Ми на порозі системної кризи не тільки в економіці, а й в освіті

Інтерв’ю «Голосу України» Станіслава НІколаЄнкА, секретаря Політради СПУ, голови Громадської ради освітян і науковців України (ГРОНУ), народного депутата кількох скликань, професора, автора багатьох законів про освіту і науку

— Шановний Станіславе Миколайовичу, якщо проїхатися по областях, містах, селах, то обов’язково почуєш про те, що в якійсь області не опалюються школи, дитсадки, гуртожитки, відмінено харчування учнів, діти побилися із вчителями, на уроках фізкультури гинуть школярі, процвітає торгівля липовими дипломами та інший негатив. Чи справді все так похмуро і невесело, що відбувається в українській освіті?

— Ви втрапили в саме серце проблеми. Справді, ми стаємо свідками початку нового етапу руйнації вітчизняної освіти. Вона ледь спинається на ноги. Ще важко точно поставити діагноз — це простий відступ чи розвал, але ясно одне — ми на порозі системної кризи не тільки в економіці, а й в освіті. Негативні явища посилюються демографічною, управлінською кризами, різким погіршенням здоров’я людей, моральності, особливо в молоді.

Гадаю, кризу зупинить, як завжди, своїм серцем і розумом, важкою працею український Вчитель, Професор, Вчений, але багато залежить від влади. По спині біжить неприємний холодок, коли читаєш так званий «антикризовий закон», умови, на яких МВФ надає стабілізаційну позику Україні в 16,5 млрд. доларів. Йдеться про те, що парламент, уряд і Президент на два роки фактично заморожують зарплату вчителям і вченим, стипендію студентам і учням, харчування дітей та інше. Ці виплати можуть зростати лише на рівень інфляції. Але ж офіційний рівень цієї інфляції в рази нижчий, ніж реальний стан. Подивіться на ціни на базарі, тарифи на комунальні послуги, і все стане зрозумілим. Влада ціни не обмежить, бо це завдасть збитків її господарям — великому капіталу. Один приклад: наприкінці 2007 року на вчительську зарплату порівняно із цим само періодом 2008 року можна було на 11—19% більше купити м’яса, молочних продуктів тощо. А прем’єрка каже, що інфляція приборкана. І є люди, на диво, що їй вірять.

Другий рік як немає соціалістів у владі, в парламенті. Дивіться на результати: загальне фінансування освіти знизилось із 7% від ВВП у 2007 році до 6,4% у 2008-му, на наступний рік у проекті бюджету закладено витрати на освіту вже 6,2% ВВП, на науку — 0,45% ВВП. Отже, буде недодано освіті майже 8 млрд. гривень. А закон вимагає на ці цілі відповідно 10% і 1,7%. Скажете, що вітчизняний бізнес замінить державу? Це далеко не так. У структурі річних затрат на освіту частка бізнесу не перевищує 0,7%! Ось і відповідь на це запитання.

— Станіславе Миколайовичу, а що ви маєте на увазі, коли кажете про управлінську і демографічну кризи, чи загрози нашій освіті? Як їм протистояти, що робити?

— По-перше, гірко, що нинішній уряд відкинув багато хорошого, що було започатковано попередниками. Не зрозуміло, чому не діє програма інформаційно-комунікативних технологій в освіті. Якщо на перше вересня минулого року тільки в школи було поставлено більш як 3100 комп’ютерних комплексів, то нині ще жодного. Те ж саме з автобусами, класами фізики, хімії, біології, програмою «Вчитель». Чому відкинули програму відновлення 300 аварійних шкіл? Що, проблему вичерпано? Навпаки, вона загострилася. Де проект «Школа майбутнього»? Все робиться з точністю до навпаки. В Ялті таку першу школу майбутнього, де проект реалізовано наполовину, вже п’ять разів перевірено КРУ, прокуратурою. Чекають створення і будівництва такі унікальні школи в Тернополі, Донецьку, в с. Любимівка Херсонської області. Із незрозумілих, суто суб’єктивних розпорядницьких причин не реалізується проект Світового банку щодо зміцнення бази післядипломної освіти вчителів, створення 531 опорної школи з інформатики, видання покоління нових підручників та інше.

Щодо управлінської кризи. Чи знає уряд, чи реагує він оперативно на правове свавілля стосовно освітян місцевих чиновників, які останнім часом просто знахабніли. Прикладів безліч. На Кіровоградщині, зокрема у Вільшанському районі, відправляють на два тижні у відпустку без утримання вчителів, у Черкасах відмовляються харчувати учнів молодших класів. У Запоріжжі пішли далі — відкрили «новий» тип школи: школа — суд. В одній половині приміщення навчаються учні, в другій Феміда вершить судові справи. Актовим залом користуються по черзі... Як казав мій батько: був би розум, з ума можна зійти!

