Коля

Аж цегли не стало. Один із активістів скочив на горище і вистрілив у Артема з пістолета: «Готовий... Більше не буде, контра, пантруватися...» — з огидою спльовував од несподіваної давкої нудоти. Господарі Антоніна й Андрій лежали в сінях непритомні, а комнезамівці нарешті вшилися з двору, регочучи й посвистуючи, мов банда чужоземних загарбників.

Тіло Артема наступного дня два діди-«санітари» вивезли на цвинтар і вкинули у спільну яму. Охлялі, знеможені Антоніна й Андрій не мали сил підвестися з долівки. Випадково прийшов знайомий фельдшер, оглянув їх: крім голоду, обох ще й черевний тиф доконував. І відправили Антоніну й Андрія аж до Черкас у лікарню. Коля тепер сам на господарстві.

Кілька курей голодних скубли бур’янець та спориш. Коля їх не різав, адже птиця рятівні яєчка несла, і він давав поживок восьмирічній Оленці та меншим — Марисі, Ганнусі, Яринці, Тарасикові й Василькові дворічному. Знесиліли братики й сестрички — лише жилки голубі крізь тонку шкіру світяться. Коля їм тепер і за матір, і за батька. Щодня їх купає, спати вкладає. А вранці годує вареною квасолею, яку до схід сонця, коли всі спали, приносила хрещена Горпина Лазуриха. Інколи від неї перепадали грудка сиру, або шматок мамалиґи, або ще й молока глечик.

Після сніданку Коля біг до школи. Всі предмети він знав на відмінно і дуже мову й літературу любив, часто дивуючи своєю фантазією вчительку.

— Колю, такого ж не пишеться в книжці, — лагідно усміхалася вчителька, — та нічого, розказуй далі...

Коля розповідав і згодом плакав за долю персонажів, соромливо закривши долонею очі. Жалісливий був Коля — страх.

А то раптом Колі не стало в класі.

Прибігли хлопчаки до нього додому — він на дерев’яному ліжку палав у гарячці.

— Не підходьте близько! — застерегла суворо, мов доросла, сестра Оленка. — У Колі тиф! — І заголосила на всю хату: — Ми хочемо їсти...

А що хлопчаки могли вдіяти? — постояли-постояли біля Колі журно і розгублено та й пішли собі.

І вечір настав.

Поснули діти голодні, а Коля ворушився в ліжку, благаючи допомоги. Вранці до них прибігла двоюрідна сестра Оляна й розповіла, що у тітки Горпини Лазурихи також тиф і що замість неї тепер вона приходитиме. Приносила тітка Оляна якесь вариво ріденьке у горщику, а сиру й мамалиґи вже не було...

Надворі тепер був травень, дужий, як парубок молодий. Розстелив свої ніжні сині квіти скрізь, і Колі страшенно хотілося на вулицю, де сонце і тепло, ще й птахи виспівують, аж захлинаються. Коля пробував підвестися з ліжка, але відразу падав, падав і підводився. І крутилося в нього у голові, й нудило від голоду та хвороби.

А тут захворіла на тиф і двоюрідна сестра Оляна, тож ніхто вже не приходив.

Та ось поміж людей пішла чутка, що з недоспілого жита гарні коржі виходять. Тільки їсти їх треба дуже мало, щоб не вмерти. Почув і Коля цю вістку. І вже таки витупцювався спочатку в сіни, потім надвір. А надворі вже спориш зелений вибехкав куди твоє діло — майже по коліна. Густий-густенний спориш! «Оце якби коровку не забрали, то хай би паслася-наїдалася, та молоком усіх годувала...» Взяв Коля кволою рукою у коморі серпа, нажав поволеньки, мов дід старий, часто перепочиваючи, молодого жита. Ретельно витріпав зерно з укосу до колосочка. За тим зерно розтер у великій макітрі, підсолив, перемішав із розбитим яйцем і на сковороді в садку коржі заходився пекти. Пахли ті коржі, здається, на весь світ. І коли вже тих коржів напік, покликав дітей, наказуючи авторитетно: «Їжте, мої любенькі, та тільки потрошку...»

Зорі, як лампадки, божественно сяяли над головою. Коля несамохіть пісню тихцем заспівав, яку чув од улюбленої вчительки: «Сміються, плачуть солов’ї...»

Додому повернувся пізно. Місячне сяєво освітлювало хату, ніби сонце удень. Діти лежали покотом на долівці; за постіль правила їм солома, покрита домотканим полотном. Коля шукав очима миску з житніми коржиками. Вона стояла на столі порожня. «Поснули, минеться...» — Коля збирав розкидану по хаті благеньку одіж, щоб у сінях оце й випрати, бо спати йому не хотілося. Зранку просушить випране на сонці, й діти зодягнуться в усе чисте. Аж раптом вони заойкали, потім голосно заверещали, ніби їх різали ножем. Василька й Тарасика нестерпно судомило в корчах, аж поки обидва не замовкли. І четверо дівчаток, одна за одною, перестали голосити...

На ранок Коля виносив рідних братиків та сестричок по черзі в садок. Викопав велику яму, встелив дно квітками барвінку й вишневого листя і поклав туди всіх. Перехрестив, як мати їх хрестила на ніч, вкладаючи спати. Довго робив цю тяжку роботу. Падав від безсилля й розпуки і знову брався за лопату. То йому холодно робилося, то вогнем усередині пекло і трясти зачинало. Нарешті, коли засипав яму, взяв сокиру, зрубав велику гілляку з тополі коло воріт і зробив хрест.

Закопав хреста в голови померлих дітей, а потім сплів вінок із вишневого листя й повісив на хресті: «Спіть, братики й сестрички. Спіть, любесенькі...» — ковтав сльози, що котилися з очей. Вимучений і знесилений, Коля знепритомнів і упав на могилу.

Увечері у дворі загавкав собака, якого вже з тиждень не було.

— Де ж це ти бігав, пропащий! — вигукнув Коля сумно і водночас зраділо. Собака крутився, хапав Колю за штани й тягнув до воріт. За ворітьми з’явилися батьки. Андрій і Антоніна повернулися з лікарні. «Татку, мамо!» — закричав Коля.

Батьки ввійшли до хати й побачили на долівці голу, колючу й шелестку, як гадюка, солому. А діток — ані жодного... Пес, настирливо скавулячи, смикав Антоніну за спідницю. За хвилину господарі опинилися в садку коло могили...

І заридали батьки голосно, мов оглашенні, і пес завивав жалібно. А Коля стояв затерплий і тільки шепотів, мов до живих: «Спіть, братики й сестрички. Спіть, любесенькі...»