Жінка і в'язниця — речі несумісні

«Спасибо тебе, родная, за то, что меня растила.

Прости, что твои надежды я оправдать не сумела

Прости, что молву людскую ты слушать устала,

За непутевой дочкой слез пролила немало.

Прижмусь, прошепчу на ушко:

«Прости меня, умоляю!»

«Конечно же, я прощаю».

«Ти так благав: «Зупинись!»,

Вже не благаю — молю!»

Це рядки з віршів Вікторії Сульженко. Вона здобула призове місце у конкурсі поезії засуджених, організованому місією «Духовна і благодійна опіка в місцях позбавлення волі» (спільний проект України та Польщі). Хочеться вірити, що молода жінка була щирою.

«Вибачте, так сталося...»

Взагалі, це неприродно: жінка за колючим дротом. А їх тут, у Збаразькій виправній колонії №63, що поблизу села Добриводи на Тернопільщині, 830 з різних куточків України. Найбільше — із східних областей, рівень злочинності в західних нижчий. Понад 800 покручених доль. Сподівання, що в’язниця чомусь навчить, не так багато. Перша судимість може бути випадковою, а коли їх п’ять, шість, дев’ять? Коли сюди повертаються, мов до рідного дому, із словами: «Вибачте, так сталося...» Так сталося — це вживання і розповсюдження наркотиків (найбільший відсоток покарань), це пограбування, шахрайство і навіть вбивства. Засуджених на 15 років позбавлення волі — сім відсотків. Наймолодшій із жінок — 22, найстаршій — 72.

Знайомлячись між собою, вони спершу називають не ім’я, а статтю Кримінального кодексу, за якою були засуджені. Дуже часто, вийшовши за ворота виправного закладу, їм нікуди подітися. Вдома ніхто не чекає (більш як у 60 відсотків втрачені соціально-корисні зв’язки), роботи немає, житлову площу втратили. В кожної четвертої засудженої немає паспорта, а 20 осіб взагалі без громадянства або є громадянами інших країн: Росії, Молдови, Узбекистану... Проблема з трудовими книжками, а попереду — пенсія. Що робити? Багато хто знаходить «простий» вихід: чергова крадіжка чи наркотики — і ти знову в звичних умовах, де не треба думати, як вижити. Принаймні, є де спати і що їсти. Цікаво, що за суспільство ми будуємо, якщо в неволі краще, ніж на волі? Інші все-таки розривають це замкнене коло. На допомогу приходять рідні, реабілітаційні центри, релігійні організації. В основному — нетрадиційних конфесій, які активні й напористі: поширюють духовну літературу, організовують реабілітаційні курси, забезпечують роботою. У селі Метеневі Зборівського району віруючі однієї з таких конфесій купили кілька будинків, поселили в них колишніх ув’язнених і наставляють на путь істинний. Проте все залежить від людини. Є бажання виправитися —допоможуть, немає — хоч лобом об стіну бийся.

Недолюблені в дитинстві «вибухають» негативом у дорослому житті

При знайомстві хто з них дивиться з-під лоба, хто щиро посміхається, але кожна намагається викликати співчуття. Ользі з Івано-Франківська покарання відбувати ще чотири роки. Вона рецидивістка: сиділа й за крадіжки, й за торгівлю зброєю, тепер ось — за розповсюдження наркотичних речовин. Каже, що діти вже дорослі, живуть у США, має онуків. Авторитетна серед колєжанок, відповідальна, добра організаторка, тому саме її поставили бригадиром швейників. Її бригада — найкраща. Якби доля не покривуляла, а енергію спрямувати у потрібне русло, то ціни б їй не було. Жінка складає копійку до копійки, щоби не з порожніми кишенями повертатися до рідних, вже має на рахунку кілька тисяч.

Маленька худенька Валентина розповідає, що вдома, на Вінниччині, чекає її син, інвалід з дитинства. Нині ним опікується сусід, а в неї серце крається: як він там? Чому опинилася за гратами? Групова крадіжка з проникненням у приміщення. Розповідає, що на роботі потрапила під скорочення, не було за що жити, сина лікувати. Я вже готова була поспівчувати, але мені підказали: це не перше правопорушення жінки. Був час одуматися і про сина подбати. Взагалі, з першими судимостями в шістдесят третю не потрапляють, тільки з повторними. На очах Валентини забриніли сльози: «Шкодую, що так вийшло...» І швидко відійшла, щоб не розридатися.

Юлі з Одеси — двадцять п’ять. Також наркотики, також повторна судимість. Удома мати, брат. За рік до неї ніхто не приїхав. Виправдовує рідних тим, що далеко. Але чи тільки в цьому причина? Тетяна з Хмельницького розфасовує лаврове листя. Рухи зведені до автоматизму. За зміну треба розфасувати понад п’ять кілограмів пахучих спецій — це немало. Також розповсюдження наркотиків, також вдома мати, діти. Про чоловіків вони воліють не згадувати. Рідко в кого після кількох судимостей збереглася повноцінна сім’я . Немає їх і серед відвідувачів. Хоч саме заради них жінки часто йшли на «подвиги». Психолог Ірина Заболотна досі пам’ятає свою першу відвідувачку: дуже красива, з розкішною косою. Ніяк не могла повірити, що це вбивця. Жінка «крутила» роман з одруженим чоловіком, а коли його дружина завагітніла, і він повернувся в сім’ю, вирішила усунути конкурентку з дороги. Взагалі, каже пані Ірина, закутки жіночої душі можуть бути такими темними, а самі вони такими непередбачуваними... І все ж є певні закономірності. Більше перспектив схибити в майбутньому мають діти з неблагополучних, соціально незахищених сімей. Недолюблені, недоласкані в дитинстві, вони «вибухають» негативом у дорослому житті. Хоч потрапляють за колючий дріт і вихідці із заможних родин. Мабуть, не завжди все безхмарно за фасадом благополуччя. Тож роботи професійним психологам і психіатрам вистачає. Ув’язнені дедалі частіше звертаються до них за допомогою. Жінці інколи не так важливо, що їй порадять, як треба просто виговоритись.

