Що можна сказати про вислів: «Дивлюсь я в дзеркало, люстерко»? Правильно, використано синоніми. Очевидно, так має сприйматися і підпис науковця: кандидат сільськогосподарських наук, доктор філософії.

Тавтологія переростає в підміну понять, коли підпис представляється сполученням — кандидат біологічних наук, доктор філософії в галузі біологічних наук. А підпис «доктор філософії з технічних питань, професор» — це вже прояв хворобливої амбіціозності. Останній приклад (доктор філософії з технічних наук, професор) свідчить про зневагу до нормативного акта.

Отже, Закон України «Про атестацію наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації» ще не ухвалено, а непорозуміння вже маємо. Це перші ластівки. Після його прийняття подібне невігластво, певне, стане нормою, оскільки сам закон створює для цього умови.

Річ у тім, що Європа чомусь не може зрозуміти нашу наукову ступінь «кандидат наук» і пропонує її замінити на «доктора філософії», не враховуючи того, що такий ранг у нас є, хоч і в іншому амплуа. Тому, крім плутанини, така заміна, гадаю, нічого не дасть. З часом ми не розумітимемо, коли і де науковець набув ступеня доктора і якого саме. А що вже казати про майбутніх істориків, яким ой як важко буде визначитись у табелях наукових звань, що діяли в країні у XXІ столітті!..

Чому така впевненість? Тому що проект закону ігнорує здобутки національної історії, яка передбачала двоступеневий табель магістра наук і доктора наук. У XІX і на початку XX століть український магістр сприймався як науковець не тільки в Європі і котувався не нижче за доктора.

Висловлю своє бачення ще низки положень згаданого законопроекту.

Статті 17 (офіційні опоненти) і 18 (науково-громадські ради) мають пояснювальний характер, тому повинні бути скасовані, а їхній зміст перенесено у статтю 1 (основні терміни та їх визначення). До неї також слід включити роз’яснення понять «наукова громадськість» (7) і «значна кількість» (8) та «вибірковий контроль» (15).

Стаття 7 не дає чіткої відповіді на запитання, чи є обов’язковим захист дисертації на отримання наукового ступеня доктора наук. А візьмімо перший абзац статті 15: «Спеціалізовані вчені ради — основна ланка системної атестації наукових та науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, яка здійснює комплексну оцінку наукового рівня дисертаційних досліджень, поданих до захисту, визначає їх новизну, практичну цінність та відповідність до цього закону, приймає рішення щодо присудження наукових ступенів доктора філософії та доктора наук». Якщо в цьому реченні розділове «та» замінити на «або», тоді однозначно можна тлумачити, що подана в спецраду одна і та само дисертація після системної і комплексної її оцінки може бути кваліфікована як робота філософського чи наукового рівня.

Абзац 4 значно обмежує, а точніше, скасовує повноваження привілейованої спецради, зазначені в абзаці 3 статті 15.

Передостанній абзац статті 12 суперечить, на мій погляд, антимонопольному законодавству (експертні висновки ВАК... не підлягають оскарженню в судовому порядку). Виходить, рішення Президента України може бути оскарженим, а ВАК — ні. Подібний юридичний нонсенс повторюється в статті 23 (розгляд апеляцій), за якою на рішення ВАК рекомендується подати апеляцію знову-таки до ВАК.

Ігор РИХЛІВСЬКИЙ, професор.

Кам’янець-Подільський.