Прилітали ластівки до мого гнізда

Якогось дня ми обідали на веранді, як раптом влетіли ластівки (в теплу пору у нас двері завжди відкриті) і почали над нами кружляти, ніби подаючи сигнал про біду. Ми із внучкою побігли до хліва, а там навпроти гнізда влаштувався рудий кіт Маркіз, весь напружений, готовий стрибнути на гніздо. Голосним окриком я зупинила кота, піднесла його до гнізда, розповіла, як він має поводитись з новими сусідами. Внучка сварилася пальчиком, примовляючи: «Маркізик, не можна чіпати ластівок». Це був перший контакт із пташками. Потім ще багато разів кликали вони нас на допомогу, коли Маркіз заходив у хлів, але з часом розумний кіт звик до пташок, і вони його вже не цікавили.

Увесь час проживання в нас ластівки кликали на допомогу, коли на території нашого двору з’являлися чужі коти, яких приваблювала миска з курячою їжею.

Час швидко плинув: ластівки прилітали і відлітали, внучка вже давно студентка, але протягом усіх цих років ні Маркіз, ні кішка Донеська, що змінила його, ні сьогоднішній Вілька — ніхто з них жодного разу не зачепив пташенят. І тільки 2006-го прийшла для ластівок біда, несподівана, непередбачена, але про це пізніше.

Я звикла до того, що ластівки, прилітаючи з теплих країв, кружляють у мене над головою, вітаючись, і так само відлітали, прощаючись. Стала помічати, що прилітають вони не всі одразу. Спочатку, ніби в розвідку, з’являється двійко дебеленьких ластівок, вітаються зі мною, роблячи круги на головою, і кличуть до хліва, щоб я відкрила їхнє віконце. Декілька днів вони копирсаються у гніздах і відлітають, але невдовзі повертаються зі своїми подругами, відкладають яйця, висиджують пташенят і, навчивши їх літати, перша партія ластівок, попрощавшись, відлітала, а на зміну їй прилітала друга, і все починалось спочатку.

В якійсь книжці я прочитала, що ластівки перш ніж летіти в теплі краї вирушають на плантації чорної бузини, й лише вдосталь наклювавшись

цієї чудодійної ягоди, наситивши свій організм життєдайною силою, спроможні подолати океан. Неймовірність ситуації в тому, що ластівки стали прилітати на мій день народження, 26 серпня.

Перший раз вони прилетіли на мій день народження в 2001 році. Їх було багато. Але тоді я не надала цьому жодного значення — випадковість.

Удруге завітали мої пернаті друзі на мій день народження 2003 року. Цього разу пташки сиділи не лише на даху, а й на дротах лінії електропередачі, нагадуючи ноти. Тоді я вперше замислилась: навряд чи можна пояснити це інстинктом.

Але те, що сталося 26 серпня 2005 року, шокувало мене. Цей день опишу детально.

Уранці я в піднесеному настрої (після привітань) вийшла з дому і, зробивши декілька кроків, від несподіванки зупинилась: ластівки снували над головою, перед очима, не даючи мені пройти (а їх уже не було — відлетіли). Вражена, я голосно покликала чоловіка. Він вискочив на ґанок і, побачивши мене в оточенні ластівок, сказав: «А вони справді вітають тебе». А потім стиха додав: «Подивись сюди», рукою вказуючи на дах гаража. Озирнувшись, я побачила, що весь дах був заповнений ластівками, і вони, наче глядачі в театрі, спрямували свої погляди на сцену, де відбувається цікаве дійство. Серце моє було переповнене радістю не лише від несподіваного прильоту ластівок на мій день народження, а й від того, що, нарешті, з’явився хоч один свідок цієї події, адже це був третій приліт, а попередні два рази цього ніхто, крім мене, не бачив, і, звичайно, моїм розповідям не вірили.

