Армен Джигарханян — актор радянського кіно, якого люблять і пізнають всі глядачі. Йому 73 роки. Хто не пам’ятає його куплети у кінофільмах «Собака на сіні», жорстокого і розумного терориста в «Тегеран-43», пещеного білогвардійського капітана в «Невловимих месниках». Армен Борисович — народний артист СРСР, лауреат Державних премій, орденоносець. Він занесений до книги рекордів Гіннесса як актор, якого найбільше знімають (більш як 250 ролей у кіно- і телефільмах). Іронічна епіграма Гафта «набагато менше на землі вірменів, ніж фільмів, у яких зіграв Джигарханян».

— Армене Борисовичe, я чув, що ви давно мрієте приїхати у Київ, в Україну на гастролі?

— Так, є в мене така мрія. Я дуже люблю Україну, багато знімався в Києві і, сподіваюся, у мене залишилися шанувальники і друзі на українській землі.

— І що ж потрібно, щоб ваш театр приїхав на гастролі до Києва?

— Зовсім нічого. От отримаємо запрошення й у наступному році в травні, коли зацвітуть каштани, чекайте на нас. Ми вже обговорювали наші гастролі, ми можемо привезти шість хороших вистав.

— Я нещодавно прочитав вашу книгу «Самотній клоун». Ви, який клоун, білий чи рудий?

— Гадаю, що рудий, я хочу казати правду, а не просто розважати. І що довше я живу, то «рудизна» для мене важливіша, принциповіша. Я шкодую, що перестав грати на сцені. Коли граєш, розумієш, у чому магія мистецтва клоуна, людини, здатної казати правду. Велику, серйозну правду, але зі смішним обличчям.

— Сьогодні всі дружно говорять про одне, немає національних духовних гуру, немає праведників, інтелектуальних авторитетів. Куди вони всі поділися?

— Таких людей завжди мало. Я думаю, що «велика свобода», в якій ми сьогодні живемо, — річ небезпечна. Вона може привести до втрати духовності.

Свобода апріорі припускає високий рівень знань, інтелігентності. У свободі треба мати, точніше, виховати в собі іншу нервову систему. Я, наприклад, бачу у своєму театрі, що в моїх колег немає свободи, немає додаткового кисню, немає творчого драйву.

Це аж ніяк не означає, що свободу треба закривати. Але необхідно вловити баланс свободи і відповідальності. Це дуже важливо. Приміром, коли після блокади, голодним ленінградцям дали багато їжі, найпоширенішою була смерть від завороту кишок.

— Ви важко пережили розвал СРСР?

— Ні. Формально ні. Свободи стало багато, але вона перетворилася на хаос. І ще. Після розвалу СРСР я став набагато більше грошей заробляти. Але я не зрадив свої погляди, принципи, цінності.

— Нинішнє духовне життя визначає політика. Усі театральні пристрасті у політиці. Чи настане час, коли народ припинить цікавитися політикою, а житиме літературою, музикою, театром?

— Політика явище тимчасове. Я пам’ятаю, як ми дивилися засідання Верховної Ради СРСР. Стільки було пристрастей. А куди вони поділися? А в театр люди ходили три тисячі років і далі у театрі відкриватимуть таємниці буття.

— Навіщо сьогодні на театральній сцені стільки еротики, відвертих сексуальних сцен? Хіба без цього не можна донести надідею вистави?

— Знаєте, мені теж дуже подобається стриптиз, але він доречний не в театрі, а в кабаре, клубі, ресторані. Гадаю, що це не наша культура, ми трохи інші. Такі вистави роблять малообдаровані люди. Не може бути, щоб талановита людина спекулювала на класиці, розріджуючи її сучасною неценцурною лайкою та еротикою.

— А в Бога ви вірите?

— Я атеїст лише в тому, що не маю потреби в Бозі, коли самому треба нести відповідальність. Я маю зробити, а не сподіватися, що це зробить Бог. Якщо Бог допомагає людям жити — це добре. Але я приймаю рішення сам.

— Ми дивимося і любимо старі фільми. Ефект впізнавання і є момент одержання задоволення. Вам сьогодні не потрібно грати, ви прекрасні тому, що вас усі знають і впізнають. Сьогодні вам пропонують ролі, але ви не погоджуєтеся. Чому?

— На сцені завжди треба складати іспит, гіпнотизувати глядачів. Це не так просто. Часто не завжди дозволяє здоров’я. Є багато пропозицій. Хоча зменшилася кількість знімальних днів, збільшилися гонорари, та я не погоджуюся. Мені вже багато років. Важко бути родзинкою в шухляді з родзинками!

— А до Вірменії, на батьківщину вас тягне?

— Єреван — моя батьківщина. Я нещодавно був там на гастролях. Уперше зі сцени під час зустрічі з глядачами я сказав, що «боюся». Вже немає нікого, з ким я дружив, кого любив. Ще більше боюся — підходить до мені літній, сильно пом’ятий чоловік і з’ясовується — це мій шкільний товариш. Ми не впізнаємо людину тільки тому, що це дуже важкі спогади.

— З роками накопичуються цинізм, втома від повторів життя. А що вам допомагає бути таким ексклюзивним мрійником?

— Не знаю. У мені накопичується якась енергія і її треба звільнити. А взагалі, що довше я живу, то менше в мене відповідей на складні запитання. Я не кокетую.

Розмовляв Віктор ТИМОШЕНКО.

Москва.

Фото автора.