Так можна анонсувати прем’єру Дніпропетровського академічного театру опери та балету «Дама з камеліями». Хоча для дніпропетровців танцювальний хор — вже не новина.

Чи не єдиний нині танцювальний хор на дніпропетровській сцені з’явився ще у березні, в музично-хореографічному дійстві на музику Карла Орфа «Карміна Бурана». Там хор рухався, танцював, вибухав емоціями, дивував костюмами. Все, що, як правило, виконується по нотах, хор співав напам’ять, іноді навіть лежачи, не дивлячись на диригента.

Вистава й досі має аншлаги. І це, мабуть, навело її творців на думку — поставити на пуанти героїв роману Олександра Дюма «Дама з камеліями», під музику «Травіати» Джузеппе Верді.

Ідея обох вистав належить заслуженому артисту України Олегу Ніколаєву. Він колись панував тут у головних балетних партіях, потім працював у Росії. Та рідну сцену не забував: його балетні постановки «Академія натхнення», «Танго нашого двору», «Ніч перед Різдвом» стали подією в театральному Дніпропетровську.

Успіх останніх двох проектів разом з Олегом Ніколаєвим ділять диригент-постановник Володимир Гаркуша, хормейстер-постановник Валентин Пучков-Сорочинський, диригент Юрій Пороховник, сценографи Дарія Бєлая («Карміна Бурана») і Ірина Давиденко («Дама з камеліями»), співаки й артисти балету.

У новій постановці дніпропетровців залишилися головні герої «Дами з камеліями» — Віолетта Валері, Альфред Жермон і Жорж Жермон.

Вони виходять на авансцену парами — танцівник і оперний співак. Співаки стають по боках на краю сцени, біля пюпітрів з нотами, і там проживають свої ролі в унісон з тим, що діється на сцені. Часом ловиш себе на думці, що хочеться не лише їх чути, а й насолоджуватися їхньою грою. Водночас інша Віолетта не відпускає твоєї уваги. Обидві — співачка Альона Бокач і балерина Олена Печенюк — майже нерозрізнимі: молоді, тендітні, однаково зачесані, в однакових червоних сукнях. І їхнє вбрання, і декорації не «прив’язують» дію до певної епохи — на сцені цілком сучасна драма. Танець і спів живуть, як одне ціле, і ця подвійна емоція справляє враження довершеності і не фіксує увагу на урізаних оперних партіях. Хоч тут і звучать всі основні арії, дуети, терцети, хори, але протанцювати «всю оперу» просто неможливо. Тому навіть дуети і терцети довелося скоротити, аби втиснути у формат балету.

Хору відвели особливу роль. Як на підбір, стрункі елегантні артисти, одягнуті у сучасні чорні костюми, білі рукавички, з вибіленими обличчями, створюють атмосферу безликої світськості, позбавленої здатності співпереживати. Вони пліткують, втручаються у долі героїв, і все це — танцюючи і співаючи.

— Співати Верді й так нелегко, а співати в танці — удвоє важче, та, як бачимо, можливо, — каже Валентин Пучков-Сорочинський. — Можна сміливо стверджувати, що народжується новий жанр — синтез опери і балету. Хор виходить із тіні, перестає бути фоном для головних персонажів, а сам виконує одну з провідних ролей.

Київська художниця Ірина Давиденко по-своєму втілила образ Віолетти — у розкішній, білій, легкій спідниці-люстрі. Таких люстр на сцені 24, на одну пішло 40 метрів тканини. По ходу дії вони міняють колір і положення, то опускаючись і стискуючи простір, то злітаючи вгору, як почуття героїв. Віолетта існує у тривіальному оточенні, на тлі сучасного «ситчику» шпалер з камеліями, й водночас — у витонченому світі, в полоні мрій і почуттів. Її життя згасає разом з люстрами.

Олег Ніколаєв каже: головне, що спонукало його до експерименту, є шалений темпоритм нашого життя. Сучасна людина завжди поспішає, не те, що сто літ тому, коли глядач міг відсидіти в театрі довгі чотири акти.

Не думаю, що для нинішнього глядача головною була економія часу. Схоже, він взагалі забув про час, опинившись у полоні чарівних звуків, пластики і власних почуттів. Олегові Ніколаєву зал гукав: «Браво!». До речі, Джузеппе Верді на прем’єрі «Травіати» пощастило менше: його освистали за новаторство.