Експедицій, подібних до тієї, що пізньої осені 2008 року відбулася в рамках телепроекту «Олімпійський синдром Гімалаїв», зафіксовано вже понад 20...

Найцікавіший момент у таких екстремально-спортивних подорожах — сходження на захмарні висоти без спеціального спорядження і проведення на великій висоті змагань з олімпійських дисциплін. Головне — участь пересічних громадян України, котрі до цього подібних гір не бачили, професіонально спортом не займалися. Однак ведуть насправді здоровий спосіб життя, подаючи приклад оточенню.

Повірте, магія Гімалаїв не залишає байдужими нікого. Тому багато хто прагне знову і знову повертатися туди. Тож і цього разу з одинадцяти учасників п’ятеро йшли в гімалайський похід не вперше. Було і шестеро новачків. Як і завжди, окрім спортивної мети нашої подорожі, ми прагнули познайомити непальців з нашою країною, зокрема з допомогою справді народної газети «Голос України». Навіть у змаганнях під егідою Першого національного телеканалу одним із призів був вимпел «Голосу України» — газети, яку вже знають у Непалі.

Завдання не було надто простим: протягом семи днів треба піднятися майже на шість тисяч метрів і провести там малі олімпійські ігри під прапором НОК України.

Стартували до вершини: Віктор Ткаченко — директор Київського палацу спорту (вдруге в Гімалаях), Олена Ткаченко — його донька, фотожурналіст (вперше), Євгенія Хачатурян — менеджер «Австрійських авіаліній» (втретє в Гімалаях), Володимир Шраменко — тренер з боді-білдингу, нині у «фешен-бізнесі» (вперше), Жанна Журавська — фотомодель (уперше), Микола Петренко —майстер спорту міжнародного класу, тренер з вільної боротьби (вперше), Оксана Чиркун — тележурналістка (вперше), Тетяна Дубова — хірург-травматолог (уперше), Володимир Кушнір — бізнесмен (удруге), Ірина Щербачова — інженер (15-й раз), Валентин Щербачов — керівник проекту (23-й раз).

Лише Миколу Петренка, Володимира Шраменка і мене можна вважати людьми, котрі професіонально займалися спортом. Перед бажанням і наснагою інших варто зняти капелюха! Скільки несподіванок, незвіданих відчуттів, випробувань сил і нервів було у них попереду! Пішли без страху й докорів сумління.

Підйом до базового табору розпочали поступово — з висоти трохи більш як 1000 метрів. Йшли традиційно — трековими стежками, там, де ще ходять гірські туристи. Я б сказав, переходили з одного кліматичного поясу в інший досить-таки комфортно і красиво...

Секрет підкорення будь-якої висоти — поступовість руху, жодної метушні чи зайвих прискорень. Власне, це вміння проходити за день десятки кілометрів, причому майже весь час — вгору. І так сім діб, аж до базового табору.

Нічого не вдієш, але чисельність нашої команди зменшилася до семи. Четверо з маршруту повернулися на базу. Тут жартувати із здоров’ям не можна. Тож побачивши у них ознаки (ледь помітні) гірської хвороби, відправив їх з двома провідниками вниз. А семеро вперто просувалися далі...

Зрештою, в базовому таборі під Анапурною довелося залишити ще трьох, бо їхнім темпом (гранично втомлених людей) піднятися на безіменну гору в районі Південної Анапурни нам не вдалося б...

Отже, на підйом, по засніженому камінню, крутосхилом пішли четверо українців і п’ятеро непальців. І таки дісталися мети. Там, під хмарами, й провели малі Олімпійські ігри. Їх результати, як то кажуть, — «по висоті», бо рухатися там ой як непросто. Однак усі виступили вдало.

Переможцем у стрибках став Віктор Ткаченко, в штовханні ядра — я, другим в обох дисциплінах був Раджі Фаркаш — найдосвідченіший з непальців. Загалом і командна перемога за нами...

Пан Фаркаш, як капітан господарів, отримав спеціальний приз — вимпел «Голосу України». Позмагалися та й пішли на спуск. За таких умов (без спецзнаряддя) спуск безпечним не назвеш. Але, як і завжди, опускаємось із 6 тисяч на 4 «з гаком» досить швидко — за півтори години...

Валентин ЩЕРБАЧОВ, керівник проекту.

Катманду—Київ.