Кожна стіна — це двері

«Божа Правда дала мені крила,

хоч і їх підрізали мені,

ті, що яму для мене рили,

самі опинилися в ній.

І мене не скорила орава.

Та нехай ворогам моїм грець,

тим, що пхали за грати іржаві,

буде скоро вже судний вінець».

«Рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих» — це про тих, хто в стіні шукає двері. Скажімо, про Віктора Шалуна із Донецька. Там місцева Феміда 19 (!) років блукає у дворі приватного будинку № 79 по проспекту Ватутіна.

Завели туди сліпу брат і сестра — власники спадкової частини приміщення Віктор та Юлія Іванівна. Їх безневинна «витівка» — позов у Ворошиловський райсуд про розподіл майна в 1989-му — перетворилася на катування. Судячи з усього, скандальний архіскладний розгляд вимотав і районний (розглядав позов з 1989-го по 1999-й), і Донецький апеляційний (перша інстанція — 1999—2001) і Верховний суди (2002—2003). Вихід з глухого кута, вочевидь, не знайдено досі.

А тим часом зовсім чужі люди, які захопили частину будинку Шалунів, зносять, перебудовують усе на свій лад і не пускають спадкоємців не лише в рідний дім, а й у двір.

...Нещодавно я довідався, що Віктор Іванович пішов на той світ, так і не дочекавшись справедливого вердикту...

Але не будемо про сумне — продовжимо розповідь про тих, хто домігся Правди.

ІІІ. Слуга Феміди Плетньов... розбушувався

Про цього неприборканого, енергійного слугу Феміди розповіла в харківській газеті «Время» Наталія Шеховцова, яка багато років відстоює зганьблену справедливість, принижені честь і достоїнство земляків. Стаття про суддю Київського райсуду Харкова Володимира Плетньова — одна з багатьох про злодіяння, які чинять погононосії регіону.

Князь у мантії

Нещодавно одне зі столичних видань опублікувало статтю «Тимошенко розбушувалася». Я не чув, щоб прем’єр-міністр апелювала до суду, домагаючись кари для журналіста. А Плетньов — не прем’єр-міністр. Йому ще судити й судити, тому репутацію, тобто мантію, бруднити нікому не дозволяє. Навіть заслуженій журналістці країни. Тим паче — заслуженій. «Приборкавши» її, з іншими простіше буде.

А приборкувати Володимир Васильович, судячи з усього, ой як уміє. Хотілося з ним зустрітися, поговорити про рідкісний суддівський дар — не вийшло. Спочатку години дві простояв біля його кабінету («вийшов, незабаром буде»), потім мене голова суду прийняла. Вона не стала приховувати плетньовські ноу-хау.

...Одразу кілька новинок у скарбничку юриспруденції поклав, вважаю, суддя, слухаючи резонансну справу про бандитське угруповання, яке знущалося над харків’янами. Володимир Плетньов видав якось «на-гора» геніальний плід багаторічних, гадаю, роздумів, аналізу й творчого пошуку. Він виголосив: «Роз’яснюю особисто адвокатові Самардакову, що відповідно до статей 49, 267, 303 КПК України, адвокат, як представник потерпілого, не має права ставити питання свідкам і підсудним...».

У Харкові, припускаю, тоді всерйоз заговорили про увічнення імені слуги- «раціоналізатора» у Книзі рекордів Гіннесса. Після чого Володимир Плетньов, здається, перевершив себе, доводячи всім, що здатен на ще більш запаморочливі вчинки. На процесі у субтильного Плетньова, наприклад, підсудні сиділи поруч... з адвокатами потерпілих. Один із захисників на черговому засіданні, не мудруючи лукаво, запитав потерпілу й свідка, чи є серед обвинувачуваних той, хто скоїв злочин? Головуючий Плетньов вільності незакомплексованого юриста не помітив, зате миттєво відреагував на логічне й справедливе зауваження Самардакова: мовляв, нечувана поведінка. І одразу без належного процесуального оформлення видалив його із залу суду.

Назвати це самодурством не можу, але й підходяще формулювання, яке Феміда не вважатиме образою, знайти складно. До слова, норовливого Миколу Сергійовича той самий Плетньов просив притягти до відповідальності, але інший суддя не знайшов у діях адвоката ознак адмінпорушення. Так само не знаходять гріхів і в епатажному Плетньові. Поки що не знаходять...

