В «Голосі України» від 22 серпня нинішнього року натрапив я на міркування Георгія Крючкова про книжку Бориса Олійника «Князь тьми. Відкритий лист Михайлу Горбачову». Почитав — і відчув, що це «вещь», як сказали б за Хутором Михайлівським.

Борис Олійник, безумовно, великий поет. Колись талановито оспівував компартію, завдяки цьому став письменницьким «генералом». Не приховую, в ту пору, яку нині звуть застоєм, я із задоволенням читав його поезії. І «Князя тьми» читав ще тоді, як він вийшов уперше. Враження були не надто втішні: здалося, автор дуже перегнув палицю. Так думаю й тепер.

І ось чому. Ім’я Михайла Горбачова пов’язане з перебудовою та гласністю в радянському суспільстві. Тоді на газетні шпальти вихлюпнулася правда життя й історії. Мені, журналістові, довелося бувати в урочищі Треба, що під Полтавою (це близько Борисові Іллічу географічно і далеко від нього по суті). Там ми з працівниками КДБ збирали останки тисяч інакомислячих, яких перед війною розстріляли сталіністи. По війні в урочищі був кар’єр, де разом з піском добували і залишки загиблих. Я запам’ятав розкидані сотні калош фабрики «Красний треугольник». За півстоліття перебування в землі з ними нічого не сталося. Висока якість! Ці калоші свідчили й про те, що більшість інакодумців були аж ніяк не керівниками.

На мене розстріли безвинних під Полтавою справили величезне враження. А таких Треб по Україні було відкрито декілька. Й тисячі комуністів зрозуміли, до якої партії вони належать, і викинули партквитки. А поет Борис Олійник назвав їх зрадниками.

Чому б перед тим не запитати себе: чи не забагато «зрадників» на квадратний кілометр нашої землі? А може, це і не зрада? Може, це маси (улюблене слово Леніна) повернулися спиною до партії, а лицем до України? Саме повернення народу до матері Вітчизни поет вважає зрадою. Нехай читач сам з’ясує, що для нього головне — Україна чи партія, верховоди якої цей народ і за людей часом не мали? Поет вибрав партію. Й на цьому виборі тримається вся схема оцінок політика Горбачова.

Час тоді був складний. Люди втратили терпець від економічної кризи, якої, за словами комуністів, у нас «не могло бути». Люди почали втрачати віру в комуністичні ідеали, спаплюжені «вождями». Тому народ відмовив партії в довірі й подався до нових поводирів, котрі (хотілось вірити) будуватимуть не примарний комунізм, а реальне, гідне людей життя.

Отоді шляхи поета і народу розминулися. Тому поет Олійник і змалював Горбачова таким, що й до тюрми не візьмуть. Видання «Князя тьми» (втретє!) засвідчує лише те, що його автор і через роки нічого не зрозумів.

Колись у вільній від тоталітаризму Росії Горбачову поставлять пам’ятник. Посприяти розвалу Союзу, який прикривав злочинну суть фарисейськими гаслами про світле майбутнє, рівність та братерство, — для цього потрібні совість, розум та завзяття.

Запитаймо себе: хто більше зробив для людей — той, хто спорудив тюрму, чи той, хто її зруйнував? Відповідь очевидна для всіх, крім поета. Адже в’язні на волі за тюрмою не плачуть.

Дивно читати нарікання поета на капіталізм, котрий, «хоч як Крути, передбачає експлуатацію людину людиною». А що, запитаймо поета й автора рецензії, за нашого «комунізму» хіба її не було? Прокиньтеся, товаришочки! Експлуатація вічна, на ній побудована вся наймана праця в будь-якій країні. Її не треба жахатися, а лише поставити в рамки закону і цим зробити цивілізованою. За нашого «комунізму» вона була нелюдська, бо робітникові платили значно менший відсоток ціни створених ним цінностей, ніж у капіталістичних країнах. Робітник в Америці одержував реальну платню більшу, ніж п’ятеро наших. Тож соціалістичний «рай» розвалився не через Горбачова, США чи Ватикан, як твердить автор, а тому, що не витримав конкуренції з капіталістичними країнами.

Хоч як гірко, але в сучасній Україні номенклатура є, а політичної еліти практично немає. Адже політична еліта — це люди не тільки високоосвічені, не тільки віддані Україні, не тільки діяльні, а й не здатні на будь-які вчинки проти Батьківщини і власної совісті.

