«Операція Зет», або Не чужа війна

Після того, як в серпні 1937 року Радянський Союз підписав з Китаєм договір про взаємодопомогу, розпочалася цілком секретна «операція Зет», яка передбачала не тільки поставки до Китаю авіатехніки, а й участь у боях радянських льотчиків-добровольців. Їх відбирали по всьому Радянському Союзу. Серед 14 добровольців, удостоєних високого звання Героя Радянського Союзу за виконання особливого завдання в Китаї, четверо — українці. Отож далека китайсько-японська війна аж ніяк не була чужою для українського народу.

«Караючий меч» Кулі-Шена

До початку широкомасштабної японської агресії проти Китаю військово-повітряні сили останнього налічували близько 350 бойових літаків, приблизно половину загальної кількості яких становили винищувачі. Здавалося, це мало забезпечити більш-менш надійне прикриття хоча б основних об’єктів на китайській території від ударів з повітря.

Та вже за лічені місяці війни японські льотчики, втративши лише 39 своїх літаків, майже повністю знищили авіацію противника. Зокрема, за період бойових дій з 14 серпня по 10 жовтня 1937 року втрати китайських ВПС становили 321 літак, із яких 181 було збито у повітрі, а 140 — знищено бомбовими ударами на землі. Тим самим японська авіація забезпечила собі абсолютне панування в повітрі, безкарно бомбардуючи не лише військові об’єкти, а й великі міста.

Ситуація в Китаї у той період була майже тотожною початковому періоду радянсько-німецької війни, а велика густота населення і переважно дерев’яна забудова міст робили втрати від бомбардувань серед цивільного населення катастрофічними. Тому цілком зрозумілі почуття простих китайців, яким просто нікуди було тікати з-під ворожих бомб, до радянських льотчиків, що стали на захист неба Китаю. А першими літаками, на прохання китайського керівництва присланими з СРСР, зрозуміло, стали винищувачі, пілоти яких вже у день приземлення на аеродромі поблизу тодішньої тимчасової столиці — Нанкіня, відкрили рахунок збитих у бою ворожих бомбардувальників.

Втім, хоч як це дивно, не менших втрат, ніж від спеціально створених для боротьби з авіацією противника винищувачів, японські літаки зазнавали від... бомбардувальників, пілотованих радянськими екіпажами. Так, зокрема, якщо сумарні втрати японських ВПС за період участі в боях наших пілотів-добровольців становили 986 літаків, то 3 жовтня 1939 року під час лише одного авіанальоту очолюваної капітаном Григорієм Кулішенком групи бомбардувальників ДБ-3 на японську базу в Ханькоу було знищено прямо на землі 64 ворожі літаки!

У ході повторного удару по цій авіабазі, який льотчики під командуванням Кулішенка завдали 14 жовтня 1939 року, за оцінками радянських пілотів, було знищено 36 ворожих літаків. Однак самі японці визнали втрату аж 60 бомбардувальників. Та цього разу із 12 літаків ДБ-3, що брали участь у нальоті, три зазнали пошкоджень, в тому числі й пілотована Григорієм Кулішенком бойова машина. Відважного льотчика-українця теж було поранено, проте він зумів «дотягти» літак до контрольованої китайськими військами території і посадити його на ріку Янцзи в районі міста Вансянь. Важко повірити, але після аварійного приземлення (чи, точніше, приводнення) і випуску шасі кількатонний бомбардувальник міцно став на дно неподалік берега, що дало змогу згодом витягти літак з річки, відремонтувати і знову ввести у бойовий стрій. А ось сам Кулішенко загинув від отриманих у повітряному бою ран. Отож третій, не менш результативний від попередніх, наліт на Ханькоу загін Кулішенка здійснив вже без свого командира.

Залишається додати: під час цих трьох авіаударів було знищено (за радянськими, тобто, як виявиться згодом, навіть дещо заниженими даними) 136 ворожих літаків, що становило сьому частину всіх втрат японської авіації за період з грудня 1937-го до початку 1940 року!

