Чи можливе вітчизняне «економічне диво»?

Так склалося в Україні з часів проголошення незалежності, що для того, щоб у суспільстві розгорнулася полеміка, яка давно вже хвилює всіх і кожного, неодмінно потрібний вагомий і болючий «привід». А ще краще, коли таких приводів кілька. Сказане повною мірою підтверджують останні події, коли перманентна політична криза, як суто внутрішнє явище, збіглася зі світовою фінансово-економічною кризою, як глобальним процесом. Сьогодні кожний поважаючий себе засіб масової інформації вважає вкрай потрібним для свого неповторного іміджу довести до «широкого загалу», тобто електорату, якомога ширший спектр думок економістів і політиків з приводу того, якими «антикризовими пакетами», «проектами» і «планами» вберегти країну від того лиха, про яке протягом другого десятка років не говорив хіба що лінивий — про хронічно хвору українську економіку.

Світла в кінці тунелю нема і не буде?

Як на мою думку, сьогодні треба порушувати питання не про те, чий рецепт виходу з економічної кризи найкращий і найпереконливіше відповідає «інтересам українського народу», а про те, чи здатна довготривала смуга негараздів змінити нарешті український політикум. Змінити таким чином, щоб він назавжди забув про популізм і підготовку «в пожежному порядку» нових дострокових виборів, а зосередився виключно на формуванні такої економічної моделі розвитку країни, яка б забезпечила конкурентоспроможне існування України в жорстокому глобальному постіндустріальному світі.

Виклик історії вимагає сьогодні від усіх, хто вболіває за майбутню долю нашої країни, прийняття в свідомість безальтернативної ідеї-переконання про необхідність і неминучість радикальних економічних зрушень, що реалізують інноваційну — в найширшому розумінні цього слова — модель розвитку народного господарства. «В широкому розумінні» інноваційна модель розвитку української економіки означає не що інше, як систему ефективних заходів та владних рішень щодо перетворення можливих ефективних економічних відносин в реальні, а окремих здобутків науково-технічного прогресу в нові продукти і технології. При цьому, як на мій погляд, дуже важливо утриматися від спокуси одягати на очі рожеві окуляри як форсованої глобалізації, чим страждають наші нові «західники», так і огульної «ЄЕПізації», яку сплять і бачать новоявлені «слов’янофіли». Треба просто бути патріотом і чітко усвідомлювати, що процес становлення нової економічної моделі в Україні йтиме в руслі протистояння колоніалістським зазіханням як Заходу, так і нашого великого північного сусіда — зазіханням фінансовим, технологічним, інформаційним. А це все вимагає від нас уміння сміливо дивитися правді в очі.

Перш за все треба сказати, що багатовікова темна смуга бездержавності, періоди «розброду і хитання», литовський, польський, російський примусовий вплив на наш етнос не на одне десятиріччя після проголошення незалежності позбавили Україну можливості ефективно розбудовувати економічне життя, що відповідало б вимогам часу. В тисячоріччя інформатики та глобальних соціально-економічних трансформацій ми підійшли не лише зі зношеними основними фондами сільського господарства, промисловості і транспорту, а й зі зношеним, несучасним інтелектуальним фондом — застарілими економічними уявленнями, незнанням найсучасніших фінансових, управлінських, соціальних, політичних та суто інформаційних технологій. На сьогоднішній день головні генератори національного прогресу, які покликані уособлювати її розум, совість та мрію — наші влада та еліта — навіть і не збиралися презентувати суспільству ту модель економічного розвитку, яка б відповідала критеріям стратегії майбутнього. Жоден політик та економіст сьогодні не відповість на питання, до якої ж конкретно незалежної держави ми йдемо: високорозвиненої індустріальної, агроіндустріальної, сервісно-транзитної, науково-технологічної чи інноваційно-транзитної? Це при всьому тому, що концепція економічного лібералізму, придатна для успішної постіндустріальної західної держави, на українському постперебудовному грунті, що тривалий час живився шаленою енергією колишніх «червоних директорів», комсомольців, комірників, а також «нових українців», породила на світ химеру, яку з дуже великими натяжками можна назвати цивілізованою економікою.