У своїй рецензії Георгій Крючков критикує тих, хто не хоче «допустити об’єднання братніх народів». Ні, ви лише погляньте на цих комуністів, вони завжди щось як учворять!.. Ну для чого об’єднуватися ще раз? Для зростання спільного невдоволення? Чи для того, щоб остаточно зникло українство, яке триста літ тому було численніше за московство? Чи українці скучили за новими голодоморами, тридцять сьомим роком, за трагедіями на кшталт Чорнобильської?.. Або й таке запитання: чим заважає «колишній член КПРС В. Ющенко» товаришеві Крючкову? Адже, кидаючи тінь на Президента, рецензент зневажив народ, який обрав Ющенка. До того ж ми чи не всі «колишні комуністи», але не треба переходити межу пристойності.

З чим не посперечаєшся, то це з головним висновком рецензента: «Людей... здатних зрадити найсвятіше, не можна допускати до високих державних посад». Правильно сказано! Але що найсвятіше для комуніста, а що для всіх інших? Поет разом з рецензентом шпетять багатьох за зраду ідеалів партії, бо для них найсвятіші саме ті ідеали. А для більшості з нас найсвятіше — Україна, її «люди на землі», як колись прорік Тарас Шевченко.

Георгій Крючков розповідає про органічне несприйняття Борисом Олійником «будь-яких ущемлень людської гідності», яка є «серцевиною комуністичної ідеї». Що ж, комуністична ідея гарна і зваблива, особливо для молодих-недосвідчених. Вона — мов вічно юна дівчинка, котра сьогодні увечері здаватиметься ще цнотливішою, ніж була минулої надто бурхливої ночі.

У своєму виступі товариш Крючков заходився захищати російський народ, хоча потреби в цьому немає жодної, бо українці і в думках не мають кривдити своїх сусідів. Та й не такі то сусіди, з яких можна позбиткуватися. І все ж погоджуюся з рецензентом: росіяни, справді, не нав’язувалися українцям у «старші брати» і не видавали циркуляри, які забороняли українську мову. Тож росіяни тут, як то кажуть, ні сном ні духом. Як на мене, це марсіани прилетіли в Україну і під керівництвом свого полковника Муравйова влаштували побоїще на станції Крути, а потім на вулицях Києва розстрілювали кожного лише за те, що дозволив собі розкіш патякати перед ними рідною мовою, або одягав вишиванку замість косоворотки. Потім ці інопланетяни розбудували залишену від царату в’язницю під назвою СРСР для російського, українського та інших народів. Тож нехай ні Борис Олійник, ні Георгій Крючков аж надто не переймаються клопотом за реноме наших сусідів — вони тут ні до чого!

От тільки, думається мені, якби Тарасові Григоровичу випало щастя жити в Україні у ХХ столітті, то його марсіанська влада не відправляла б служити на Кос-Арал, як це зробив жорстокий цар. Ні, осяяні зорею комунізму марсіани спровадили б поета до могил у Сандормоху (Карелія), де лежать багато наших поетів. Ці кляті марсіани наробили українцям багато лиха...

Сказати, що це вчинила партія комуністів, я б не посмів. Адже це могли б розцінити як моє недоброзичливе ставлення до товариша Крючкова, а, можливо, навіть і до шанованого поета, адже з ідеалами комунізму жарти погані. Зауважу лише, що на своїй довгій дорозі я зі своїми шанованими опонентами ніколи не зустрічався, тож не маю особистої образи на них. Мене гнітить хіба що те, що вони обидва мають читачів за нерозумних дітей. А момент істини давно настав, тож чи варто, товариші, вчорашні події оцінювати з позицій позавчорашніх?

Але все це — несуттєві деталі. Назагал рецензія правильна, особливо в тих місцях, де автор дбає про цілісність держави та єдність суспільства. Дуже мене розчулило, що нашого поета названо Буревісником. «Над сєдой равніной моря вєтєр тучі собіраєт!..» — це ми пам’ятаємо з юних літ. Колись Горький накликав велику бурю, від якої українці очухувалися сімдесят років, а дехто й не здатний прийти до тями. Що ж, тепер завдяки пророцтвам Бориса Ілліча постараємося, щоб наступна гроза не застала нас зненацька дурними пінгвінами.