П’ятдесят сім із своїх вісімдесяти двох років Петро Пилипович Чурипа живе у Володимирі-Волинському. Після війни, яку закінчив у Берліні, ще п’ять років служив у армії в цьому прикордонному місті. Тут одружився, виховав з дружиною двох доньок.

Як ветерана війни його впродовж десятиліть запрошували на різноманітні зустрічі, щоб розповів про своє фронтове минуле. Він охоче ділився спогадами. Та ніколи не розповідав про дитинство, голодний рік, коли йому дивом вдалось вижити.

... У село Чулаківка Голопристанського району, що на Херсонщині, голод прийшов наприкінці 1932 року разом із продзагонами. До обійстя Пилипа Чурипи, церковного старости, продзагонівці підкотили на величезному возі, запряженому волами. Ще раніше Пилип відмовився вступити до колгоспу, тож вважався куркулем, дарма що мав лише півгектара землі та стільки ж сіножаті на сім’ю з восьми душ. Тоді забрали всю худобу: свиней, корову, волів.

Невдовзі навідалися знову, реквізували все збіжжя до останньої зернини. Коли вантажили лантухи на воза, найстарша донька Пилипа кинулась до продзагонівця, благаючи залишити хоча б щось. Той так ударив 11-річну дівчинку, що вона покотилась аж під хату.

А третього разу вже приїхали з металевими щупами, шукали усюди в обійсті, чи не заховав де господар іще зерно. Не знайшовши нічого, забрали навіть скриньку з голками та нитками і чоловічу спідню білизну, яку Пилип тільки-но скинув.

«Розкуркуленням» сім’ї церковного старости керував сусід, який жив навпроти, Михайленко. Він одним із перших вступив до колгоспу, став активістом, а згодом і головою.

З того часу сім’я Чурипів, у якій було шестеро дітей віком від двох до одинадцяти років, почала голодувати. Спочатку Пилип, якому вдалося влаштуватись конюхом, час від часу приносив додому полову. Її варили і їли. Та господар захворів, його забрали до лікарні, де він невдовзі помер. Тіло чоловіка дружині для поховання не віддали, лише одяг. В його кишенях вона знайшла кілька грудочок уже запліснявілої кукурудзяної каші. Мабуть, сподіваючись повернутися додому, Пилип збирав цю кашу для дітей.

Взимку, протягом першого місяця після смерті батька, померли четверо наймолодших дітей — двоє синів і дві доньки.

— Не знаю навіть, де їх поховали, — розповідає, не в змозі стримати сльози, Петро Пилипович, — бо померлих тоді закопували у спільних могилах по п’ятнадцять-двадцять чоловік. Мама та я зі старшою сестрою вижили завдяки тому, що їли навесні траву, потім цвіт акації. Викопували також коріння козельця, мама товкла його у ступі і пекла млинці. З озерної води випарювали сіль і солили їх, бо так їсти було неможливо. Не повірите, але цілий рік я хліба не те що не їв, а навіть і не бачив.

До літа тридцять третього, — продовжує Петро Пилипович, — половина нашого села вимерла. Вижили ті, хто раніше зголосився працювати у колгоспі, бо їм давали хоч якийсь пайок. Страшно було ходити кудись, бо при дорозі лежали здуті трупи людей. Мама розповідала, що людей у селі убивали і їли. Особливо запам’ятався мені випадок, коли старша жінка вбила свою внучку. Її донька працювала у колгоспі, а ця жінка відмовилась і, як більшість таких, голодувала. Жила вона окремо від доньки. Якось після роботи донька заходить до неї, а та вже свою внуку у казані зварила... До звірячого стану людей доводили. Бо голод — то найстрашніше, що може випасти людині.

Потім влада, яка заморила голодом його батька, братів і сестер, односельців, у сімнадцять років забрала Петра Чурипу до війська — виселяти з рідних місць чеченів та інгушів. Далі був фронт, поранення, перемога.

Як і раніше, Петро Пилипович не знає, кого звинувачувати у тому, що втратив рідних, що пережив сам. Та він і не шукає винних. Лише каже: «Найлютішому ворогу не побажав би перенести те, що я переніс у дитинстві...».

Волинська область.