте ведмежатко з алтайським медом. Відкриваю барильце й насолоджуюся пахощами того меду з самого дитинства.

— Нещодавно ваша мама Ганна Іванівна відсвяткувала 75-річний ювілей. Як це було?

— Мама для нас — найясніше сонечко. А був ювілей чудовий. Прийшли всі її рідні, близькі, друзі. Гори телеграм, прямий ефір на Першому національному. Для мами всі це було нелегко, але мала вигляд вона вражаючий. Як акторка, вважаю, вона могла б посперечатися в майстерності з багатьма сучасними артистами театру й кіно. З її одержимістю, бадьорістю та глибиною. Я дивуюся мамі, вона зараз не грає в театрі, але черпає сили від життєвої мудрості. Зневірі вона не піддається. Не піддаватися одному з найбільших гріхів — зневірі — це дуже важливий її урок...

— Яку школу життя вам довелося пройти?

— Коли я покинула батьківське гніздо й поїхала вступати до театрального інституту, мама розповідала, що батько обіймав моє пальто, плакав за своєю Лялюнею, як називав мене з дитинства: «Лялюня моя рідненька». Я одержала «п’ятірки» майже на всіх іспитах і навіть від Миколи Миколайовича Рушковського за «художню майстерність». І була в нього однією з найяскравіших учениць. Хоча його дратувало, що я знімалася ще в студентські роки в кіно — у чотирьох-п’яти картинах на рік, почавши свою кар’єру з «Вечорів на хуторі біля Диканьки» у режисера Юрія Ткаченка, разом з легендарним Олегом Янковським.

Але Рушковський замість того, щоб похвалити, навіть вимагав виключити мене з інституту за те, що занадто багато знімаюся. Він навіть казав: «Нехай твої батьки платять тобі стипендію. У тебе й так гонорари в кіно немалі». За зйомки я одержувала 300—400 рублів. Це дуже пристойно. Так що були ревнощі й (не виключаю) — заздрість. Це почуття в нашій професії дуже розвинене у педагогів, партнерів і навіть родичів.

Заміж я вийшла у 21 рік, за народного артиста Євгена Паперного. Багато хто думав, що це — шлюб з розрахунку. Але це зовсім не так. Коли я прийшла в театр, то відразу закохалася в Євгена Паперного, в його роль у виставі Віктюка «Священні чудовиська», яку я дивилася не раз і ридала, так мені подобалося. Для мене Російська драма того часу була театром з великої букви. Я була щаслива, що потрапила до цієї трупи.

— А як вам, учорашній студентці, вдалося це?

— Я вперше потрапила до цього театру в 14 років. Тоді Ада Роговцева у п’єсі «Сподіватися» грала Лесю Українку, і пам’ятаю, як в повній тиші всі слухали кожне її слово. І Женю тоді уперше побачила, Євгена Васильовича Паперного, у виставі «З життя комах». Чи могла подумати в 14 років, що він стане першим моїм чоловіком?

Потрапити в цей театр допоміг мені нині покійний приголомшливий актор і педагог Анатолій Федорович Пазенко. Він поговорив з тодішнім худруком театру Григорієм Кононенком. І той влаштував мені прослуховування. Я прийшла з розпущеним волоссям, з величезними карими очима, що дивляться з надією в цей світ, і читала йому монологи, вірші. Він вислухав і сказав: «Все, ви — наша. Блискуче. Беру!».

Мама в той час сиділа під театром на лавочці, прикриваючись газетою, щоб її ніхто не побачив. А тут іде народний артист СРСР Юрій Мажуга, з яким вона навчалася на одному курсі, і запитує: «Ну що, Аню, влаштувала дочок?». «Так, — відповіла мама, не розгубившись, — і пишаюся цим!».

— Що було потім?

— Після прослуховування я йшла по коридору, а назустріч — Євген Васильович Паперний. Він так на мене подивився, що я зрозуміла: то йде доля. Просто приклеїв мене своїми оксамитовими очима з поволокою. Саме такі очі в моєї старшої дочки Тонечки. А тоді внутрішній голос мені сказав: «Оце буде твій чоловік». Хоч він на 16 років старший за мене. Так і сталося.

— Хто став для вас хрещеною мамою в мистецтві?

— Це — Раїса Недашківська, вона сказала: «Олю, що ти сидиш? Ідуть проби на Роксолану». Швидко телефонуй!» І я подзвонила... А ще сестра допомагала, Наталя, тоді вже зірка нашого кіно. Показувала мене найкращим режисерам. Яка сестра, тим паче акторка, зробить це для когось? І тому завжди дуже тепло згадую про її підтримку.

— Ви прийшли в кіно, коли «головні» фільми Параджанова, Іллєнка, Осики й Мащенка вже зняли...

— Але ж були й інші фільми: «Голос трави», «Карпатське золото», «Гори димлять», «Кармелюк», де мені пощастило знятися. Вони не менш одухотворені. Про «Голос трави» кажуть, що кращого фільму на тему білої магії не знайдеш. Але для багатьох історія кіно складається з портретів Кадочникової, Миколайчука й молодого Ступки в Будинку кіно. А є ще чудовий фільм Тимофія Левчука «І в звуках пам’ять відгукнеться», де я грала разом з мамою й батьком. От якби зробили ретроспективу цих фільмів, популяризували їх, щоб у мене ніхто не запитував: «А до «Роксолани» ви десь знімалися?». Так — більш ніж у двадцяти фільмах, і цікавих. Взяти хоча б «Пастку» про Івана Франка, де мені вдалося грати в партнерстві з Богданом Ступкою, моїм чоловіком Віталієм Борисюком і Анатолієм Хостікоєвим. За цей фільм в 1996 році ми стали лауреатами Шевченківської премії.

— Якщо ви для когось — Муза, як ставитеся до цього?

— У принципі, — нормально. Сподіваюся, що й сьогодні я — Муза для багатьох чоловіків, і це мене дуже стимулює. А свого часу була Музою багатьох політиків, вони виявляли до мене найромантичніші почуття. Зовсім не нахабні. І подарунки були чудові. І я за це дуже вдячна. Завдяки дуже відомому політикові одержала гарну квартиру. І він, уявіть собі, за це нічого не попросив. І таке ставлення дуже надихає. Адже я це маю завдяки імені, заробленому власною працею.

Розмовляв Володимир БОНДАРЕНКО.

Фото надано Ольгою СУМСЬКОЮ (УНІАН).