Спочатку я вирішила, що це буде не найцікавіший захід у моєму житті. Лекторки збиралися розповідати старшокласникам щось про права людини і про Сімейний кодекс. І тридцять пар очей, які зустріли нас у класі, також не виказували особливого ентузіазму. Хоча організаторка семінару, віце-президент Української секції Міжнародного товариства прав людини, голова дніпропетровського обласного його відділення Таїсія Шкрюм запевняла, що читати лекції ніхто не збирається, а спілкування відбуватиметься в інтерактивній формі.

Перш ніж схопитися за ремінець, загляньте у Сімейний кодекс

Такі семінари уже не перший рік правопросвітня група товариства проводить у сільських школах і сільських профтехучилищах. На них ішлося і про виборче право, і про ґендерний паритет, про те, як поводитися новобранцю у так званих нестатутних ситуаціях і як запобігти соціальному сирітству. «Сімейну» тему, зокрема про правові відносини батьків і дітей, підказали самі слухачі.

Розповідаючи про права людини, Таїсія Іванівна згадувала один випадок, що стався з нашою співвітчизницею, яка виїхала до США. У магазині вона відлупцювала свою шестирічну доньку за те, що дівчинка поламала вітрину, висмикнувши з неї іграшку. Жінку засудили до шести місяців позбавлення волі за приниження гідності людини. Те, що ця людина — її власна дитина, не виправдовувало поведінки мами, навпаки, ускладнювало ситуацію, оскільки права дітей захищаються ще більшою кількістю правових актів — і міжнародних, і державних.

— Цей приклад завжди викликає бурю емоцій, — розповідає Таїсія Іванівна. — Одні дивуються, другі обурюються, треті (до речі, таких у кожній аудиторії найменше) заздрять американським дітям, четверті радіють з того, що їм як майбутнім батькам це не загрожує. І жоден з них навіть не здогадується, що в нашому Сімейному кодексі є стаття 150, згідно з якою, цитую, «забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини».

Почувши таке, я одразу приєдналася до тієї невеликої когорти, яка заздрила американським дітям, і щиро пораділа за українських. Але ніколи не чула, щоб хтось десь скористався цією нормою закону.

— Я теж не чула, — відповіла на мій сумнів Таїсія Іванівна, — хоча новий Сімейний кодекс було прийнято ще 2002 року. І думаю, що справа не так у тому, що лозини і ремінці вважаються у нас безневинними і традиційними засобами виховання, як у правовій необізнаності наших громадян. Якби обидві сторони процесу виховання знали свої права та обов’язки, впевнена, насильства над дітьми було б менше, а відповідальності дорослих дітей за своїх престарілих батьків — більше. Щоправда, є ще й друга сторона медалі: наші співвітчизники не привчені звертатися до суду, а саме він у більшості конфліктних випадків може забезпечити можливість скористатися своїм правом. Вони радше ходитимуть по інстанціях, які не мають жодного стосунку до вирішення їхнього питання, шукати «блату», покровителів і ще бозна-чого. А люди, які судились, як правило, залишаються ворогами на все життя. Хоч у цивілізованому світі зазвичай вирішують конфлікти саме у суді. До речі, згідно із тим же Сімейним кодексом, дитина, яка досягла чотирнадцяти років, сама може звернутися до суду по захист своїх прав.