І тут я згадала, що минулого разу ластівки розташовувались не лише на даху, а й на дротах лінії електропередачі. Підійшовши до воріт, я була приголомшена: весь прогін від стовпа до стовпа заповнювали ластівки, які сиділи на дротах упритул, і це видовище цього разу нагадувало нотний стан з чітко окресленими жирними лініями. Можливо, ця армія ластівок після бузини летіла в теплі краї і зробила у нас «привал», даючи можливість своїм побратимам попрощатися зі своїм гніздом, зі мною. А ті весь час кружляли наді мною і то залітали у своє віконце, то вилітали. Я милувалася ними, але треба було займатися домашніми справами, і я, взявши бідончик пішла по молоко. Ластівки супроводжували мене, а коли я завернула у провулок, затінений високими деревами, то, озирнувшись, побачила, що пташки за мною вже не летять. Коли хвилин через 5 — 7 я повернулася додому, то виявилось, що моїх дорогих гостей уже не було. Піднявши голову, я помітила живу темну хмарку, яка повільно пливла на південь. До сліз схвильована, я прощалася з ними, дякуючи за безцінний дарунок, який послало мені НЕБО. Я бажала своїм пернатим друзям щасливого польоту і щасливого повернення, не підозрюючи, які перипетії чекали на них у майбутньому.

Розбійний напад

А сталося ось що. Прийшла весна 2006 року. Пораючись біля хати, я ненароком помітила, як велика зграя горобців залетіла в ластівкове віконце (воно було відкрите, бо ми вже чекали їхнього прильоту). Спантеличена, я поспішила до хліва і на порозі остовпіла від побаченого: горобці розлючено рвали, трощили ластівкові гнізда так, що курява стояла. Отямившись, я схопила мітлу і давай розганяти горобців, але було вже пізно: гнізда були майже знищені. Мені тоді серце підказало, що ластівки до нас більше не повернуться. Так і вийшло. Незабаром прилетіли ластівки-розвідники, політали-покружляли над знищеними гніздами і зникли ображені. Того року вони до нас так і не повернулись. Подумки я просила в них пробачення, що не зуміла вберегти від підступних горобців. З тугою дивилася на цих «славних хлопчиків»: одні безтурботно цвірінькали на яблуні, стрибаючи з гілки на гілку, інші як справжні господарі разом з курми клювали зерно. 16 років вони мирно співіснували, а що трапилося — нам не дано знати. Тоді я з гіркотою подумала, що на цьому ластівкова епопея закінчилася. Але помилилась: вона має продовження.

Прийшла весна 2007-го. Відверто кажучи, я й не сподівалася на приліт моїх пернатих друзів, але про всяк випадок їхнє віконце відкрила. І вони несподівано прилетіли й поселились у гнізді, дуже пошматованому горобцями, але не зруйнованому, цілому. Незабаром вилупилось трійко пташенят, і я з острахом спостерігала, як хиталось гніздечко, коли ластівки годували діток. Я боялась, що воно впаде. На жаль, так і сталося. Одного дня, повертаючись з города, я побачила нашого кота Вільку, який сидів на ластівковому віконці і зацікавлено дивився вниз. Відчувши біду, я побігла до хліва і вжахнулася: гніздо лежало на підлозі, біля нього двоє пташенят, а третє я знайшла в каструлі, на щастя, порожній. Ковтаючи сльози, я взяла в руки крихіток, вони були холодні, наче лід. Я намагалась зігріти їх теплом своїх долонь, але вони не подавали жодних ознак життя. Щойно промайнула думка — мертві, як відчула, що вони досить боляче вчепились своїми кігтиками в мої долоні. Радості не було меж. У голові пульсувала одна думка: що робити далі, куди подіти пташенят. Ластівки кружляли наді мною. Вибору в мене не було. Залишилась лише жалюгідна подоба одного-єдиного гнізда (неушкодженою була лише верхня частина, нижня — повністю знищена).

