Часом кажуть: майбутнього злочинця видно з пелюшок. Роздивившись отой негатив, суспільство не поспішає випромінювати свою приязнь на таких людей. Ростуть вони важкими підлітками, неповнолітніми потрапляють на лаву підсудних, скоюють тяжкі злочини і не знають спину. Наче відплачують світові за оте розпізнання. Наша розповідь викликана діями двох молодих людей, у душах яких не виявилося ні крихти людськості: вони в Кам’янці-Подільскому по-звірячому вбили двох скромних громадян, прекрасних життєлюбів...

Уціліла на війні, та вбивця не дав дожити до ста років

Коли в сорок першому наблизився фронт, дівчина Варя з багатодітної сім’ї на Одещині попросилася у військовий госпіталь. З ним дійшла до самого Берліна. Відзнаки та подяки за мужність у боях на Кавказі, під час взяття Берліна вона зберегла в домашньому архіві (на знімку). То нічого, що на рейхстазі розписувалися інші: вона невтомно піднімала на ноги поранених бійців, дбала про найтяжчих, щоб вижили, бо ж війні кінець і треба таки повернутися додому, до родин. Як там чекають!

Власну родину сама створила на війні. Хірург, якому асистувала, була правою рукою всі чотири роки, ще в сорок першому покликав її заміж. Стала не господинею затишного сімейного гніздечка, а хазяйкою госпіталю. Усе навколо мало сяяти чистотою та порядком. Цю пристрасть зберегла до глибокої старості. Навіть у свої 87 кожну ганчірочку виварювала та прасувала, постіль, фіранки мали бути підкрохмалені та підсинені. Коли вже не могла сама впоратися — просила молодшу сестру Євдокію. Та часто наїжджала в гості з Молдови і поралася в хаті місяць, а то й два. Допомагала сестрі, її внуку Володі, котрий не обходився без інвалідного візка через ДЦП. Була їх підпорою та надією. «Коли ж ти до нас тепер приїдеш?» — допитувалась Варвара Дмитрівна в Євдокії по телефону в останній в її житті понеділок. «Ось пенсію отримаю і вирушу», — заспокоювала сестра. А в середу Варвари вже не стало. І Володі — теж.

«Живи довго, бабуню, без тебе я — сирота»

Невістка Варвари Дмитрівни народила першу дитину, хлопчика. Радості, проте, ніхто в родині не відчув — лікарі одразу сказали: не проживе довго. Породілля була настільки приголомшена, що в шоці покинула дитя, поїхала геть із міста. Ніхто донині не знає, де вона. Лише від її батьків приходили поштові перекази, поки обоє не померли. Дід-хірург дивися на внука із сумом, але рук не опустив. Він так багато займався з ним, що дитя, попри своє каліцтво, все-таки задріботіло ніжками з допомогою дорослих. Дід вклав у першого і єдиного внука всю свою душу. Володі було сім літ, коли не стало його найголовнішого ангела — дідуся. Раніше Володя сам виходив на вулицю, добирався до магазину, тепер вагу його тіла не витримували немічні ноги. Але він не корився болю. На візку мчав до кухні, чистив овочі, готував салат. На візку діставався до телефону й викликав майстра, коли щось ламалося. Часто повторював бабусі: «Живи довго, бо що я робитиму без тебе?!». Цим підбадьорював її. А сам від хвороби та сирітства рятувався так: жваво цікавився всім, як і його ровесники, прагнув бути сучасним. Багато читав. Грав у шахи. Листувався з друзями. Мав кохану дівчину, як і він, на візку. Спілкувалися телефоном. Хотіли побратися, і Володя придбав золоту обручку. Був життєлюбом. Життєве устремління ще тридцять років по дідовій смерті протримало хлопця на цім світі. Може, тримало б довше, якби не рука вбивці...

