Професії у них різні. Руслан Дячук — хореограф, викладач Інституту культури і мистецтва, Аркадій Корнєєв — художник. Вони ніколи раніше не зустрічалися, хоча й живуть в одному місті, і ніколи, навіть заочно, не перегукувалася їхня творчість. Подружитися й об’єднати інтереси допоміг випадок. За програмою обміну викладачами між китайськими й українськими вузами Руслана та Аркадія направили в університет міста Хуаіхуа провінції Хунан. Руслан навчав студентів сучасних європейських танців, а Аркадій розкривав секрети європейського образотворчого мистецтва. Обумовлені контрактом дев’ять місяців минули дуже швидко. Мабуть, це був найцікавіший період у житті молодих людей. Вони повернулися на батьківщину... й одразу занудьгували за Китаєм.

З корабля — на бал

Якоюсь мірою молодих луганчан можна назвати першопрохідниками, оскільки до них в університеті Хуаіхуа викладачів з України ніколи не було. Разом з Русланом та Аркадієм для роботи в університеті приїхала ще й піаністка Ганна Тупикова. Одне слово, луганчан було троє. Яке ж було їхнє здивування, коли на честь прибулих студенти показали великий концерт, який готували впродовж двох місяців. З перших хвилин викладачі та студенти виявили стільки привітності й уваги, що адаптація пройшла навдивовижу легко. Досить сказати, що молоді викладачі відносно швидко зорієнтувалися в китайській мові, а згодом навіть потроху стали нею висловлюватися. Викладання не забирало багато часу — лише 18 годин на тиждень, тому в луганчан було досить часу, щоб ознайомитися з країною, культурою, звичаями китайців, котрі вражали своєю працьовитістю, бажанням більше знати і вміти. Європейська школа тут цінується, а її представників дуже поважають. Цю повагу Руслан і Аркадій відчували не лише в університеті, а й у побуті, у повсякденному житті. Наприклад, з огляду на незнання китайської мови, що позбавляло можливості читати газети й дивитися телевізор, їх щодня інформували про те, що відбувається в нашій країні. Україна для них — цивілізована європейська країна, що викликає чималий інтерес.

Руслан: «Мої студенти надто цікавляться сучасними танцями»

— У мене було три групи по 30—35 осіб, до того ж на старших курсах, тому що молодші просто не витримали б навантаження. У Китаї мало ритмічних танців. Вони наділені своєю філософією, символами, тому енергетика, різкість рухів, образність європейського танцю китайцям дається важко. Зізнатися, я вимотував своїх студентів, вимотувався сам і завжди дивувався, коли після занять вони просили мене залишитися й попрацювати ще. Їхня самоорганізація просто разюча. У Китай ми приїхали 30 жовтня, а вже в березні я підготував звітний концерт своїх студентів. Несподівано для мене вони затанцювали просто чудово. Те, чого я не міг домогтися на репетиціях — відточеної різкості рухів, європейської манери, виразності, — вони продемонстрували навдивовижу правильно й чітко. З такою відповідальністю, самоорганізацією я, мабуть, зіткнувся вперше.

Зрозуміло, як хореографові мені були цікаві китайські національні танці, рухи. Наприклад, студентка Чан Чао навчила мене крутити шматок тканини. Це восьмигранник із діркою посередині. Його одягають на палець і в танці розкручують у вертикальному положенні. Я не міг зрозуміти секрету такої віртуозності, поки не побачив, що край тканини вишитий бісером і це її робить важчою. Чан Чао подарувала мені такий шматочок, тож тепер я можу своїм друзям і колегам у Луганську не лише розповісти про якісь елементи китайського народного танцю, а й продемонструвати його. До речі, мені зателефонували з Китаю і повідомили, що мої студенти посіли перше місце на національному конкурсі сучасних танців, що проходив у Пекіні.

Аркадій: «У місцевих учнів дуже високий рівень майстерності»

— Китайський національний живопис широко відомий у світі. У країні дуже серйозний підхід до мистецтва. Бажання навчити студентів європейської манери, показати їм світову культуру — ще один доказ такого підходу. В університеті міста Хуаіхуа, населення якого становить понад два мільйони чоловік, я був першим українським художником, який узявся навчати китайських студентів. Звичайно, були свої труднощі. Національний живопис Китаю заснований переважно на двох кольорах — чорному і білому, на двох матеріалах — папері й туші. Як правило, створювані картини мають дуже великі розміри. Я ж віддаю перевагу полотну та олії. У мене було дві групи: в одній 70, у другій 50 осіб. Зізнатися, важко було всіх запам’ятати, але тих, хто виявляв особливу ретельність, не можна було не помітити. Студенти дуже тягнуться до європейської культури й серйозно ставляться до занять. Мені цікаво було з ними працювати, спілкуватися. Схоже, що їм теж сподобалися мої уроки, тому що запрошують попрацювати знову.

Луганськ.

Фото із китайського альбому Корнєєва.