Сержант провів виховну роботу — чоботом у живіт

Правозахисницею Таїсія Шкрюм, лікар за фахом, стала, переживши власну трагедію. У 1985 році вони з чоловіком провели в армію сина. Сергій, на той час студент університету, майбутній історик, легко міг уникнути служби. Батьки обіймали високі посади у сфері медицини, і для них не було проблеми дістати відповідну довідку. Але син твердо сказав, що «відмазувати» від армії його не треба. Через місяць вони приїхали у військову частину на присягу і застали Сергія у госпіталі. Він помер у неї на руках, так і не отямившись. А через тиждень після похорону вона отримала його листа, який надто довго добирався додому: син писав, що недавно сержант провів з ним «виховну роботу» — чоботом у живіт, і просив привезти якісь ліки. Вона зрозуміла, від чого загинув син, і сама не захотіла жити. Не один місяць пролежала у ліжку, відвернувшись до стіни. До життя її підняли любов близьких і почуття обов’язку: в госпіталі на сусідньому ліжку помирав ще один солдат — його принесли на гімнастерках із вранішнього пробігу. Вона дала собі слово, що знайде його матір. Її замітку в латвійській газеті передрукували й інші видання, і Таїсія Іванівна отримала більш як п’ятсот листів з різних куточків колишнього Союзу від таких само осиротілих матерів. Вона поїхала до столиці й стала під стінами Кремля з плакатом: «Я протестую проти влади, яка не владна над своєю армією!»

Таїсія Шкрюм була одним з ініціаторів Організації солдатських матерів, увійшла до президентської комісії, яка займалася розслідуваннями загибелі солдат, — переважно від так званої «дідівщини», писала перші закони на захист військовослужбовців. За цією роботою у Москві її застав путч 1991 року, і вона зрозуміла, що треба повертатися в Україну й починати все спочатку.

Її голос на захист прав людини лунав з високих трибун Європарламенту у Страсбурзі, Конгресу ООН з прав людини у Відні, Верховної Ради у Києві, але найчастіше її можна почути у шкільному класі, професійному училищі чи військовій частині.

Для чого їй цей клопіт?

— Щоб побудувати правову державу, в якій стосунки вирішуватимуться не лозинами і ремінцями, не чоботом у живіт, а цивілізованим шляхом, — каже Таїсія Іванівна, — треба мати не тільки гарні закони, а й законослухняних, свідомих громадян. Нам їх не пришлють з іншої планети... Якось моя колега принагідно згадала на семінарі випадок із власного досвіду. Гостюючи у родичів в Естонії, вона гуляла з маленьким племінником, і той, побачивши папірець на тротуарі, підняв його, відніс до урни, а їй пояснив: «Це — неправильно». Один із наших слухачів несподівано відреагував на цей приклад: «То що ви хочете?! Він уже народився в такій країні, там по-іншому не можна». «То зробіть так, щоб і ваші діти народились у такій країні, — відповіла вона. — Там теж хтось колись починав запроваджувати це правило. А ви почніть із себе».

Судячи з відгуків, нам дещо вдається зробити у цьому напрямі. Ось послухайте: «Сьогодні я зрозумів: нічого неможливого немає», «Спасибі вам за те, що примусили задуматися про життя і повірити в себе», «Я не знав раніше, що у мене так багато прав і як я можу ними скористатися. Спасибі за повчальний урок», «Те, що ви говорили, дуже бере за живе», «Після цього семінару я зрозумів, що права людини треба відстоювати до кінця», «На цій зустрічі я відкрив для себе шлях у майбутнє», «Вранці я прийшов зі скептичним ставленням до цього семінару. Але після того, як усе прослухав, мої погляди змінилися. Я побачив суть самого життя з іншого, відмінного від моїх думок, боку. Це надихнуло мене. Життя — великий дар, який треба берегти».

А оцей тішить особливо, його написав юнак: «У мене з’явилися нові теми для обговорення з однолітками та друзями». Як бачите, наші бесіди тривають і за стінами класу, — радіє вона. — І ще один відгук: «Я впевнена, що зробити щось хороше для інших людей —набагато цінніше за будь-які успіхи у фінансовому або якомусь матеріальному світі. Ви допомогли зрозуміти мені це ще краще. Дякую вам за те, що ви робите, і не зупиняйтеся, будь ласка. Може, і я стану однією з нас».

— Не правте цей стилістичний огріх, — просить Таїсія Іванівна. — Хай буде саме так: «стану однією з нас». Це бажання причетності, цей порив, який народився в душі Олени Латун із Новомосковського району, гріють душу і вселяють надію, що наша країна колись-таки буде такою, про яку ми мріємо.

Дніпропетровськ.

Мал. О. КУСТОВСЬКОГО.