Мені заперечать — немає на все коштів. Але це не так, бо в тих же Черкасах стільки роздають земель на Дніпрі, що якби захотіли — гроші б знайшли.

Або візьміть проблеми профтехосвіти. Замість того, щоб зняти з неї податки, дати училищам землю, техніку, обладнання, стимулювати до співпраці бізнес — затіяли передачу системи на місцеві бюджети! Читай — на вимирання, розграбування. Президенту Кучмі соціалісти не давали цього зробити десятки років. У Києві відбувся експеримент, коли столична влада утримувала профтехосвіту два роки самостійно. Спочатку все було добре, протрималися до виборів, тепер знищують міське управління профтехосвіти, вже немає чим дітей годувати, стипендії платити. Зате є бажання поживитися землею і будівлями.

Невже це і є мета експерименту щодо передачі профтехучилищ на місцеві бюджети. До речі, в Москві затверджено програму розвитку освіти на три роки. Тільки приміщень дитсадків буде збудовано за 2009 рік майже сотню. А що в нас? Нічого. В столиці у зв’язку з переходом на 12-річний термін навчання знадобляться додатково півтора десятка шкіл через 3—4 роки. Де вони? Ніхто про них і не думає.

Що ж робить уряд, Президент? Замість того, щоб «власть употребить», приструнити чиновників, а комусь і допомогти, де немає ресурсів, Тимошенко і КО 1.10.2008 року приймають постанову, що з 1 січня мінімальна зарплата по всій Україні на виробництві становитиме 605 грн., а в освіті, медицині і культурі залишається 545 грн. Тобто вчитель, лікар, бібліотекар набувають статусу людей другого сорту!

— Станіславе Миколайовичу, а що ви скажете як професіонал про ці людські трагедії із смертю діток на уроках фізкультури?

— Те, що сталося, звичайно, — це не проблема одного дня. Вона має глибоке коріння. Але влада і тут своє безсилля демонструє. Чи чули ви за ці місяці коментар прем’єра або якогось міністра з цього приводу? Що думає уряд? За три місяці спромоглися зібратися на спільну колегію трьох міністерств. І що вирішили? Суттєвого — нічого. Це ж трагедія всеукраїнська. Півроку спостерігали чиновники мовчки за цими явищами і запропонували... відмінити застарілі нормативи. І все. Не згортати слід фізвиховання, а навпаки, знайти нову освіту, збільшити години на фізкультуру і в школах, і у вузах. Хто проаналізував, чому не виконується наказ Міносвіти 2006 року про посилення рухової активності в навчальних закладах? Хто відповість за те, що в столиці, багатьох містах діти без руху сидять під замком з дев’ятої до п’ятнадцятої. Їх не випускають на вулицю! В холодних бетонних мішках годинами в молодих організмах не виробляються червоні кров’яні тільця, розвивається анемія, інші хвороби. Що, на це потрібні мільярди?

А чим ми годуємо дітей, студентів? У Києві в багатьох сортах молока — молока не виявлено! У Вінниці проаналізували якість десяти сортів ковбаси, якою годують дітей, з них у восьми не було м’яса взагалі. Воно стало «харчовою добавкою» до ковбаси. Що міститься в т. з. «ніжках Буша», або, як кажуть нині, «ніжках Юлі», ввезення яких зросло в рази за останній рік? Це шкідливі речовини, консерванти, генетично модифіковані організми. Чи будуть діти здорові від такого харчу і чи будуть у них самих дітки? Це велике питання.

Тому рецепт тут один. Треба переглянути програми, нормативи фізичного виховання, змінити режим у школах, відновити гурткову, позакласну роботу, поновити посади лікарів, фельдшерів, прирівняти їх оплату до педагогів, проводити щорічно поглиблене медобстеження дітей, у тому числі із навантаженнями, особливо в дитсадках і молодшій школі.

У вузах, на мою думку, не слід спекулювати на Болонській системі й виводити фізвиховання з навчального плану, передавати його на факультатив. У нас і так на цей важливий предмет виділено 210 годин, тоді як у США та Росії удвічі більше.

І найголовніше. Слід докорінно змінювати ставлення батьків до своїх дітей, школи. Вони в нас часто-густо сторонні спостерігачі. Їх треба навчати, консультувати, зближувати з дітьми, школою, посилювати їх відповідальність за виховання дітей.