Роки незалежності принесли українському суспільству багато позитивних змін. Утім, не відбулося головного, чого ми всі очікували: народження цивілізованих принципів функціонування ринкової економіки. Навіть буденний погляд на сьогодення переконує: ситуація довкола виробника і виробництва продовжує залишатися невизначеною та суперечливою. Більшість наших підприємств не запроваджує передових технологій, не оновлює обладнання, не має висококваліфікованих професіоналів середньої ланки: інженерів, технологів, керівників провідних підрозділів, менеджерів. Вітчизняна продукція нерентабельна і неконкурентоспроможна. Соціалістичний тип економіки давно вже вичерпав свій ресурс, а нових, інноваційних, засад за роки незалежності ніхто в нас і не думав серйозно створювати. Останнє вбачається в таких обставинах:

— по-перше, конкурентоспроможність вітчизняної економіки підтримується низьким рівнем середньої заробітної плати, а не запровадженням нових ресурсозбережних технологій;

— по-друге, висококваліфіковані кадри виїхали за кордон, а заміну їм не підготовлено;

— по-третє, темпи економічного зростання невпинно падають у зв’язку зі стрімким зростанням цін на традиційні імпортні енергоносії.

Стан національної економіки здається ще більш жахливим з огляду на те, що в бізнесових та політичних структурах спостерігається небезпечна тенденція: доручати розробки «проривних стратегій» фахівцям заокеанських сумнозвісних економічних шкіл, які вважають головною панацеєю від невідворотної руйнації американської фінансової піраміди «підсадку» на доларові ін’єкції МВФ тих країн, яким і мріяти про урочистий вступ до майбутнього щасливого «золотого мільярду» заборонено. Про те, що Україна в очах могутніх світових магнатів і є такою другорядною країною, новоявлені патріоти-реформатори чомусь забувають. Можна було б і образитися на цих магнатів, але ж вони не такі й далекі від істини. Судіть самі.

Сьогодні вітчизняні інвестиції сконцентровано в технологіях промисловості будівельних матеріалів, чорної металургії, суднобудування, обробки металу, легкої, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості. Якщо порівняти це з країнами — лідерами технологічного прогресу, то у світі сьогодні розвиваються біотехнології, технології аерокосмічної, електронної, фармацевтичної, комп’ютерної, автомобільної, хімічної, інструментальної промисловості. В Україні фактично формуються пріоритети, що не відповідають тим, які розвиваються у світі. На цьому тлі поглиблюється наша залежність від зовнішнього оточення. Україна в імпорті машин і устаткування вже технологічно залежить від країн ЄС, оскільки її імпорт у цій частині не покривається відповідним експортом. Якщо проаналізувати динаміку та структуру імпорту товарів з-за кордону, насамперед інвестиційного характеру, то в результаті отримаємо, що в секторі низьких технологій за імпортом ми отримуємо майже 49% продукції, у секторі середніх технологій — 27%, у секторі високих технологій — лише 11%. Тобто економічна, технологічна, науково-технічна, зовнішньоекономічна діяльність концентруються виключно в секторі низьких чи середніх технологій.

Що стосується експорту, то для високотехнологічної продукції він становить сьогодні 8%, середньотехнологічної — 30, а низькотехнологічної — 47 %. Україна, не покриваючи імпорт експортом високотехнологічної продукції, сьогодні стає технологічно залежною від застарілих західних технологій, що в країнах з розвиненою економікою виходять з обороту та продаються нам. Результатом цього є отримання високорозвиненими країнами додаткових фінансових ресурсів для подальшої прискореної модернізації і нашого постійного відставання (див.: Геєць В. М., Семиноженко В. П. Інноваційні перспективи України. — Харків: Константа, 2006, с.204-205).