Чи багато з нас знає, хто такий Григорій Кулішенко, що родом він із села Черепин Корсунь-Шевченківського району нинішньої Черкаської області? Що очолюваний ним легендарний авіазагін було сформовано із льотних екіпажів дислокованої тоді в Запоріжжі 3-ї авіабригади, в якій служили переважно українці?

А для китайців Кулішенко став легендарним і мало не міфічним Кулі-Шеном, якого народ назвав «Караючим мечем». Про його подвиги писали вірші та пісні, книжки-картинки, на той час дуже популярні серед малограмотного населення Піднебесної. Школярі читали про нього в підручниках. Пізніше на його могилі китайські добровольці давали клятву нещадно бити американських агресорів в Кореї.

Попри це Григорій Кулішенко Героєм Радянського Союзу не став. У підготовленій на основі архівних матеріалів книзі «Загиблі на чужині» йдеться, що Кулішенко не відзначений жодною нагородою СРСР. Навіть «стандартно обов’язковим», як би сказали нині, орденом Червоного Прапора, яким тоді нагороджували майже всіх: і загиблих, і вцілілих у боях — учасників так званої «Операції Зет» в Китаї...

Подвиг Нестерова повторив Губенко

31 травня 1938 року уродженець Донеччини Антон Губенко в небі над Китаєм здійснив повітряний таран японського винищувача, повторивши подвиг Петра Нестерова (1914 року). Однак у численних російських історичних дослідженнях китайських подій ім’я пілота-українця найчастіше не згадується. Натомість йдеться, що перші повітряні тарани відбулись в ході наймасовішої в історії японсько-китайської війни повітряної битви над містом Ухань 29 квітня 1938 року. В ній японці втратили 21 літак, китайці (маються на увазі літаки, пілотовані і радянськими льотчиками, і підготовленими нашими фахівцями китайськими пілотами) — 12 винищувачів. Загиблі пілоти трьох з них нібито і стали першими льотчиками, які здійснили повітряні тарани японських літаків. Якщо погодитись з цією версією, то не зайве буде знати, що один із загиблих пілотів — лейтенант Лев Захарович Шустер — родом з Дніпропетровська.

Втім, черги на подвиг не буває, а відтак, незалежно від того, хто був першим, це жодним чином не применшить заслуженої слави Антона Губенка, одного з кращих радянських асів тих часів. Протаранивши японський літак, він не тільки залишився живим, а й зумів приземлитися на пошкодженому винищувачі. І це було не випадковим везінням, а свідченням високої льотної майстерності пілота. Саме з цієї причини Антон Губенко міг похвалитись, що п’ять разів «удостоювався» зустрічей із самим Сталіним. А ще став полковником і Героєм Радянського Союзу, не маючи партійного квитка.

Не випадково саме очолюваній Губенком ескадрильї влітку 1935 року довірили проводити військові випробування нового радянського винищувача И-16, на якому нашим льотчикам довелось воювати не лише в небі Іспанії і Китаю, а й вступити в перші бої з німецькими асами влітку 1941 року. Загону Губенка вкрай напружену програму випробувань нового літака, яка мала тривати два місяці, вдалось виконати... за дев’ять діб! За цей час загін здійснив по 200 взльотів-посадок і виконав по 600 фігур вищого пілотажу на кожному літаку, що проходив випробування! Отож орден Леніна став цілком заслуженою відзнакою для командира загону.

Після повернення з Китаю Антона Губенка, на рахунку якого, крім повітряного тарану, було сім збитих в бою японських винищувачів, нагородили орденом Червоного Прапора. Таку саме нагороду отримав і його друг, з яким вони разом воювали, Григорій Кравченко. У лютому 1939 року обидва льотчики стали Героями Радянського Союзу. До речі, після Халхін-Голу Григорій Кравченко вдруге став Героєм Радянського Союзу, а в роки Великої Вітчизняної війни вміло командував авіадивізією.

