Переяславські статті 1654 р. царями були грубо порушені (Україна без згоди українців розділена, Правобережжя відійшло до Польщі). Якщо Хмельницький «забив» у договір, «щоб число Війська Запорізького було 60 000», то вже Мазепа приймав реєстр у 30 000 козаків. У договірній 5 статті від 21 березня 1654 сказано: «Посли, що здавна до Війська Запорізького приходять з чюжих країв, щоб гетьману і Війську Запорізькому, котрі до добра були, вільно приняти, а тільки щоб мало бути противне царській величності, то должни вони царській величності сповіщати». У Коломацьких же статтях 1687 р. з цього приводу брехливо і нахабно наголошувалося: «І великіє государі і велика государиня їх царська пресвітла величність вказали в тій статі гетьману і усьому Війську Запорізькому отказат...».

Жалуваною грамотою царя Олексія Михайловича гетьману Хмельницькому і усьому Війську Запорізькому про збереження їхніх прав і вільностей від 27 березня 1654 р. обіцялося «обирати гетьмана за колишнім їхнім звичаєм самим між себе... А кого гетьмана оберут, і про те писати до нас, великого государя». Цей пункт у Коломацьких статтях уже звучав у такій редакції: «А без чолобиття і без указу великих государів їх царської пресвітлої величності, їм, старшині і усьому Війську Запорізькому не обират, так само і від гетьманства не оставлят».

Тобто рік за роком з колишніх вільностей залишалося все менше й менше.

За Петра І «Указом про установу губерній і про розписання до них міст» від 18 грудня 1707 р. міста Гетьманщини Київ, Чернігів, Переяславль, Ніжин, Новобогородицький, Кам’яний Затон увійшли до Київської губернії. Це грубе попрання прав автономії. Цар фактично відняв в України її міста.

У 1654 р. головну роль у рішенні Хмельницького і його оточення перейти під протекцію Москви відіграв фактор православ’я. Але Московський патріархат через три десятиліття обвинуватив українських ієрархів у католицизмі, «не такій вірі», спалив «неправильні» книги київських церковників-інтелектуалів. У 1689 р. духовні лідери Гетьманщини мусили скоритися реакційним для них постулатам патріарха Іоакима і його прибічників із клану Наришкіних, що привели до влади юного царя Петра І. Петро І прогнав у 1698 р. патріарха Адріана, коли той прийшов з іконою Богоматері, прохаючи помилувати стрільців. Після його смерті в 1700 р. цар не дозволив обрати нового патріарха і, порушивши православні канони, підкорив усе церковне життя собі і Монастирському приказу. З 1700 по 1724 рр. у Росії зменшилася кількість митрополитів з 13 до 3 (Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — Спб., 1863. — С.551).

Розгульне життя царя, дике ставлення до дружини Євдокії (була насильно відправлена в монастир) у народних уявленнях трактувалися як прихід Антихриста. Про це багато говорили в Росії після 1698 р. (Семевский М. И. Слово и дело! 1700-1725. — Спб., 1884. — С.108). 1700 року в Москві розслідували справу про книгописця Григорія Талицького, який говорив, приміром, ченцю Матвію: «Що ви спите? прийшли останні часи; у книгах пишуть, що буде осьмий цар антихрист, а нині осьмий цар Петро Олексійович, він-то і антихрист».

Петро І забрав у багатьох монастирів їхні маєтності й передав своїм друзям, родичам. За царським указом від 31 січня 1701 р. у келіях жодних листів писати не дозволено. А всіх незадоволених такими «реформами» чекала страта чи заслання, як, cкажімо, тамбовського єпископа Ігнатія (розстриженого заслали 1701 року на Соловки).

Як могли ставитися до цього в Гетьманщині? Свято дотримувати умов договору 1654 р., від якого залишилися, як то кажуть, ніжки та ріжки? Виконувати клятву, принесену на Євангелії, малолітньому монарху?

Як згадував Ф. Орлик, 1707 року під час будівництва Печерської фортеції «полковники зі старшиною своєю часто, до гетьмана приходячи, жалісно розповідали, що пристави з того діла фортифікаційнаго козаков ціпками по головах біют, вуха шпагами обтинают і всяке поруганіє чинять, що козаки, залишивши доми свої, косовицю і жнива, несуть на службі Царської Величності тяготу днів і вар, а там великоросійскії люде доми їх розграбляють, розбирають і палять, жонам і дочкам їх насиліє чинять, коні, бидло і усяку худорбу забирають, старшину біют смертними побоями» (Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. — К., 2007. — С.350—351).

От що говорила старшина тоді ж: «... миргородцкій сказав йому Мазепі: «Очі усіх на тя уповають і не дай, Боже, на тебе смерті, а ми зостанемось у такій неволі, то й кури нас загребуть». А прилуцкій підтвердив тими словами: «Як ми за душу Хмельницкого завжди Бога молимо і ім’я його блажимо, що Україну від ярма ляцкого свободив, так противним способом і ми і діти наші у вічні роди душу і кости твої будемо проклинатъ, якщо нас за гетьманства свого по смерті своїй в такій неволі зоставиш» (Там же. — С.351).

Коли набожні Мазепа і його старшини практично всі свої фінансові ресурси направляли на будівництво церков (тільки писемні джерела зафіксували у 1687—1709 р. спорудження більш як 220 храмів, із них 43 «гетьманських»!), то цар не тільки заборонив кам’яні церковні будівлі, а й реквізував у монастирів дзвони для лиття з них гармат (1701 року в такий спосіб виготовлено 270 гармат!). Не випадково в «Грамоті українському народу» від 3 лютого 1709 р. Петро І виправдувався на докори мазепинців.

Гетьман Мазепа повстав за волю — для себе і для українців. Він відмовився бути високопоставленим холопом «хорошого» царя.

Реалії були не на користь Мазепи. Та він зробив свій вибір — воля. 26 жовтня О. Меншиков інформував Петра І: «... Понєже коли він це учинив, то не для однієї своєї особи, але і всієї заради України» (РДАДА. — Б. гос. архива. — Разряд ІХ, № 1. — Картон 2. — Арк. 897 - 898).

У Батурині його підтримали. Ці люди, обстоюючи свій вибір, загинули. Тому для України Батурин — святе місце. Воно символізує наше право бути вільними.

Чернігів.