За деякими даними, Україна відстає від країн Західної Європи на 50 років. В сучасну епоху, коли економічна ситуація радикально міняється кожні 15—20 років, таке відставання фактично означає наше скочування на узбіччя історії. На одиницю продукції в Україні витрачається в 2—4 рази більше енергії, ніж у провідних європейських країнах. Більш ніж 30% електроенергії в нас розкрадається. До 60% економічних ресурсів перебуває в тіньовому обігу. За цим показником Україна зрівнялася з відсталими країнами Південної Америки та Африки. Наша країна посідає стабільні 100—110 місця в світі за рівнем національного доходу на душу населення (див.: Канигін Ю. М. Рокове XX століття. — К.: Кобза, 2005, с. 318-319).

З такими вражаючими «успіхами на шляху реформ», як любили в нас казати і десять, і п’ять, і рік тому, ми маємо реальну перспективу не одержати навіть статусу «сировинного придатка» північноатлантичного співтовариства. Як не згадати тут застережливі слова Великого Кобзаря Т. Г. Шевченка:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі!

Справжній український прорив можливий!

Утім, впадати в розпач та таврувати українців модними і невідомо чим навіяними прикметниками «маленькі» та «недбалі» буде, м’яко кажучи, некоректно. По-перше, ми не маємо морального права забувати, що в минулому сторіччі людство завоювало космос за проектами видатних українських вчених: Сергія Корольова, Валентина Глушка, Юрія Кондратюка (Олександра Шаргея). Розробку останнього США використали при польоті на Місяць. Ретроспективний погляд на світову економічну думку свідчить, що видатний економіст, перший міністр фінансів Центральної Ради Михайло Туган-Барановський ще у 1894 р. створив теорію соціально-економічних криз, де ним уперше в світі було запропоновано й антикризові заходи бюджетно-соціальної та інвестиційно-інноваційної політики. Учень Туган-Барановського, Микола Кондратьєв, у своїй книзі про вчителя написав, що він підняв економічну науку в Росії на європейський рівень. Саме ці завоювання українців переконують, що самостійний шлях України до економічного процвітання не повинен бути таким важким і довгим, як інколи це пророкують. По-друге, ми не перші і ми не останні: достатньо згадати багатостраждальну історію тієї ж Росії, післявоєнне відродження Японії, сучасні американські трагедії. Вся справа тут у вмінні оцінити власні можливості та бачити перспективу, яка вимальовується вже сьогодні з огляду на надбання нашої історії.

Нам, українцям, сьогодні важливо усвідомити, що реальні можливості для економічного «прориву» в країні остаточно не знищені і мають перспективи стати тією дійсністю, яка і є національною мрією. Україна ще й сьогодні, незважаючи на всі негаразди, входить у п’ятірку держав, що володіють сучасними аерокосмічними технологіями. З 22 базових технологій ракетно-космічного будування ми засвоїли 17. Ми також входимо до числа країн, які мають повний цикл розробки і створення сучасних літаків. Україна — лідер сучасного суднобудування світового рівня. І бюджетоутворювальні галузі — металургія та хімічна промисловість — мають у нас темпи розвитку, що не поступаються світовим стандартам. Додати до цього розвинуті транспортну й енергосистеми — і стане зрозуміло, що сьогодні ми нагадуємо сплячого економічного Гуллівера, зв’язаного по руках та ногах. В чому ж причини такого стану?

На жаль, протягом років своєї незалежності держава так і не відпрацювала чітких і зрозумілих народові засад власної економічної політики. Всі минулі роки можновладці занадто спрощено «засвоювали» та втілювали в життя західний економічний лібералізм. Усунувши державу від втручання в економічну проблематику, вони тим самим віддавали країну та населення на завідоме пограбування олігархічними кланами, створеними за регіональним або родинним принципом. Вони — ці клани — в першу чергу звернули свою увагу на ті галузі, які забезпечували їхнє стрімке збагачення: гірничо-металургійний та паливно-енергетичний комплекси, будівельну індустрію та харчову промисловість. Забезпечивши їх більш-менш пристойний розвиток і швидко навчившись набивати на цьому власні кишені, олігархи корумповували владу, брали під контроль її рішення з метою перманентного лобіювання вигідних їм законів та урядових постанов, які не мають ніякого відношення до загальнонаціональних інтересів.

Така ситуація сьогодні аж ніяк не відповідає апробованим практикою передовим світовим стандартам державного управління економікою та межам впливу великого капіталу на суспільне життя. Ця обставина, до речі, стала однією з головних глибинних причин «помаранчевої революції» та нинішньої перманентної політичної кризи.