Не думаю, що така поведінка суддів пояснюється їхньою дрімучою неграмотністю, непрофесіоналізмом або невихованістю. Тоді чим? Вседозволеністю і безкарністю, найімовірніше. Як відомо, за судові помилки суддів не карають. Скажімо, у Плетньова ніхто не запитав, чому він «з причин, про які можна лише здогадуватися, швидко «обезголовив» злочинне угруповання: спочатку випустив організатора на волю... потім, закінчивши слухання, виправдав».

Фрунзенський районний суд (головуючий Іващенко) позов Плетньова задовольнив (хто б сумнівався?!), зобов’язавши журналіста і редакцію вибачитися, опублікувати спростування, сплатити 25 тисяч гривень моральної шкоди. Була надія, апеляційний суд зуміє розрізнити факти від оцінних суджень, а не зуміє — призначить судово-філологічну експертизу. Не так сталося. Зменшивши «штрафні» санкції з 25 до 5 тисяч гривень, суд другої інстанції погодився з районним. Однак Наталія Шеховцова здаватися не збиралася. Крім редакційних колег, її підтримали депутати обласної ради. Проблемі свободи слова вони приділили чимало уваги на черговій сесії, оприлюднивши рішення й заяву облради у зв’язку з переслідуванням у суді журналістки Шеховцової і газети «Время».

Досі я не знав випадку захисту працівника ЗМІ однією гілкою влади від іншої. Харків’яни створили прецедент? Похвально, гідно наслідування. Вчини депутати так, скажімо, у Донецьку, де журналіст Анатолій Єременко «відбивався» одразу від п’ятьох суддів, свобода слова була б гарантована. А так окремі скривджені грошові тузи, наприклад, можуть собі дозволити позов до газети і автора на 46 мільйонів (!) гривень. Правда, найгуманніший великодушно зменшив суму до 27 мільйонів...

Медіа і влада

Майже 49 відсотків позовів на журналістів подають посадові, службові, офіційні особи і політики. Майже 70 відсотків позивачів вимагали, крім захисту честі й достоїнства, відшкодування моральної шкоди (від гривні до сотень тисяч гривень). Торік число позовів до журналістів і ЗМІ було на 14 менше, ніж в 2006-му. Нинішнього прогнозують значне їх зростання. На жаль, розправляються з акулами пера й мікрофона не тільки в судах. Побиття і вбивства стають нормою.

Добре, є Верховний Суд. Там уміють відокремлювати лушпайки від плодів і уважно читають закони. А в Законі України «Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні», зокрема, сказано, що журналіст, як творчий працівник, має право вільно підбирати... різні мовні звороти, вживати гіперболу, алегорію, сатиру... Хто б підказав окремим харківським і донецьким слугам, що споконвіку існує Езопова мова, якою користуються журналісти, рятуючись тим самим від розправи лиходіїв.

Не буду стомлювати. Верховний Суд України скасував вердикти суддів Іващенка (райсуд), Коваленко, Овсянникової, Тришкової (апеляційний) і ухвалив: у позові Плетньова до Шеховцової та газети відмовити!

А незабаром прийшла інша звістка: вирок райсуду (головуючий Плетньов), в якому фігурував відпущений на волю й виправданий негідник, також скасовано. Саме слухаючи цю справу, суддя демонстрував ноу-хау, принижуючи, по суті, честь і достоїнство адвоката.

Увага, не факт, а лише запитання: може, суддя Київського районного суду Харкова зовсім не слуга, а князьок у мантії, що має захисника в стольному Києві? Інакше насмілився б він бушувати?..

«Кривдників нехай Бог благословить»

Геніально підмічено: «Догори лізуть у тій самій позі, що й плазують» (Д. Свіфт). Вісім років бореться з повзучими гадами, які пнуться до вершини, Ярослав Ткачівський, відомий на Івано-Франківщині поет і журналіст. Це про них, лизоблюдів, він написав: «Він знає чим, коли і де мастити, в підлизи зуби сховані і злість. А щоб уберегти лакейський титул — що-небудь він й кого завгодно з’їсть».

