Протягом останніх п’яти років у Хмельницькій області середньооблікова кількість штатних працівників АПК скоротилась втричі, а їх питома вага до загальної кількості зайнятих в економіці краю зменшилась із 35 до 27 відсотків. Значно зменшилася і кількість працюючих у соціальній сфері на селі. Село потерпає від безробіття, а водночас масштабні державні програми, які мали б надати людям роботу та заробітки, пробуксовують. Чому?

Була б шия, ярмо знайдеться

Справді, жити в селі й потерпати від безробіття просто неможливо. Земля, худоба, птиця, садок коло хати, грядки... Тільки встигай за всім, а дні збігають так миттєво, що не зоглянешся, а і тижня, і місяця вже немає. А як все переробиш, то, дивись, сім’ю таки прогодуєш. Але чи заробиш на життя?

Банальна фраза про те, що земля — наше найголовніше багатство, все-таки повинна б стати основою державної економіки. Бо саме сільська праця мала б не просто годувати, а й формувати державний бюджет. Натомість аграрно-трудові картини з року в рік стають дедалі песимістичніші.

Ще зовсім недавно Хмельниччина вважалась традиційно аграрно-промисловою областю. Тепер ці два слова помінялись місцями. На лінгвістичну зміну можна було б просто не звертати уваги, якби за ним не стояли глибокі економічні процеси. А суть їх полягає не так у тім, що край зумів небувало розвинути промислову економіку і наростити обсяги випуску продукції, як втратив колись міцні позиції аграрного сектору.

Треба мати неабияку економічну прозорливість, щоб розібратись у завуальованих статистичних даних. А вони свідчать, що за дев’ять місяців виробництво сільгосппродукції у господарствах АПК збільшилося на третину. Але загальне виробництво аграрної продукції зросло лише на три відсотки! Як таке може бути? То більше чи менше всього вироблено і продано?

Та виявляється, що весь аграрний сектор потягнули назад сільські дядьки, котрі скоротили своє виробництво на вісім відсотків.

Вдале жонглювання цифрами, що й казати. Нехай би воно так і залишилось на совісті чиновників, якби не одна обставина: життя сільського трударя стає дедалі важчим, а головне — безперспективним. Минулоріч потреба в працівниках сільського господарства скоротилась вдвічі. Цього року попит на трудові руки так само не збільшився. Загалом же за кілька останніх років число господарств зменшилось практично вдвічі, а кількість робочих місць в аграрному секторі краю впала майже на 30 тисяч.

Втративши надію на будь-яке працевлаштування і можливість заробляти, люди перекинулись на домашні господарства. Але кому і який від цього зиск?

Гроші є. Чому ніхто не бере?

— М’ясо, молоко, буряк — все це дає гроші. До того ж по кожній позиції, як і по багатьох інших, діють державні програми підтримки, — переконує заступник голови облдержадміністрації Володимир Кирилюк. — А якщо хто не знає, як з цього всього робити капітал, то є ще одна програма, котра вчить.

Коли поглянути на суми, справді складається враження, що гроші просто нестримним потоком ллються в дядьківський гаманець. Бюджет готовий компенсувати сільським бізнесменам половину вартості придбаного холодильного обладнання, 40 відсотків від ціни племінної худоби, 20 — за куплену техніку, 30 — за доїльні апарати. Торік в області на такі програми було виділено близько ста мільйонів гривень. Нинішнього — до 160 мільйонів. Одне слово, тільки заводь приватні ферми, вирощуй худобу, здавай молоко, але...

З’ясувалося, торік такою потужною допомогою в області не скористалось і два десятки сільських приватників. Чому?

«Та хто ж його знає, що є такі гроші, і кому вони перепадають», — люди у селах розводять руками. Така інформація не те що до сільської хати не доходить, а навіть і не до всіх керівників господарств. На підтвердження цьому — приклад із Волочиського району, де підприємець закупив півтора десятка корів, 650 голів свиней, взяв для цього чималі банківські кредити, але ніхто так і не підказав йому, що відсоток за користування цим кредитом можна компенсувати так само за рахунок цільових програм.

До того ж шлях використання бюджетних коштів такий довгий та тернистий, що не кожен наважиться ним піти. Це навіть самі чиновники визнають.

