70-річний ювілей однієї із найстародавніших шкіл Харківщини її директор вирішив зустрічати не пишним банкетом, а... капітальним ремонтом. І, незважаючи на те, що надворі щосили бушує економічна і фінансова криза, Г. О. Безбородов переконаний, що втілить свою мрію в життя: гарне починання не можуть не підтримати добрі й чуйні люди.

Копиленко Олександр Іванович, український радянський письменник. Народився в родині залізничника. У 1920—1925 рр. навчався на біологічному факультеті Харківського інституту народної освіти. Друкуватися почав у 1920-му. У 20-ті роки вийшли його збірники оповідань «Кара-Круча» (1923), «Іменем українського народу» (1924), повість «Буйний хміль» (1925), де в дусі революційної романтики зображено події Громадянської війни 1918-20, нове життя на селі. Автор творів, що знаменують поворот письменника до реалізму: роману «Народжується місто» (1932, російський переклад 1935) про соціалістичне будівництво, популярних романів для юнацтва «Дуже добре» (1936), «Десятикласники» (1938), низки книжок для дітей. Післявоєнні романи «Лейтенанти» (1947, російський переклад 1951) і «Земля велика» (1957, російський переклад 1962) присвячені людям колгоспного села. Твори К. перекладено на іноземні мови.

Для тутешніх місць ця людина й унікум, і дивак одночасно. Подумати тільки! Чверть століття тому закінчив Харківський педагогічний інститут, блискучий математик, вивчав іноземну мову в Москві, побачив немало світу, працював викладачем у навчальному закладі за кордоном, а все-таки повернувся в рідні краї, у сільську глибинку, щоб стати знову звичайним сільським учителем. Звісно, десь у глибині душі й у нього, напевно, часом зароджуються сумніви, а чи тією дорогою пройдено чималий життєвий шлях, а чи все в житті зробив правильно? (Днями Г. О. Безбородову виповнилося 50 років, з чим ми його щиро вітаємо. — Ред.). «Але приходиш з ранку до школи, — каже Геннадій Олександрович, — бачиш щасливі обличчя дітлахів — і всі сумніви геть! Таких дітей і таких учителів, як у нашій школі, — не знайдеш у жодному краю!»

До Красноградської школи № 1 директор Г. О. Безбородов уперше прийшов три роки тому. Але сьогодні говорить про неї обов’язково із займенником «моя» чи «наша». І вона справді чимось заворожує, навіть незнайому людину приймає привітно, якось по-домашньому. І молодші школярі, і навіть старшокласники добродушно вітаються не тільки з директором, а й з незнайомцем. У коридорах, шкільних класах, у бібліотеці, на спортивному майданчику — скрізь відчувається бідність глибинки, але все чисто, охайно, в повному порядку.

— Уся справа в традиціях, — пояснюють мені педагоги. — У цій школі вчиться вже не одне покоління мешканців нашого містечка. Бабусі за свою парту приводять внучат, батьки — дітей. А Геннадій Олександрович зумів усі ці наші добрі справи не тільки підтримати, а й розвинути, створити дух такого творчого вчительського колективу, що на роботу йдеш як на свято, що майже всі учні намагаються навчатися на найвищі оцінки і привозити з усіляких олімпіад тільки перемоги.

Красноград не назвеш зовсім забутим Богом районом. Край багатий запасами природного газу, газопромислове управління «Шебелинкагазвидобуток» веде тут активну роботу. Тож місцеві жителі майже нікуди не роз’їжджаються, отже, і школи, і дитсадки повні дітвори. Але ось що цікаво: Красноградська школа № 1 найстаріша, проте школярів у ній найбільше, більше навіть, аніж у деяких новобудовах з престижними вивісками на фасаді й обладнаних значно краще.

— Знаєте, — каже директор, — я 25 років у сільській школі. Можу я дозволити зробити самому собі подарунок з цієї нагоди?! Гадаю, так. А кращим подарунком для себе бачу лише одну мрію, втілену в життя, — зробити нашу школу такою, яка б послужила ще років сто не одному поколінню.