На жаль, у нашій країні швидко забули набутий за часів СРСР позитивний досвід державного регулювання господарської діяльності, тому державна власність усі попередні роки бездумно розпорошувалася. Ситуація нагадувала нашу українську хату, коли діти виносять як їм заманеться здобуте дідами-прадідами і всією родиною майно, коли мудрі батьки — дбайливі господарі всього надбаного подалися світ за очі.

Між тим, в усьому цивілізованому світі сьогодні держава виконує функцію впливового й авторитетного власника виробництва і суспільного капіталу. Проблема місця та ролі державного сектору в сучасній економіці однозначно вирішена і в Північній Америці, і в Європі, і в Азії. Так, наприклад, США, Канада, Великобританія, Франція і Японія нині мають у наявності порівняно невеликі державні сектори — втім, вони сконцентровані в базових, «проривних», галузях економіки. З другого боку, в цих країнах держава дуже уважно стежить за бізнесовими структурами, вміло їх стимулює і несе відповідальність перед населенням за підтримку великого капіталу. У шведській «соціалістичній» моделі державний сектор обіймає приблизно третину ресурсів країни, а державні витрати становлять 62% ВНП. Індія та Китай пішли шляхом створення державних національних корпорацій, що дає їм змогу досить успішно конкурувати на світовому ринку з продукцією європейських та американських «економічних велетів». Таким чином, світовий досвід доводить: ті нації мають шанс на процвітання, чиї держави зростаються в тій чи іншій мірі з економікою.

Виходячи з цього, українська стратегія економічного розвитку, як один з можливих варіантів, має передбачати стимулювання та розвиток сильних державних корпорацій, в яких державі належить контрольний пакет акцій. На мій погляд, такий підхід, виходячи зі світового досвіду, дасть можливість реалізувати ефективну соціальну політику.

Ліквідувати в Україні сьогоднішній розвал, зробивши ставку тільки на сучасних магнатів, середній клас та малий бізнес, практично неможливо. Адже покласти край виснаженості основних фондів, великій кількості віджилих своє підприємств, тотальній занедбаності сільського господарства, застою транспортної та енергетичної інфраструктури спроможна тільки держава. Тому, на наш погляд, шлях до економічного відродження України потрібно починати з розширення господарської незалежності державних підприємств випробуваним у світі методом націоналізації «проривних» та бюджетоутворювальних галузей промисловості.

Наступний крок — створення державних національних корпорацій і спрямування їх діяльності на інтеграцію, не тільки з країнами Європейського Союзу, але й із Росією, Казахстаном, Китаєм та іншими країнами Шанхайської організації співпраці (ШОС). Адже тільки з велетами державної власності, а не з «іменними» компаніями будуть рахуватися західні та східні економічні монстри. І тільки наша держава, і ніхто більше, наважиться конкурувати з якісними іноземними товарами своєю власною економічною продукцією.

У наших мас-медіа вже неодноразово зазначалося, що протягом останніх п’яти років Україна стійко тримає провідні позиції на ринку сучасних інформаційних технологій. Але, як добре відомо економістам, їх розвиток може підтримуватися тільки на базі вдосконалення передових наукових та виробничих технологій. Тому в цьому контексті буде доречним сказати декілька слів про сучасні технології в Україні взагалі, як про фундамент економічних перетворень.

По-перше, в космічній та авіаційних галузях Україна традиційно тримає передові позиції не тільки на європейському, а й на світовому рівні. Ми маємо найсучасніші технології виробництва титанового продукту. В останні роки вітчизняна наука досягла безпрецедентних успіхів у створенні багатьох імунобіологічних препаратів, розробці унікальних антиретровірусних препаратів для лікування хворих усієї СНД, нових принципів інтроскопії. Україна створила і провела випробування нового покоління гамма-телескопів, другого за міцністю матеріалу після алмазу. Саме в нас розроблено технології випробування великогабаритних сапфірів, здійснено зварювання живих тканин.

