Коли повернемося з війни...

Почути такі прохання від гвардійців, що тільки-но повернулись зі Слов’янська, було водночас боляче і соромно. Боляче за них. Бо хлопці не пошкодували свого життя, а усі ми разом так і не змогли подбати про те, щоб вони були хоча б ситі і одягнуті. Соромно за владу, котра досі не зуміла визначити своїх чітких позицій у цій війні. Не кажучи вже про те, щоб забезпечити бійців усім необхідним, що рятувало б їм життя.

Андрій раніше ніколи не тримав зброї в руках. Свого часу він навіть не пішов на строкову службу — списали за станом здоров’я. У рідному райцентрі хлопчина з робітничої сім’ї працював спочатку на одному заводі, потім зварником на другому. Не цурався ніякої роботи. І тепер не без гордості каже, що йому тільки інструмент у руки — і він покаже, на що здатен.

Він би так і заробляв на життя своїми руками, як робили це його батьки, якби не почалась революція, а потім — війна. Такі, як він, ідуть у вир подій з одними думками:

І він пішов. Спочатку на Майдан. Потім — у Нацгвардію. Тепер — у найгарячішу точку країни. Під час ротації зміг повернутись додому. Але довго там не всидів. Знову поїхав до навчально-підготовчого центру нацгвардійців під Києвом, щоб повернутись до своїх побратимів, які залишились на бойових постах. Але у відповідь почув: чекайте, із вашим юридичним статусом поки що нічого остаточно не вирішено. Як з’ясується з правовою базою й ситуація стане зрозумілішою — вас обов’язково покличемо.

Андрій разом із тими, хто повернувся на Хмельниччину живим-здоровим, міг би й чекати спокійно. Але ж хлопці знають, що там, на сході, їхні побратими не просто чекають на нову екіпіровку. Від цього залежить, чи виживуть вони. І ще те, як житимемо далі усі ми і наша країна. А тому стукають у різні двері, щоб їх почули, допомогли.

— Щойно почали формувати перший батальйон Національної гвардії, я одразу згодився, — розповідає Андрій. — Зі мною було чимало хлопців, котрі вперше почали освоювати військову справу в навчально-тренувальному центрі в Нових Петрівцях. Проходити цю науку довелось доволі швидко. Досі хлопці з теплотою згадують генерала Кульчицького, котрий учив їх користуватись зброєю, інших офіцерів, котрі навчали рукопашного бою, різних тактичних азів. Загалом ті, хто хоч якось був дотичний до військової справи раніше, намагались усіляко допомогти новачкам. Але загалом відчувалось, що все робиться, як мовиться, просто з коліс. Про матеріально-технічну базу навіть говорити не доводиться.

Андрій пішов у гвардію в тому, в чому стояв і на Майдані. Добре, що ще з минулих часів збереглася чорна форма охоронця. В ній і розпочав свою службу. Із взуття — те, в якому в буквальному розумінні слова прийшов із Майдану.

Це вже тепер він пишається своєю камуфляжкою, на якій є знак Національної гвардії. Хоча і цією поділились луцькі побратими. А тим її доставили спонсори. Після швидкого навчання Андрій зі своєю ротою вирушив до Павлограда. Однак до блокпосту так і не доїхали. Водій просто відмовився везти до самого місця призначення, побоявся. А наказу цивільній людині ніхто не дасть. Тож хлопцям довелось зробити чималий марш-кидок.

Тоді отримали зброю, однак наказу стріляти не давали. Головним їхнім завданням було перевіряти тих, хто перетинає блокпост, щоб на мирні території не проходили озброєні терористи, сепаратисти та бандити. Але знали: якщо на них відверто наступатимуть, вони можуть відкрити вогонь.

Чесно зізнається — спочатку місцеве населення не надто дружньо поставилось до них. Мовляв, що роблять тут хлопці з автоматами. Більше підтримували тутешніх ополченців. Та поступово у ситуації відбувалися зміни. Особливо після того, як почалися справжні бойові дії.

