Із плином часу чимало подій оцінюєься по-іншому і тоді настає «момент істини». Як, приміром, участь наших хлопців в афганській війні. Пишне і почесне колись звання — воїн-інтернаціоналіст — давно втратило своє значення. Та, хоч би там як було, за тією «інтернаціональною» війною — людські долі: покалічені, трагічні й героїчні. «Афганці» живуть поміж нас і, як колись, сприймаються як символ незламного фронтового братства.

Його «професію» вимріяла майбутня дружина

Миколу Пікулицького із села Коровинці Недригайлівського району на військову стежку підштовхнула його ровесниця Валя, яка вголос «мріяла» про військового чоловіка. Тому після школи він став курсантом Київського загальновійськового училища, а потім, закінчив ще й військову академію. Валентині, яка на той час уже володіла фахом бухгалтера, за наполяганням чоловіка довелося опанувати суміжну професію — «дружина військового». Невдовзі у сім’ї Пікулицьких з’явилося поповнення — Віта і Сергійко.

До Афганістану Миколу Пікулицького направили у 1982-му. Валентина Георгіївна поїхала з ним, лишивши на батьків п’ятикласницю доньку і сина-третьокласника. Розуміла, що їде на війну, але ж таку «професію» обрала колись свідомо. Пікулицького призначили радником 23-го полку 25-ї дивізії 3-ї армії збройних сил Афганістану. Здавалося б, на штабну роботу. Але то лише здавалося. За два роки перебування на афганській землі близько 350 днів — в окопах, у самісінькій круговерті війни.

Звичайно, Пікулицький здружився з багатьма афганцями, що пліч-о-пліч воювали проти «духів». А особливо з полковником Нур Алі Пірнадшахом, замполітом полку, де він був радником, який свого часу теж закінчив військову академію в Москві... «Він справжній бойовий побратим, ми не раз рятували один одного від смерті», — каже Микола Григорович. «Дружили сім’ями, жили, мов одна родина, — підтримує чоловіка Валентина Георгіївна.

Для Пікулицьких жахи афганської війни закінчилися в 1984-му. Повернувшись у Союз, Микола Григорович служив у Забайкаллі, Москві, Грузії, Азербайджані, Монголії. У 1989 році, перебуваючи на посаді начальника штабу дивізії, вивів своє бойове формування з Монголії, затим очолив Конотопську дивізію. Невдовзі після цього у званні полковника пішов у запас.

Зустрілися через 23 роки

А як його побратим Нур Алі? Після виведення радянських військ з Афганістану полковнику Пірнадшаху, який утверджував соціалізм у своїй країни, висунули звинувачення — воював проти власного народу — і кинули до в’язниці. Коли вийшов, намагався знайти пристойну роботу. Даремно. Після років поневіряння разом із сім’єю та чотирма братами (вони також зі своїми родинами) емігрував. Так Нурі опинився в Одесі. Чужа країна, умови, звичаї — і жодної знайомої душі. І тоді згадав про свого давнього побратима, знав, що той родом із Сумщини. Прибув до Сум. На превеликий подив, йому пощастило: перший зустрічний, коли заговорив про бойового товариша, підказав, як його знайти. З’ясувалося, у відставці Микола Григорович відкрив власний бізнес, став транспортником-перевізником. Сьогодні його «маршрутки» успішно курсують кількома маршрутами області. Він поважна й авторитетна людина. Отак через 23 роки розлуки і відбулася щемлива до болю зустріч двох побратимів.

— Саме Микола допоміг мені розібратися в реаліях України. За його допомоги я теж став підприємцем, нині тримаю в Одесі декілька магазинів, брати допомагають. Без бойового товариша, певно, довелося б шукати щастя в інших країнах. Та чи знайшов би...

— Ви чудово володієте українською, Алі...

— А як же інакше?! Ваша держава без тяганини надала мені українське громадянство. Ваш народ такий чуйний, гостинний і добрий. Чорною невдячністю було б із мого боку, якби не вивчив державної мови землі, яку маю за другу батьківщину.

Нур Алі Пірнадшах частий гість у Пікулицьких. Ось і недавно відвідав своїх, як вважає, найрідніших людей. Спогади, спогади... Спогади людей, які пройшли крізь смерть і кров, витримали стільки поневірянь... І все завдяки бойовому братерству і щирій, зцементованій у боях дружбі, яка завжди заліковує смертельні рани і слугує дороговказом до миру, любові, поваги...

Григорій ХВОСТЕНКО,Владислав ЖМУРКОВ.

Сумська область.

Фото авторів.