Після китайської війни на Антона Губенка також чекало кар’єрне зростання, дарма що він не був членом партії. Хоча Губенко закінчив тільки школу військових льотчиків, його підвищили у званні до полковника і призначили заступником начальника військово-повітряних сил Білоруського військового округу. Дивуватись стрімкій кар’єрі льотчика не варто. Після масових репресій 1937—1938 років у військах катастрофічно не вистачало командних кадрів, а відтак рапорт новопризначеного полковника з проханням направити його на навчання до академії залишився без відповіді. Часу на академії не було...

Однак у березні 1939 року під час виконання польоту Антон Губенко загинув. Суперечки, чи були лише трагічною випадковістю авіакатастрофи, що впродовж кількох місяців стали фатальними для трьох кращих радянських асів і близьких друзів — Чкалова, Губенка і Сєрова, тривають досі.

Зрадник чи герой?

Ведучи мову про українців, які в 1937—1940 роках воювали в Китаї, слід згадати про уродженців Сумщини Степана Супруна і Григорія Тхора.

Майор Степан Супрун в 1939—1940 роках прославився як визнаний майстер нічних боїв із японськими бомбардувальниками, що, намагаючись уникнути важких втрат від дій винищувальної авіації, вдались до тактики завдання авіаударів під прикриттям темряви. Та очолювані асом-українцем пілоти, літаючи на не обладнаних тоді ні радарами, ні навіть радіозв’язком винищувачах, довели, що і вночі небо Китаю є кому захистити.

Для майора Григорія Тхора — легендарного серед іспанських республіканців аса, бойові заслуги якого на батьківщині досить скромно оцінили двома орденами Червоного Прапора — війна в китайському небі розпочалась наприкінці 1937 року. А з березня 1938 року вже підполковника Тхора призначили головним радянським радником з авіації.

Після повернення в СРСР Степан Супрун став Героєм Радянського Союзу, а війна з Німеччиною застала його у званні полковника на посаді командира авіаполку. За неповні два тижні бойових дій він не раз здобував перемогу в повітряних боях із досвідченими німецькими асами. Та тринадцятий день війни став для нього останнім: у бою із шістьма ворожими винищувачами літак Степана Супруна було збито. Втім, навіть у найтрагічніші для Червоної Армії, а тому не щедрі на нагороди перші місяці війни, льотчика-українця указом від 22 липня 1941 року посмертно удостоять ще однієї зірки Героя.

Інакше склалася доля Григорія Тхора. 22 червня 1941 року випускник курсів Академії Генштабу молодий генерал саме прибув до нового місця служби — особливого Київського військового округу, що вже став діючим фронтом. У найважчі перші дні війни молодий генерал заміщуватиме відправленого у відпустку(!) командира дислокованої в Овручі 62-ї бомбардувальної дивізії, а потім залишиться в ній заступником командира. Саме льотчики цієї дивізії у трагічні для Києва дні, коли після взяття німецькими військами «з ходу» Житомира шлях на столицю України став відкритим для ворога, бомбовими ударами з повітря зупинили танкові колони фашистів. Генерал особисто брав участь у цих вильотах, уціліти шансів майже не було. Більш того, він впише унікальну сторінку в історію авіації, зумівши на переслідуваному дев’ятьма(!) винищувачами бомбардувальнику не лише скинути бомби точно на ціль, а й повернутись на рідний аеродром.

У вересні 1941 року, коли війська Південно-Західного фронту потрапили в оточення, наземний склад 62-ї авіадивізії на чолі з Тхором у пішому порядку спробував прорватися до своїх. Пораненого генерала німці захопили в полон. Взимку 1943 року Григорія Тхора було розстріляно в концтаборі Флоссенбург. Однак на батьківщині Тхора ще довго називали «зрадником». Указ про присвоєння йому звання Героя Радянського Союзу (посмертно) з’явився... 26 червня 1991 року — за лічені місяці до розвалу цього Союзу.

Замість епілогу

Друга світова війна закінчилася актом капітуляції Японії. Від імені Радянського Союзу акт підписав уродженець Уманщини генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

На знімку: меморіал Кулішенка в м. Ваньсянь (Китай). Напис свідчить: «Тут покоїться прах командира авіаескадрильї радянських добровольців, який геройськи загинув у війні китайського народу проти японських загарбників Григорія Кулішенка (1903 — 1939)».