З Павлограда роту спрямували до Слов’янська. Попереду йшла одна «коробочка», тобто бронетранспортер, а за нею — звичайні автобуси з гвардійцями. І вже по дорозі вони потрапили під обстріл. На щастя, відбились, усі залишились живі, лише одного гвардійця поранили.

Спеціального медперсоналу поруч не було. Хлопці кажуть, їм пощастило служити разом із «вуйком із Луцька». Так прозвали свого побратима, колишнього фельдшера, котрий і надавав першу медичну допомогу. Про таких фронтових однополчан потім згадують усе життя. Бо це він лікує, підтримує гвардійців, ділиться з усіма спонсорськими подарунками: формою чи харчами від земляків...

А ділитись треба всім. Коли прибули на місце призначення і потрібно було розміститись, окопатись на своєму блокпосту, з’ясувалось, що у гвардійців немає навіть саперних лопаток. Загалом усі речі застрягли десь у дорозі аж на три доби. Добре, що виручили десантники, які розташувались поруч. Але про це вже забулось. Там, на постах, думають зовсім про інше і на всі речі дивляться інакше.

І все ж від буденних проблем нікуди не подітися. Загалом жити і виконувати завдання вдається завдяки допомозі і підтримці спонсорів, добродійників, земляків і місцевих жителів, котрі приносять харчі, одяг, засоби гігієни... Тут усе згодиться. Бо навіть такого поняття, як польова кухня, не існує. Тобто про харчування гвардійці мусять подбати самі. Щоправда, кажуть: «зеленими», тобто українськими сухими пайками забезпечені. Але у тих зелених пакетах — консерви та хлібні галети. На такій їжі довго не витримаєш. Тому всі радіють, коли на пост прибувають земляки з продовольчими посилками. Хмельниччанам з Андрієвого підрозділу не дуже пощастило — до них так ніхто і не дістався з рідного краю. Зате виручали інші бійці. Незалежно від того, хто у яких підрозділах і формуваннях служить, — тут усі побратими.

Розраховувати на підтримку з дому можуть далеко не всі. Як правило, на постах перебувають хлопці з незаможних родин або ті, хто й самі залишили дружин із дітьми. Допомогти матеріально один одному вони просто не можуть.

Андрій не приховує, що кілька разів отримував гроші, котрі можна назвати «кишеньковими». Це переважно спонсорські гривні від благодійників чи депутатів. Але не тільки про якісь міфічні заробітки, а й про елементарну зарплату для нацгвардійців поки що не йдеться. Про офіційно передбачені шість гривень добових якось навіть не з руки говорити. Насамперед через те, що сума ця вже надто мізерна. А ще й тому, що і її не те що кожної доби, а й раз на тиждень не отримують.

Про якісь соціальні гарантії в майбутньому чи у разі поранень або, не приведи Боже, й загибелі, не йдеться. Чують лише, що все ще має бути узгоджене і закріплене на законодавчому рівні. Але коли? Ким? Як?

— Там найменше думаєш про це, — каже Андрій. — Там думаєш про те, як вціліти. І як ми поборемо цю біду. І що буде з Україною.

Я запитую, що б він хотів отримати потім, після війни, коли повернеться додому: посаду, гроші, квартиру?

Від такого запитання Андрій відверто ніяковіє. Ні на які посади не претендує.

За останніх півроку багато чого змінив у собі. Бойові дії загартовують не тільки фізично. Він по-новому осягнув, чим для кожного має бути його країна і як її треба захищати у разі небезпеки. І не на словах. Усе це — той досвід, котрий здобуваєш, ідучи добровольцем, без примусу, без грошей, без будь-яких обіцянок на майбутнє, боронити свою землю. 

Але чи готовий до таких змін кожен із нас і всі ми разом? Що зможемо запропонувати тим хлопцям потім, коли вони з миром і перемогою прийдуть додому? Хоч би як ми називали нинішні події, та, коли усі повернемось із цієї війни, маємо стати іншими. Але чи будемо ліпшими?

...На прощання хотіли сфотографуватись. Андрій навіть одягнув пілотку, щоб мати симпатичніший вигляд. Але потім знітився, махнув рукою: «Та не треба цього. Я ж — до хлопців».

Хмельницький.