У Новорічиці — мода на теплиці, а молоко виливають свиням

Валентин Андрушко з дружиною Оксаною мешкають у поліській глибинці — у селі Новорічиця Зарічненського району. А ось діти Віра та Василь — горожани, живуть у Рівному. Час від часу батьки передають дітям й онукам гостинці, переважно харчі.

— У місті нині все дорого, — каже Валентин Федосійович. — А дітям потрібно ще й кредити за житло виплачувати. Отож підсобляємо, чим можемо...

Валентин Федосійович все життя пропрацював у місцевому колгоспі трактористом, комбайнером. А коли господарство збанкрутіло, то й роботи не стало. Тепер чекає — не дочекається пільгової чорнобильської пенсії, до якої залишився рік. Його ж дружина Оксана Григорівна, ветлікар за фахом, уже її отримує.

— Хоча й невеличка у неї пенсія, здається, 640 гривень, а все-таки це наш найголовніший сімейний дохід, — розповідає чоловік.

— І вам вистачає на життя? — співчуваю.

— Мусить вистачати... Та й ми з дружиною не дуже вибагливі, — чую у відповідь. — А ще ж город маємо, господарство: корову, кобилу, четверо свиней, курей. Тобто харчі майже усі свої, хоча й дещо докуповуємо в магазині.

— Лишки молока здаєте? — цікавлюсь.

— Воно б, може, і здавали, але тільки кому? До нашого села не дійшли заготівельники. То самі з дружиною споживаємо, дітям інколи в місто передаємо, а решту виливаємо свиням...

Роботяще подружжя Андрушків живе скромно, за своїми можливостями. Як розповів господар, дрова він заробляє, тож паливо не б’є сильно по сімейному бюджету. Велику поміч має від кобили Зірки, яка незамінна у господарстві: і дрова підвезти, і урожай з поля, і город обробити...

— Так само скромно живуть більшість мешканців села, — долучається до розмови Новорічицький сільський голова Петро Андрушко, рідний брат Валентина. — У селі роботи нема, крім хіба що кількох пилорам. Тож люди живуть з поля — землі у нас бери скільки хочеш, щоправда, гною потрібно внести чимало, щоб щось на ній вродило. З того, що тримають живність. І, звичайно, з лісу, який довкола нас на сотні кілометрів — це ж Полісся. Люди сім’ями у сезон на чорницях, журавлині, грибах. Заготівельники за дари лісу непогану ціну дають. Тому той, хто має здоров’я і не лінується, за сезон заробить якусь копійку.

— А віднедавна, — продовжує сільський голова, — у селах сільради (а до неї, крім Новорічиці, входить ще й Голубне. — Авт.) пішла мода на теплиці. Щоправда, біля них клопотів чимало, але людей те не лякає, бо попрацюють важко, вирощуючи, скажімо, ранні огірки, але й заробіток непоганий, коли везуть їх на продаж у великі міста.

А ще, хто має здоров’я, вирушають на заробітки до Росії. Маю на увазі чоловіче населення. Жінки тим часом по господарству та з дітьми. А на осінь повертаються всі в села, наче птахи з теплих країв.

Якщо у Голубному переважають пенсіонери, то у Новорічиці чимало молоді, багатодітних сімей, є три такі, де виховується одинадцятеро-дванадцятеро дітей. Щороку набирають перший клас, а то й два. А у школі 250 учнів. Тож є майбутнє у села.

— Нині будується п’ять сімей, — розповідає Новорічицький сільський голова Петро Андрушко. — Ділянок не бракує, не те, що у селах навколо обласного центру. Аби лиш будувались...

Звичайно, новорічицькі селяни не такі підприємливі, як, скажімо, ті, хто мешкає поблизу мегаполісів. Останні можуть збути лишки сільгосппродукції на ринках у Рівному — їхати ж недалеко. Дехто непогано вторговує. А ось мешканцям поліської глибинки така комерція накладна — на дорогу більше піде грошей, ніж вторгують. Але й вони знаходять спосіб виживати. Та й жартують, що мають і переваги — гарну природу...