«Гонимая, но терпимая»

63-тя установа серед ув’язнених має добру репутацію. Як сказала одна з них, «гонимая, но терпимая». Перекладається це так: за наркотики та інші заборонені речі ганяють нещадно, але ставлення людяне. Головне, вважає начальник Збаразької ВК-63 Олександр Ретюк, бути справедливим. Навіть якщо доводиться карати, але справедливо, то засуджені сприймають це з розумінням. Ірину перевели сюди з Полтави. Вона захворіла на туберкульоз, а тут, на території Збаразької виправної колонії, — єдина в Україні туберкульозна лікарня для ув’язнених жінок. Каже, що порівняно з Полтавською колонією, тут більше справедливості, людяне ставлення. Лікують і годують добре: фрукти, соки, молоко, жири, какао... Справи пішли на поправку. Жінка щиро вірить, що допомогли їй не лише лікарі, а передусім Господь. Тут вона навернулася до нього, читає духовну літературу. Їй є задля кого старатися. З гордістю говорить про доньку — студентку консерваторії.

Шанси захворіти на туберкульоз у в’язниці зростають у стократ. Заражаються одна від одної. Не кожна хоче обстежитися, а якщо захворіла — лікуватися. За словами начальника лікарні Андрія Лисака, із 159 хворих 32 — з відкритою формою туберкульозу. Багато супутніх захворювань. А яке скупчення ВІЛ-інфікованих: кожна восьма ув’язнена! Частина з них лікується. Препарати надсилають з обласного центру боротьби із СНІДом. У тюремній лікарні є найновіший рентген-апарат. Таких в Україні поки що лише чотири. Придбати допомогли міжнародні організації. З початку року звільнено близько 30 тяжкохворих.

На волю — не з порожніми руками

Тут, за колючим дротом, особливо цінується можливість працювати. Робота — це спілкування, нагода себе реалізувати і навіть трохи заробити. Уявіть собі, понад 800 жінок, які весь день не мають куди себе подіти. А такі часи тут переживали. Чого тільки не робили в тюрмі: чистили креветки, виготовляли бігуді, свічки... Цього року, на щастя, отримали державне замовлення. В загальному обсязі продукції воно становить 60 відсотків. Шиють костюми, куртки, плащі для працівників департаменту з виконання покарань, виконують замовлення інших фірм. Держава фінансує такі установи приблизно наполовину. Решту коштів змушені заробляти самі. На харчування, виплату заподіяної матеріальної шкоди, на те, щоб вийти на волю не з порожніми руками. Працюють у дві зміни. Професію швачки можна здобути тут же: навчать і документ відповідний дадуть. На роботу не ходять лише пенсіонери, інваліди та хворі.

Причому в’язниця платить податки нарівні з усіма. Олександр Ретюк каже, що якби ці податки (лише ПДВ на місяць тут сплачують у межах 50 тисяч гривень) держава залишала на місці, то житлово-комунальні умови для засуджених створили б не гірші від європейських. Адже жінка завжди має відчувати себе жінкою, навіть якщо вона на якийсь час ізольована від суспільства. Тепер тут реконструюють банно-пральний комбінат, обладнали нормальні санвузли, але ув’язнених бажано розселити: 12, 16 і навіть більше двадцяти жінок в одному приміщенні — це ненормально.

Шукають опору в релігії

«Жінка та в’язниця — несумісні», «Я варта щастя. Я буду щасливою», «Дітям — люблячу маму, батькам — вдячну дитину, чоловікові — вірну кохану» — гасла такого змісту повсюди на тюремних приміщеннях. Не знаю, чи піднімають ув’язнені, які завжди ходять строєм, голови, щоб їх прочитати. Знаю тільки, що працівники колонії на чолі із заступником начальника з соціально-виховної та психологічної роботи Людмилою Леськів дуже старалися, добираючи слова, щоб достукатися до серця кожної. Навіть конкурс оголосили, а потім вибирали найкращі фрази. Будемо реалістами. Навряд чи вони відіграють покладену на них роль, але якщо навіть позитивно вплинуть на долю однієї людини, то немарно старалися. Багато хто шукає опору в релігії. У Господа вимолюють прощення за скоєне. Чи не біля кожного ліжка поруч з фотографіями рідних — іконка, хрест. Торік на території колонії освятили каплицю. Сюди приїжджають священики різних конфесій, щоб відправити службу Божу, висповідати, запричащати.

Від тюрми і від суми не зарікайся — каже народне прислів’я. З кожним може статися... Тут, за колючим дротом, криве дзеркало суспільства. Мені доводилось навідуватись у Збаразьку ВК років десять тому (до речі, перших ув’язнених жінок вона прийняла 8 березня 1964 року). Багато що змінилося на краще, демократизація проникла і за колючий дріт. Але в тюрмі добре бути не може, на те вона й тюрма. Позбавлення волі — це вже трагедія. Не побажаймо навіть ворогу своєму потрапити за колючий дріт...

Тернопільська область.

Фото автора.