Їм було вже не до бараболі

Картина, яку побачили оперативники, котрі за викликом прибули в будинок на Гунській, пройняла морозом навіть серця найбільш бувалих. Уся квартира була суцільною калюжею крові, до того ж жертви лежали тут уже другу добу. У двері помешкання перед тим декілька разів дзвонила соціальний працівник — та ніхто не озивався. Не відповідали й на телефонні дзвінки. Двері було замкнено. Це насторожило помічницю підопічної родини. Ні бабуся, ні внук практично нікуди з дому не відлучалися, обоє мали інвалідність. Довелося залишати бараболю під дверима. «У місті 30 соціальних працівників, і на кожного з них припадає більш як по два десятки підопічних, — каже заступник начальника управління праці й соцзахисту Віра Чеховська. — Частіше, ніж двічі на тиждень, відвідати тих, хто потребує допомоги, вони не спроможні фізично. На розширення соціальної служби коштів не виділяють. Не тільки такі люди, як Соколови, — додає вона, — ніхто з нас не захищений від криміналітету». Раніше Соколови мали студентку-квартирантку, добру, чуйну дівчину, яка їм допомагала. Та вона вийшла заміж і вибралася жити до чоловіка. Дізнавшись про трагедію, прийшла: «Якби я тут була, не допустила б у хату вбивць!».

У міліцію зателефонували сусіди. Службовий пес, якого правоохоронці взяли із собою, кинувся до балкона, звідти на вулицю і помчав через двір до сусіднього будинку... Злочинців не довелося довго шукати. Виявилося, один із них давно ходив до Соколових. Три роки тому викликався допомогти фарбувати підлогу. Заробіток Варвара Дмитрівна відрахувала копійка в копійку. Хотіла в такий спосіб позбутися його: не сподобалося, як він поміж ділом видивлявся, що і де лежить. Під кінець роботи з квартири зникла сумочка, в якій зберігались паспорт та пенсійне посвідчення Варвари Дмитрівни, сякі-такі заощадження, мельхіорові ложки та виделки. Коли жінка спохопилася, викликала міліцію, правоохоронці розвели руками: зламаних замків немає, слідів немає. А крадій прибіг та пригрозив старенькій: чого це ви з мене злодія робите? Дивіться, бо... Попри неприємну історію, занадився до Володі. Був тут як тут щойно листоноша приносила пенсію. Позичаючи гроші, ніколи не віддавав. Як та п’явка присмоктався до Володі. Кому поскаржитись, як позбутись його, обоє не відали. Їхні нарікання знала лише Євдокія Дмитрівна.

Напередодні Володя отримав соціальну допомогу. Щось трохи більш як сімсот гривень.

«Він мав свій гаманець, — розповідає Євдокія Дмитрівна. — Коли я ходила на базар, наполягав, щоб фрукти, кавуни купувала за його гроші. Дуже пишався, що може дати мені «на дорогу», щоб я знову приїхала. Можливо, вбивці забрали ці гроші, а також ту золоту обручку, бо їх у хаті ніде немає».

Красти — сенс їхнього життя

Сусід-п’явка цього разу з’явився не сам. Узяв із собою дружка, якого начебто рекомендував Соколовим як квартиранта. Той прийшов «знайомитися» з палицею та ножем. Поки він вів переговори з бабусею в кухні, сусід у кімнаті вимагав гроші у Володі. Побої були жорстокі. Дійшла черга і до старенької. Нічого не домігшись від інвалідів, злочинці холоднокровно перерізали горло обом жертвам. Правоохоронці з’ясували згодом, що із скромно обставленої квартири зникла остання цінність — шість срібних чайних ложечок. Їх винесли через балкон. Дружина одного із злочинців продала їх на базарі за сорок гривень. Чи питала вона чоловіка, де взялося те добро?! Ці двоє чоловіків, 1981 та 1985 років народження, мешкали тут, у центральному мікрорайоні. Обоє полюбляли алкоголь та мали схильність до протиправної поведінки. Їх не любили і побоювались. Старший із молодиків тоді перебував під слідством за підозрою у вчиненні в Одесі крадіжки асенізаторського автомобіля з... усім його вмістом. Коли в дім одного з них завітали працівники міліції, дружина сказала, що чоловік на роботі. Проте у трудовому колективі запевнили: звільнений більш як півроку тому.

Коли підозрюваних затримали, вони без тіні совісті та розкаяння розповіли шокуючі подробиці свого злочину. Вбивство Володі спільники запланували заздалегідь, оскільки до них дійшли чутки, що батько щомісяця надсилає синові з Прибалтики по дві тисячі євро. З цією метою навіть новенького ножа придбали на місцевому ринку. Убивць затримали протягом доби після скоєння злочину. Наразі обоє перебувають під арештом, проти них порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 статті 115 Кримінального кодексу України, та покаранням — довічне ув’язнення.

Фото з архіву.