Здавалося, щоб ліквідувати ці прогалини в освіті та поінформованості, держава все-таки подбала і створила спеціальні дорадчі служби. Мало того, що відповідні підрозділи діють в усіх районних управліннях, то ще й серйозна фінансова підтримка виділена на цю програму. Нинішнього року на дорадництво та навчання сільських підприємців в області виділено 450 тисяч гривень. Із бюджету надійшло вже більше половини цієї суми, але освоїти вдалось лише 23 тисячі гривень.

«Беріть гроші, вчіться, ставайте підприємцями, — закликають із облдержадміністрації. — А треба буде, ще стільки ж знайдемо». Виявляється, мільйонні суми під програми «горять» не тільки на Хмельниччині. В інших областях не змогли використати і того мізеру, що все-таки освоїли подоляни, отож є реальна можливість перерозподілити кошти. Біда тільки, бажаючих взяти їх в руки так і не знаходиться. Кілька десятків проведених семінарів, на жаль, так і не розбудили масового потягу селянства до приватного бізнесу.

Глибинка — без роботи, земля — без кадрів

Село захлинається від суперечностей. З одного боку, через безробіття зашморг бідності охопив тисячі родин. З другого, господарства не можуть знайти справді кваліфікованих спеціалістів. І це за того, що тринадцять аграрних ліцеїв готують фахівців робітничих спеціальностей, а аграрний університет пропонує широкий вибір спеціалістів.

Пригадується розмова із керівником однієї з потужних аграрних фірм, коли він з гордістю розповідав, що своїх комбайнерів вони вчать за кордоном. Коштів не шкодують. Бо пам’ятають ситуацію, коли нова техніка дала збої у програмному забезпеченні. Тут ремонт ключем та молотком не обійдеться. Довелось викликати фахівця з другого континенту. Тепер, щоправда, вже навчились обходитись із такою машинерією самостійно, але про те, щоб запросити на неї випускника із аграрного ліцею, і мови бути не може.

Система усталеної професійної освіти давно потребує серйозних змін. Хоча б які новомодні назви спеціальностей записували в дипломи нинішніх випускників, до новітніх технологій вони все одно не дотягують, а старе масове виробництво вже й само не потребує такої кількості кадрів.

З випускниками вузів така сама проблема. За різними оцінками, за спеціальністю влаштовується від семи до п’ятнадцяти відсотків дипломованих спеціалістів. Та й їх аграрний трудовий шлях дуже часто закінчується вже через рік-другий після початку.

Взагалі ж намагання з’ясувати, скільки і яких фахівців потрібно для аграрного сектору краю, виявились марними. За даними облагропроду, торік на посади керівників та спеціалістів прийнято 774 працівники. Зате звільнилось 973 чоловіки. Всього ж за п’ять останніх років кількість працюючих в аграрному секторі зменшилась більш як на 56 тисяч чоловік. Земля перестала давати людям роботу.

Попри всі старання дорадчих служб та обіцяній грошовій підтримці із бюджету серед ліцеїстів-аграріїв вдалось відібрати лише дванадцять чоловік, готових зайнятись власною справою на селі. У скількох з них вистачить юнацького романтизму, щоб зробити це справою всього життя, невідомо.

Теоретичне навчання, активна пропаганда з боку влади і навіть грошова підтримка не спрацьовують. Все це не може протистояти тим кризовим процесам, що відбуваються на селі. Навіть статистика свідчить: аграрний сектор переживає серйозну хворобу. Тільки в тваринницькій галузі на початок жовтня спад великої рогатої худоби становив понад одинадцять відсотків. Менше виростили м’яса, надоїли молока, виробили яєць.

І що з того, що валові показники виробництва зерна зросли у півтора разу порівняно із минулим роком. Навіть це не забезпечило достатку. Ціновий обвал приносить господарствам лише збитки. Тож перше, на чому вони починають економити, це робоча сила.

У такій ситуації всі бюджетні «програмні» мільйони сприймаються сільськими трударями просто викинутими на вітер. Важко з цим не погодитись, адже віддача їх мінімальна, суттєвих змін в структуру аграрної економіки вони не вносять. А, головне, життя селянина так і не стає ні заможнішим, ні стабільнішим.

Хмельницька область.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.