Ярослава, заступника редактора газети «Галичина» і одночасно редактора її дочірнього «Тижневика Галичини» миттєво «з’їли», щоб не висовувався. І по заслузі: де це бачено, щоб щотижневик на кілька кроків обганяв засновника — і за тиражем, і за популярністю? Те, що «Тижневик...» фактично допомагав вижити «Галичині» у процесі пожирання неугодного воліли не згадувати. І в редакції, і в облраді, яка заснувала «Галичину» («Незаконнонароджений показав зуби», «Голос України» за 4.01.2002).

Гаразд, конкурента ліквідували, майно підгребли під себе — навіщо було знущатися над Ткачівським та його родиною? А остракізм був ще той. Минули роки, Ярослав витримав люті набіги недругів, відстояв своє добре ім’я, захистив честь і достоїнство. Але вартувало це йому й рідним надто дорого. Безгрошів`я (але не бездуховність), втрата близьких, інвалідність (але не підкорення) — все це пережите, пройдене. Однак не забуте...

Ярослава Васильовича люто хотіли посадити на нари. Для цього, як відомо, великого розуму не треба. Досить сказати «фас!» певним органам. Вони й зробили свою жовчну справу, на основі їхніх актів прокуратура порушила кримінальну справу. Ткачівського та його колег обвинуватили в розкраданні колективного майна, службовій підробці, ухиленні від сплати податків. Ретельно попрацювали тоді працівники прокуратури Дубей і Яш. Шість (!) років знадобилося журналістам, щоб обтруситися від неправедно навішених ярликів. З`ясувалося, акти ревізії не відповідали чинному законодавству, експерти визнали їх неспроможними (в 2004-му). Суд, який поставив крапку в ганебній справі (2006-й), взагалі не знайшов приводу для порушення кримінальної справи й скасував згадані постанови Дубея і Яша. Скасував, варто зазначити, стосовно «спільників» Ткачівського. Аналогічну скаргу опального журналіста, що в одній «зв’язці» йшов з виправданими, Івано-Франківський міськсуд (суддя Л. Островський) залишив без задоволення. Цей казус («грішили» разом, але одним «панотець» сказав «Не винен!», а іншому «Винен!») нічим, крім як упередженості, гадаю, пояснити не можна. Кримінальну справу все-таки закрили — начальник слідчого відділу міськпрокуратури В. Дзюбей не заблукав у трьох соснах, подібно судді, і уважно розібравшись у ситуації, дійшов висновку, що колишній редактор «Тижневика Галичини» не зловживав, не розкрадав, не підробляв...

Гадаєте, Ярослава залишили в спокої? Гадаєте, йому одразу повернули заарештоване в 2001-му майно (авто, золоті прикраси, будинок) і хтось вибачився за знущання? Ні міліція, яка незаконно затримувала й доставляла Ткачівського на допит, ні редакція «Галичини», яка висувала необґрунтовані матеріальні претензії до колеги — ніхто не спустився з хмар на землю. «Вся жорстокість походить від слабості» (Сенека). Мати жорстокості, гадаю — боягузтво. Мабуть, ці якості не дозволяли тим, хто програв, милосердніше поставитися до переможця. Коли він залишився без коштів для існування й був утягнений в багаторічну судову тяганину, його рідна «Галичина» виявила неабияку активність, роками не виплачуючи жодної копійки.

Втім, про позицію деяких івано-франківських і київських чиновників від журналістики (хтось з усмішкою спостерігав за свавіллям, яке чинилося, а інші гади плодили нові позови) говорити не хочеться. Про них сам Ткачівський талановито сказав: «Лизав начальнику сідничину — от і домігся свого чину». «Брехав Язик на всіх щосили... Аж його Зуби прикусили». «Бруд верещав: «За змиту вроду подам у суд на Чисту Воду...».

На їхньому рахунку перемоги над газетними начальниками, правоохоронцями, місцевими можновладцями, які глумилися над подружжям Ткачівських. Поступово все повертається в колію Правди. Дивишся, Ярослав доб’ється скасування розпорядження про ліквідацію «Тижневика Галичини», колись найавторитетнішої та наймасовішої газети, яка захищала принижених і ображених. Зникнуть з дороги гади й плазуни...

Київ — Харків — Івано-Франківськ — Київ.

Мал. Василя ФЛЬОРКА.