— Станіславе Миколайовичу, а що ж робити, невже немає, як кажуть, світла в кінці тунелю? Який вихід з цього становища?

— Про всі ці питання ми нещодавно дискутували в парламентському Комітеті з науки і освіти. На жаль, нікого з уряду там не було. Я висловив конкретні пропозиції. Вони відображають освітянський розділ з програми СПУ «Справедлива Україна», а також зміст «Першочергових кроків СПУ по підтримці освіти». Треба зрозуміти, що олігархічним парламентським партіям наша освіта не потрібна, їхні діти всі за кордоном. Наша освіта потрібна нам з вами, шановні читачі.

Йдеться про низку термінових законодавчих кроків економічного, соціального, правового, організаційного характеру.

Слід домогтися обов’язково на 2009 рік надання хоча б 8% ВВП на освіту і 1,5% на науку. Криза б’є по всіх, але чому вона мусить вражати найбільше дітей, студентів, педагогів? Що, із 16,5 млрд. доларів, а це майже 100 млрд. грн., нічого не можна витратити на дітей, на школу, ВНЗ? Влада, що базується на нових знаннях, — це найякісніша влада.

Доречно посилити автономію навчальних закладів, у т. ч. і шкіл. Звільнити від оподаткування заклади освіти і науки. Повністю залишати навчальному закладу плату за оренду. Слід відновити закон, який я ініціював ще п’ять років тому, який дає право бізнесу, підприємствам на пільгових умовах до 3% фонду оплати праці вкладати в освіту. Це кілька мільярдів гривень. На мою думку, треба подумати про запровадження цільового освітянського податку з реалізації авто, золота, спирту, тютюну. Мінфін, як завжди, заперечить, але традиційними методами кризи не подолати.

Врешті-решт необхідно прийняти зміни до законів про освіту, які дозволять, із врахуванням демографічної кризи, зменшити наповнюваність класів, студентських груп, зберегти від знищення сільську малокомплектну школу. Слід повернутися до програми «Школа-Родина», творчого застосування школи Монтесорі. Йдеться про те, щоб не переводити на індивідуальне навчання дітей, іти на створення класів-комплектів, закриття шкіл, а створити в маленькому селі школу, де кілька вчителів займаються із молодшими дітьми весь день, залучають батьків, родичів.

На мою думку, потребує посилення владна вертикаль, мусить бути жорсткий контроль за діями чиновників, оперативне реагування на порушення законодавства. Треба повсюдно розглянути стан справ за участю гронівців в освіті на рівні всіх рад, реально допомогти вчителеві, учневі, студенту.

Не повинні бути осторонь і керівники держави. Президент мусить зняти своє вето із законів «Про позашкільну освіту», «Про вищу школу». Мова йде про фінансування дошкілля на рівні із середньою школою, а також розблокування фінансових проблем вузів. Слід посилити боротьбу із псевдоосвітою, закрити вузи, філії, де торгують дипломами. Тоді не буде потреби нищити регіональні університети, зокрема педагогічні й аграрні.

І нарешті, треба ретельно розібратися із змістом освіти. Піти на рішучі кроки щодо зменшення психофізичного навантаження на дітей. Не слід набивати голови учням чим завгодно, готувати професорів із кожної шкільної дисципліни. Тут із тіні має вийти Академія педнаук, вчені інших академій.

Розум, — писав Костянтин Ушинський, — це добре систематизовані знання. Нам треба знайти врешті-решт те решето, через яке мусив пройти зміст кожної програми, підручника, щоб відібрати саме ту систему знань, яка дозволить молодій людині безперешкодно рухатися вперед у сучасному інформаційному суспільстві.

Криза, яка охопила світ, дає змогу організованим країнам, сильним народам вийти з неї з малими втратами й зміцнілими. Чи вдасться це зробити нам, залежить від дій нинішньої влади.

За «кайдашевими розборками», слабкодухою позицією невтручання, боязню втратити свої урядові стільці владі немає часу і сили на розв’язання цих доленосних проблем. Тож, не затягуючи, слід змінити цю владу на виборах, або примусити самим йти у відставку. Тут голос Вчителя, Педагога, Вченого мусить лунати потужно. Думаю, що й наші освітянські профспілки не будуть осторонь цих процесів.

На завершення скажу так. Влада дедалі більше скидає з себе респектабельну ліберальну посмішку і демонструє людям хижі буржуазні зуби, дбає виключно про інтереси капіталу. Якщо освітяни, батьки, студенти, всі прогресивні сили спільно не об’єднаються в боротьбі проти ліберально-буржуазного курсу, то майбутнього в країні не буде. Ми можемо втратити найцінніше — освічений народ.