По-друге, сьогодні можна стверджувати, що Україна за роки незалежності успішно освоїла та вдосконалює передові технології виготовлення високоякісних та найдешевших в Європі продуктів харчової та легкої промисловості.

По-третє, сьогодні в нас є всі передумови для входження в недалекому майбутньому в першу десятку країн світу з високим рівнем транспортних послуг. Усе вище перераховане і становить надійний та вже випробуваний плацдарм для економічного прориву та розквіту на «окраїнах» СНД та Європи справжнього «слов’янського дива», створеного власними руками, а не західними проектантами —шанувальниками Маршалла.

До економіки знань та інновацій

Безумовно, при визначенні пріоритетів економічного розвитку України потрібно враховувати і ті зміни, які останнім часом відбуваються в бурхливому глобалізованому світі. Так, відповідно до теорії великих економічних хвиль, сучасна світова економіка перебуває в понижувальній фазі циклу економічних коливань Кондратьєва, про що і свідчить нинішня нестійкість розвитку ключових світових економічних і фінансових гравців — США, Західної Європи та Японії. Багато в чому нестабільність та напруженість на світовому ринку пояснюється надзвичайно активним економічним стрибком Китаю. Саме ця обставина призводить до нерівномірного розподілу світових ресурсів, «м’якої» агресії Китаю та більш жорстких відповідних дій США й Росії з метою протидії їхній майбутній деіндустріалізації. Сьогодні економісти дедалі частіше говорять про формування нових регіонів світового економічного зростання та центрів впливу на світову політику — це країни BRІC (Бразилія, Росія, Індія, Китай). Саме тут зароджується всупереч теоріям глобалістів другий «золотий мільярд». З огляду на цю обставину, Україна в перспективі має можливість не тільки на Заході (як прийнято вважати у вузьких колах нинішніх можновладців та «економістів-експертів», що прислуговують їм), але й на Сході (ЄврАзЕС, ШОС) та в Південній Америці (Бразилія, Аргентина) відчинити ті чарівні двері, за якими починається шлях до повноцінної та рівноправної участі у світовому розподілі праці.

Зрозуміло, що сьогодні США, Євросоюз, Японія, відчуваючи майбутню економічну небезпеку, починають форсувати створення постіндустріального суспільства, істотно збільшують інвестиції в економіку знань, створюють нові форми кооперації науки та виробництва. Перш ніж позичати кошти в МВФ, вони самостійно створюють нові, революційні за змістом освітні технології (університети сучасних знань, методи дистанційного навчання тощо) та ефективні форми кооперації науки і виробництва. Всі ті західні економісти, які сьогодні так дружно галасують про світову економічну кризу та шляхи її подолання, добре знають, що вже через 3—5 років почнеться новий тривалий економічний цикл піднесення, який досягне свого піку в 2020—2040 роках. Зміст фази піднесення визначить ті галузі шостого, найсучаснішого, технологічного укладу, розвиток яких сьогодні загальмований боротьбою традиційного та нових центрів накопичення капіталу у світовому масштабі. Мова йде про те, що вже через 12—15 років у світі домінуватимуть нано- і біотехнології, системи штучного інтелекту, глобальні інформаційні мережі та високошвидкісні комп’ютеризовані транспортні системи, мережеві бізнес-товариства. Саме цим і пояснюється те, що сьогодні зазначені галузі розвиваються в провідних країнах світу надзвичайно швидкими темпами, іноді до 100% на рік.

А от чого не знають західні економісти, то це того, що в Україні бурхливий старт розвитку нових технологій та початок фази економічного піднесення можливі вже в 2018—2019 роках. (Хочеться вірити, що до цього часу дострокові президентські і парламентські вибори назавжди підуть в історію і стануть улюбленим анекдотом всіх майбутніх пенсіонерів державного значення.)

Інноваційний прорив у нашій країні можливий не тільки тому, що для цього є всі вищезазначені економічні передумови. Він можливий ще й тому, що за рівнем розвитку сучасної науки та освіти Україна не поступається найрозвиненішим країнам світу. Саме тому вже сьогодні перед нашими політиками та економістами постає необхідність розробки такої економічної стратегії, яка б відповідала викликам майбутнього і ґрунтувалась на засадах комплексної модернізації економіки та суспільства, де провідна роль однаково належить як економічному, так і політичному проектуванню.