На щастя, приїхав син, він оглянув гніздо і запевнив мене, що можна покласти туди пташенят, оскільки настілка там тверда — втримає. Ми так і зробили. Але ластівки, очевидно, побачивши біля гнізда чужого, вилетіли з хліва і не повертались. Ми були дуже схвильовані і боялись, що пташки назавжди покинули гніздо. Згодом син поїхав, а я бігала до хліва з надією побачити там ластівок. Та марно сподівалась почути хоч якісь звуки з гнізда, там панувала мертва тиша. Мені було дуже прикро, що я нічим не можу їм допомогти. Того вечора я оплакувала не тільки чужих пташенят, я оплакувала всіх знедолених, покинутих батьками дітей. Близько дванадцятої ночі я вирішила ще раз подивитись, чи не повернулись батьки, і дуже зраділа, побачивши у гнізді ластівку, а біля неї сидів її вірний Санчо. Заспокоївшись, я пішла спати.

Ластів’ятка благополучно виросли, навчились літати, і я милувалась ними, коли вони вп’ятьох відпочивали на своєму віконці.

Якось я здивувалась, побачивши на віконці не п’ятьох, а сімох ластівок. Мабуть, гості — промайнула думка. На другий день заклопотана, нічого не помічаючи, я прямувала на город, як раптом відчула легкий удар по колінах і, зупинившись, побачила ластівку, яка низько підстрибуючи, летіла над стежкою, якою я йшла, ніби прокладаючи мені дорогу. Я подумала, що це одне з пташенят ослабло і не може летіти, але помилилась, бо через декілька хвилин, повертаючись назад, побачила точнісінько таку ж картину: той само м’який удар по колінах, той само політ стрибками над стежкою, якою я йшла, до самого порогу хати.

Піднявши голову, я побачила, що всі семеро ластівок кружляли наді мною, але тоді я не здогадалась, що в такий спосіб вони привертали мою увагу, щоб попрощатися. Лише ввечері все стало ясно, коли я побачила двох ластівок на віконці — друга зміна, здогадалась я, а сімейства вже не було — відлетіло. Це сталося 12 липня, на день святих Петра і Павла. Друга партія благополучно виконала свою місію: вигодувала, навчила літати своє плем’я і десь усередині серпня покинула нас.

Це був злагоджений спів

З трепетом чекала я свого дня народження. Нарешті цей день настав, і я, соромлячись, сподівалась на неймовірне, близько восьмої ранку вийшла з дому, але розчарувалась: жодної ластівки у дворі не було. Зусиллям волі я примусила себе більше не думати про це і з головою занурилась в кулінарні справи. Через годину-півтори мене покликав зять. Він настійно запропонував мені залишитися і випити з ним кави. Тільки-но я присіла, як почула дивний спів пташок. Миттєво промайнула думка: це, мабуть, так співають пташки в раю. Зять, ніби читаючи мої думки, сказав: «Як красиво співають ластівки». «Та ні, — відповіла я, — ластівки вже відлетіли». «Так ось же вони, на антені сидять», — промовив він. Піднявши голову, я побачила своїх таємно очікуваних гостей, які, сидячи на антені, старанно співали. Треба зазначити, що це було не просто щебетання ластівок, це був злагоджений спів, на тлі якого звучало сольне: цюрр, цюрр, цюрр. Я відчула, як тепла хвиля розлилась по моєму тілу, миттєво згадалося Шевченкове: «Мені так любо, любо стало...» — таким був у той момент стан моєї душі! До нас із зятем приєдналися дочка і чоловік — всі з насолодою слухали спів пташок.

Відспівавши, ластівки ще багато разів залітали у своє віконце і, покружлявши над садибою, зникли. Хтозна, чи доведеться ще коли-небудь нам зустрітись, чи ні... Надії обмаль, адже гніздечок вже немає. Сумно.

Тамара ЛЕВКО, вчителька-песіонерка.

Київська область.