Поліські джунглі... На Рівненщині годі знайти населений пункт, який відповідав би цьому визначенню більше, аніж Вежиця Рокитнівського району. Хтозна, у кого і для чого понад п’ять століть тому з’явилася потреба оселитися серед і досі непрохідних боліт, дрімучих лісів.

Ще за Союзу Вежиця була майже ізольована від світу. Добратися до ближчого населеного пункту — Старого Села, звідки вже була дорога до районного центру, люди могли лише човнами, у ліпшому разі — возом... А до 1952 року медичну допомогу в селі надавала лише бабка-повитуха. Про таку ж річ, як швидка допомога, люди взагалі до 80—90-х років і гадки не мали. Лише ще якихось кілька десятків років тому мешканці Вежиці заховали у скрині полотняний одяг і постоли.

Попри віддаленість села, більшість людей не збираються виїжджати звідси назовсім. Хіба що на сезонні заробітки. Зрештою, хто хотів, то вже виїхав: після аварії на ЧАЕС із села відселилось сорок молодих сімей.

— Нині ж кількість населення не лише стабілізувалася, а й збільшилась із 800 чоловік наприкінці 90-х до тисячі, — розповідає Вежицький сільський голова Микола Кузьмич (до речі, через ізольованість села тут багато людей із таким прізвищем. — Авт.). — До того ж молодим сім’ям, які хочуть будуватися, вже й місця для цього бракує.

— Торік державним коштом зроблено капітальний ремонт школи у Вежиці, а в нинішньому з допомогою районного бюджету замінено дах у навчальному закладі в Переходичах (це село теж входить до складу Вежицької сільради. — Авт.), люди стають заможнішими — навіть авто почали купувати, — радіє Микола Кузьмич. — Якби ж до цього мали кращі ФАПи та клуби (зведені вони ще у 50—60-х роках), добротнішу дорогу, то взагалі спокійно почувався б як сільський голова.

Проте, хоч сучасні прикмети та цивілізація і з’являються поступово у віддалених Переходичах та Вежиці, там, як ніде інде, вдалося зберегти в життєвому устрої ознаки минувшини, звичаї й традиції пращурів. Незвично контрастують ледь не по-старосвітськи облаштовані обійстя і супутникові антени на кожній хаті (до того ж — по кілька), християнство і поклоніння силам природи, сучасна побутова техніка в будинках і вулики-довбанки, які вежичани, як і їхні прадіди, ще й тепер розвішують по лісах...

А ще — у місцевих мешканців не зникла звичка виживати з допомогою дарів природи. Найперше, звісно, мова про журавлину. З цією ягодою так тісно пов’язане буття місцевих людей, що й село можна було б назвати журавлиновим.

Щойно болото навколо Вежиці починає спалахувати червоними острівцями, туди, у непрохідні місця, вирушає ледь не все місцеве населення — усі, хто мають сили і не лінуються. Збирають ягоди не від нагоди до нагоди, а їдуть на болото (переважно у заповідну Погоню) на тиждень, а то й місяць.

— Живемо у палатках чи в станах. Це такі собі дерев’яні шатра, — розповідає Віктор Домантович із Переходич. — Їжу готуємо на вогнищі. У моїй сім’ї малі діти, то дружина з ними удома, а я збираю журавлину. Зазвичай на болота вирушаємо гуртом — скільки на вантажівку вміститься, стільки й їде.

— А скільки може одна людина назбирати ягід? — цікавимось.

— Це залежить від вправності. Я за тиждень назбирую її три мішки з-під цукру. За сезон — 700 кілограмів.

А що ж далі роблять вежичани з цілющою ягодою? Найперше — щоб рівномірно доспіла, встеляють нею підлогу в сухих підсобних приміщеннях. Потім з допомогою вентилятора (раніше — вітру) очищують від моху і трави. А на завершення — викопують на подвір’ї глибоку яму, ладнають у ній величезний целофановий кульок, засипають туди ягоди і заливають їх водою. Так журавлина зберігається до весни — поки буде розпродана і «вирушить» до Москви, Петербурга та ін. Але нині дуже часто покупці самі приїжджають за ягодою до села.

Світлана ТУБІНА, Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.

На знімку: десятирічна Діана Кузьмич уже другий рік поспіль допомагає мамі на журавлинових жнивах, а нещодавно побила всі свої рекорди — за день назбирала двадцять літрів.

Фото Миколи КОЛОДЯЖНОГО.