Аня та Алла Балінські з Деражнянського району мешкають в Орининській школі-інтернаті, а їхні рідні сестричка та братик живуть і навчаються у Вовковинцях. Доля відібрала у них батьків і тепло рідного дому. А чиясь неуважність чи просто байдужість ще й розселила рідні кровиночки по різних інтернатах. Те саме сталось із десятирічним Ванею Савчуком та його восьмирічною сестричкою Анею. Хлопчик мешкає у Вовковинецькій школі-інтернаті, а дівчинка — в дитячому будинку спеціального призначення. Рятуючи дітей від горе-батьків, хіба можна було покарати їх більше, ніж коли розлучили?

Помилки долі виправляти непросто

Надію на те, що життя їхнє зможе змінитись на краще, додає лише одне: подібні факти перестають бути буденними в нелегкому сирітському житті. Не просто добрі люди, а й відповідні державні служби намагаються виправляти помилки. І не тільки такі. Замість сирітства — батьки, замість інтернату — свій дім, замість самотності — родина. Так намагається вирішувати одне з найболючіших соціальних питань держава.

Створення сім’ї — справа завжди непроста. Про ці ж родини і говорити не доводиться: до чужих батьків приходять чужі діти, котрі й повинні стати одне для одного найближчими, найдорожчими, найріднішими людьми. Незважаючи на часи і модні віяння, такі родини існували завжди. Бо завжди знаходились щирі й благородні серця, котрі готові були поділитись батьківським теплом із тими, хто його ніколи не знав. Але ж і кількість таких родин завжди вимірювалась одиницями. І зараз навряд чи це явище можна назвати масовим, втім, бажаючих створити саме таку сім’ю стає дедалі більше. Лише нинішнього року в області з’явилося чотирнадцять прийомних сімей. До того ж діти із сиротинців знайшли «своїх» у раніше створених прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу. Багато це чи мало? Це — як подивитись. Адже для кожної дитини, що нарешті отримала від долі тата, маму, братів та сестер, відкрився цілий всесвіт родинного життя. Але навіть якщо повернутись до сухої мови статистики, в області, порівняно з минулим роком, майже наполовину зменшилась кількість дітей, направлених до інтернатів. А ще центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді підготовлено понад три десятки кандидатів у прийомні батьки та батьки-вихователі.

Говорити про те, що навіть такі успішні кроки зняли проблему сирітства, ранувато.

Хтось опинився у прийомній сім’ї, хтось — у родичів чи опікунів, хтось хоч і в дитячому будинку, але сімейного типу, котрий дуже відрізняється від казенного.

Служби, котрі опікуються цими проблемами, ведуть чітку статистику, точно знають, кому із дітей не вдалося знайти свого дому. В області є райони, де так і не створено жодної прийомної сім’ї. Що й казати, навіть в обласному центрі є лише одна прийомна родина та два будинки сімейного типу. І це при тому, що понад вісімдесят маленьких хмельниччан виховується в інтернатах.

Але кого в цьому винуватити? Звичайно, можна похвалити одні райони за те, що в них знайшлися благородні люди і створили прийомні сім’ї, і сварити інші, де цього не зробили. Але ніякими наказами, розпорядженнями чи будь-якими іншими формальними засобами цю проблему не розв’язати. Щось повинно зрушитись у душі кожного з нас, щоб суспільство стало готовим до таких благородних справ.

Багате серце — бідний гаманець

Нинішній рік оголошено роком національного усиновлення. Гасло хороше — наші діти повинні жити на рідній землі. Але добре гасло ще не означає добре життя. Пригадується, як сусіди розповідали про прийомну родину, де діти і босі бігають, і змушені багато працювати на городі, й корівку випасати, тому що батькам непросто утримувати велику родину. Щоправда, на все це в сім’ї дивилися зовсім по-іншому: ні дорослі, ні діти не скаржились на труднощі. Батьки були задоволені, що можуть навчити дітей трудитись і заробляти собі на життя. А дітям дорожчі за всякі ласощі і дорогоцінності були теплі стосунки, що встановились у родині.

Але ніде правди діти, подібні родини дуже часто справді не знають великих статків. А всі проблеми, пов’язані з лікуванням, подальшим навчанням, працевлаштуванням та забезпеченням житлом, які знайомі переважній більшості українських сімей, що мають невеликі достатки, у прийомних сім’ях автоматично помножуються на кількість дітей. Що ж дивуватись, коли в багатьох сиротинцях по-справжньому радіють саме за тих дітей, яких усиновляють іноземці. Таких стає все менше.