Зрозуміло, директор стукає в усі кабінети, допомагають шефи-газовики, але без серйозної фінансової програми чималої площі триповерховий будинок капітально не відремонтувати. «А ще було б дуже корисно, — продовжує мій співрозмовник, — створити відособлену школу для майбутніх першокласників. Уже сьогодні близько шістдесяти дітей дошкільного віку відвідують наш навчальний заклад. І коли вони наступного року прийдуть у перший клас, то вже не озиратимуться злякано на всі боки, для них це вже буде рідна школа, зі звичною партою і вже такою знайомою і доброю першою вчителькою».

Цікавий ще один факт. З 1961 року школа має ім’я славного свого земляка, письменника Олександра Івановича Копиленка, автора багатьох відомих літературних творів початку минулого століття. Але тільки зовсім недавно на фасаді школи з’явилася меморіальна дошка стараннями онуків великого письменника і директора школи. Геннадій Олександрович постійно підтримує контакти з нащадками О. Копиленка, завжди з радістю зустрічає їх у рідній, тепер уже для них усіх, школі. Директор переконаний, що в наш скрутний час треба якнайчастіше кликати в школу відомих випускників і людей, кому не байдужа доля народної освіти. Тоді, у великій родині, й усі труднощі можна перебороти набагато легше.

Погляд крізь століття

Олександр Любимович Копиленко, член-кореспондент НАН України, доктор юридичних наук, професор.

Свою любов до своєї вітчизни треба доводити не словами, своїми щоденними справами

— Школа № 1 у Краснограді дуже старенька, але дуже привітна. Вона носить ім’я вашого діда. Щороку ви приїжджаєте в цю школу. Що кличе вас у дорогу?

— Думаю, передусім, відчуття обов’язку перед моїм славним пращуром, перед усім нашим родом. Майже століття тому, 1922 року, вийшла перша книжка нашого діда, наш рід став причетним до благодатної ниви української культури, українського слова.

— Мені говорили, що ви ніколи не приїжджаєте в школу без невигадливих, але дуже потрібних в українській шкільній глибинці речей: книжок, комп’ютера, підсилювача звуку, мікрофонів для проведення шкільних вечорів...

— Знаєте, я б не хотів загострювати увагу на цьому переліку — що можемо, те даруємо. Але я думаю, що було б нормально, якби кожен випускник тієї чи тієї школи якнайчастіше приходив, приїжджав у свою альма-матер, переступав той поріг, що вивів його в люди, і за змогою допомагав своїй школі. На жаль, українські школи сьогодні переживають не кращі часи і, напевно, завжди були б раді будь-якій допомозі з боку. А що стосується нашої школи, то це — веління душі та серця нашої рідні приїжджати на ту землю, де ступали босі ноги нашого великого діда, де він робив свої перші кроки на літературному поприщі в такий складний період на зламі епох.

Кожна людина час від часу повинна повертатися до своїх джерел. Там особлива атмосфера, особлива сила, там працюють чудові люди, які, попри всі вади нашого сучасного українського життя, добре роблять свою благородну, важливу справу, хоча найчастіше не завжди гідно суспільство оцінює їхню працю. Тут відпочиваєш душею, пізнаєш по-справжньому істину життя.

— Олександре Любимовичу, в шкільній бібліотеці є куточок, присвячений творчості Олександра Копиленка. Завідувачка бібліотеки Ніна Іванівна Марченко з таким захопленням розповідала мені про славну плеяду красноградських письменників, що навіть не вірилося, що на такому невеликому п’ятачку землі могло з’явитися стільки відомих у літературі імен: О. Копиленко, І. Сенченко, Л. Первомайський, А. Хижняк, І. Цюпа...