Звичайно, говорити сьогодні про якесь політичне проектування в країні перманентної політичної кризи та низької політичної культури, та ще й придавленій при цьому багатовекторними зовнішніми впливами, принаймні смішно. Втім, цілком зрозуміло, що повномасштабний майбутній економічний прорив неможливий сам по собі, без формування нової політичної моделі демократії. Мова йде про те, що неможливо проводити інноваційні трансформації старими методами на старих політичних схемах, коли Президент забажав економічного дива, парламент прийняв (а може, і не прийняв) відповідний законодавчий пакет, а Кабінет Міністрів нічого не зробив для його реалізації, бо тривалий час вирішував, чию ж лінію втілювати в життя. Суспільство високих технологій та знань має перейти до найвищого рівня демократії — меритократії, коли до влади приходять не найбагатші, найродовитіші та найнахабніші, а найгідніші, найкреативніші та найрозумніші. І саме вони, і ніхто інший, наділяються правом вирішувати стратегічні питання розвитку країни. Переконаний, що, з огляду на вищевикладене, не так уже й багато залишилося чекати того часу, коли в Україні з’явиться свій де Голль і палата мудрих та гідних старійшин у вищому законодавчому органі, які зможуть розбудити невичерпний творчий потенціал української нації.

Якщо наша незалежність не просто декларативний щит для кон’юнктурних спекуляцій, а стимул до активних і результативних дій, то ми не маємо іншого виходу, крім своєчасного підключення до процесів постіндустріального реформування та глобальної конкуренції на ринку знань та інновацій. Правила гри в новому тисячоріччі вже визначено, і відміні президентськими указами, законами та постановами уряду вони не підлягають. Від України сьогодні вимагається розробка та прийняття нової економічної доктрини, над втіленням якої в життя мають працювати і Президент, і уряд, і Верховна Рада, і консолідована нація.

Нова доктрина має чітко визначити ту інноваційну модель, яка відповідає наявному потенціалу та економічним можливостям України, окреслити сутність всебічних комплексних реформ у суспільстві, котрі дадуть змогу побудувати економіку знань, економіку інновацій, економіку майбутнього.

* * *

Наша країна вже сьогодні має всі економічні, технічні та соціально-політичні передумови для вступу в еру репрезентації людству свого потужного економічного, технологічного та соціального потенціалів. Тому нині всім нам, як соціуму, вкрай потрібні конструктивні ідеї та компетентні пропозиції щодо етапів реалізації прагматичної економічної політики, яка б відповідала національним інтересам України та сучасним перспективам світового розвитку. І, безумовно, потрібна самовіддана праця для доведення життєздатності цих ідей та пропозицій.

На жаль, у реальному житті відбувається зовсім протилежне. Наші газети, радіо, телебачення щодня тиснуть на свідомість пересічного громадянина негативною інформацією, «смаженими» фактами та економічними трилерами: вкрали, обдурили, прогавили, пропустили, недобачили, не сподівались, не думали. А от про те, що і владі, і широкому загалу запропонований на обговорення новий патріотичний і прагматичний проект, для того щоб можновладцям та «електорату» і робилося, і дбалося так, як треба, пишеться й говориться не так уже й часто. Чому «до болю знайомі обличчя» вечірніх політичних шоу з незмінним Савіком Шустером і «чергові гості» сторінок популярних друкованих та Інтернет-видань зайняли те місце, яке мають по праву давно вже посісти мудрі політики-патріоти і талановиті науковці?

І «найпершій», і «четвертій» владі пора вже усвідомити: суспільство втомилося від нескінченних піарівських монологів «кризових» та «антикризових» менеджерів та безплідних дискусій членів їхніх команд. Сьогодні нам потрібні конструктивні пропозиції та їх обговорення. Дива не обіцяються і не проголошуються — вони народжуються як результат злагоджених прагнень та дій всього суспільства незалежно від чиєїсь особистої та ситуативної думки «з приводу».