Напевне, наше громадянське самолюбство мало лише потішитися з цього. Та головне в іншому: чи справді змогли ми зробити наших дітей щасливими у себе вдома? Чи змогла держава матеріально підтримати і дітей, і їхніх нових батьків? Бо любов’ю вони змогли збагатити себе самі. Нагодувати і одягнути виявилось замало, щоб у майбутньому діти справді змогли міцно стати на ноги. Житлова проблема для більшості із них залишається невирішеною. Із більш як 2,3 тисячі сиріт та позбавлених батьківського піклування лише п’ята частина має власне житло. Як виявляється, багато дітей-сиріт із Дунаєвецького, Полонського, Старосинявського, Ярмолинецького районів навіть не зареєстровані за місцем їхнього проживання. А це означає, що після випуску із шкіл-інтернатів вони не матимуть куди повернутись. Заробити собі на квартиру, отримати пільгові кредити — все це, на жаль, поки що не стало реально можливим для обділених щасливою долею дітей.

Щоб вплинути на проблему, обласна влада прийняла розпорядження, яке дало цілу низку доручень і рекомендацій керівникам районів. Зокрема, йшлося і про те, щоб під час формування місцевих бюджетів щорічно передбачалися кошти для придбання житла дітям-сиротам та позбавленим батьківського піклування. Але від рекомендацій до реальних кроків — шлях непростий. Особливо тоді, коли місцеві бюджети здебільшого дотаційні.

Інтернат: для сиріт чи персоналу?

Певні організаційні кроки передбачалося зробити протягом півріччя: створити реєстр житла, провести інвентаризацію та впорядкування документів щодо майна і житла цієї категорії дітей, обстежити стан житлових приміщень, які їм належать, відремонтувати їх. На жаль, і це виявилось не всім службам під силу. У кількох районах місцева влада навіть не поспішила розглянути ці питання, а що вже казати про реальну роботу.

До честі ОДА, вона знову і знову повертається до цих проблем. Чиновники будуть відповідати за своє зволікання. Але для малечі, яка чекає на зміни у своєму житті, все це залишається за кадром. Як і те, що на розгляд сесії обласної ради досі так і не внесли програму реформування системи дитячих інтернатських закладів. А в тому, що зробити це потрібно якнайшвидше, особливо переконувати не потрібно. Варто лише прийти в інтернат, щоб подивитись, як живеться у казенному домі дітям. І зрозуміти, що система виховання в інтернатах давно вичерпала себе не лише з моральної, а й з матеріальної точки зору.

Аби ще раз переконатись у цьому, варто вдуматись лише в кілька цифр, пов’язаних із видатками на утримання дітей в інтернатах. Більше половини коштів іде на заробітну плату персоналу. Зате на харчування вихованців — двадцять відсотків, три(!) — на одяг та взуття і менше половини відсотка — на медикаменти. Решта — на комунальні платежі, відрядження, транспортні послуги, інші побутові витрати. Тобто утримання самої дитини обходиться лише у чверть запланованої суми.

У кожній родині зрозуміють, що такі пропорції — абсурдні. Бо дуже часто «дитячі» витрати перевищують будь-які інші. Вже у прийомних сім’ях та будинках сімейного типу фінансовий розподіл проходить зовсім по-іншому. Майже половина соціальної допомоги на дітей йде на харчування, третина — на одяг та взуття. Залишок грошей — на відпочинок та інші необхідні для дитини витрати. Хоча і цих коштів малувато, проте очевидно, дитина отримує більше, і за її рахунок не утримується цілий штат персоналу.

Втрачати таку статтю доходів багатьом не хочеться. Не дивно, що, за результатами опитування, проведеного аудиторами обласного контрольно-ревізійного управління, 90 відсотків прийомних батьків та батьків-вихователів вважають, що багатьом із них доводиться стикатись із нерозумінням або відсутністю підтримки з боку місцевої влади, штучними перепонами з боку адміністрацій інтернатів, особливо дитячих будинків. Хоч як цинічно звучить, але частина бюджетних коштів, котрі мали б належати дітям, «з’їдаються» саме тією закостенілою системою, котра виросла на сирітстві. Зламати її непросто. Але, зробивши це, суспільство справді зможе розраховувати на те, що українські діти залишаться в українському домі.

Хмельницький.

Висновок:

Чи змогла держава матеріально підтримати і дітей, і їхніх нових батьків? Бо любов’ю вони змогли збагатити себе самі. Нагодувати і одягнути виявилося замало, щоб у майбутньому діти справді змогли міцно стати на ноги. Житлова проблема для більшості із них залишається невирішеною.