— Звичайно, розуміючи, що коріння твоє з тієї землі, яка дала світу чимало відомих людей, не можна не думати про свій власний слід на землі. Нещодавно за участі родини до столітнього ювілею письменника О. Копиленка вийшла книга, його заборонений на 60 (!) років роман «Визволення», де відображено всі ті само проблеми, над якими б’ються нинішні наші еліти. Ми не забуваємо із сестрою Марією і про нашого батька, котрий також сказав своє вагоме слово в культурному житті України. Недавно, до речі, побачили світ його чудові дитячі оповідання, що їх сьогодні так не вистачає для виховання підростаючого покоління. Я не можу не згадати і нашу матір, Людмилу Костянтинівну Каверіну, котра віддала піввіку Київській консерваторії, завершила свій земний шлях професором, заслуженим діячем мистецтв. У пам’ять про неї ми вже п’ятий рік присуджуємо стипендію її імені кращим студентам і аспірантам її рідного історико-теоретичного факультету.

Ось тому, коли я думаю про життєвий шлях свого діда, усього нашого роду, то розумію, що тепер уже від мене, моїх дітей, сотень тисяч таких, як ми, залежить те, як складеться подальше життя нашої країни. Але коли бачу, як по всьому Києву розвішено заклики «Любити Україну!», то мимоволі усвідомлюю те, що саме так любити батьківщину, напевно, не варто. Свою любов до вітчизни треба доводити своїми справами, а робити їх потрібно, говорячи словами Т. Шевченка, без лементу і галасу, чесно і віддано. Так робили і мій дід, і мій батько, які для нас є справжніми зразками чесного служіння своїй справі і своїй батьківщині.

Авторитетна думка

Сергій ЧЕРНОВ, голова Харківської обласної ради.

Хоч би якою глибокою була криза, але пріоритет у розвитку буде віддано дітям, шкільній освіті

— Для мене ця школа особлива. В ній не тільки вчився я з першого по десятий клас, у ній училася і моя старша сестра, в цій школі й усе життя пропрацював мій покійний батько. Там пройшло і дитинство, і становлення в житті. Тому для мене все в цій школі дуже дороге: і класи, і східці, і наш затишний шкільний двір. Безумовно, я хочу, щоб сьогодні моє положення депутата обласної ради могло позитивно позначитися на ситуації, в якій опинилася школа. Думаю, як допомогти землякам зробити відповідний ремонт і привести все там у належний вигляд. Сподіваюся, профільні управління та депутатські комісії посприяють тому, щоб знайти джерела фінансування. Адже йдеться про найстарішу школу краю, яка пережила і війну, і негоди так званих часів перебудови, але залишилась, як і раніше, найшанованішою в м. Краснограді.

Звичайно, моє завдання як голови обласної ради не тільки відремонтувати рідну альма-матер, а й докласти максимум зусиль, щоб шкільна освіта в регіоні не тільки не занепадала, а й щорік дедалі більше розвивалася, дедалі міцнішою ставала її матеріальна база, збільшувалося фінансове забезпечення. Особливо в цьому зв’язку, мені здається, треба приділяти увагу сільським школам, школам невеликих містечок. Адже там, далеко від бурхливої цивілізації, діти не повинні почуватися на краю землі, а також, як і їхні однолітки у великих містах, користатися всіма технічними й інформаційними досягненнями.

Сьогодні дуже багато шкіл, насамперед у сільській місцевості, потребують капітального або поточного ремонту. В нас у області прийнято відповідну програму щодо розвитку шкільної освіти і, безумовно, ми надаватимемо пріоритет саме шкільним навчальним закладам, передусім сільським. Бо розуміємо: там, де вчаться наші діти, формується наше майбутнє, майбутнє всієї країни. А формування свідомості та світогляду людини нерозривно пов’язано із середовищем проживання. Безумовно, хоч би як було нам важко наповнювати сьогодні обласний бюджет, хоч би якою глибокою була криза, хоч би як бракувало бюджетних коштів на найважливіші соціальні програми, але пріоритет у будь-якій ситуації буде віддано дітям, шкільній освіті. В майбутнє необхідно інвестувати не так асигнації, як турботу і добро, тоді воно стане більш безхмарним.

Харківська область.

Фото автора.