За всю свою історію людство не вигадало кращої й успішнішої суспільної моделі, ніж демократія, суть якої полягає в максимально рівних можливостях доступу до влади будь-якого громадянина і в максимальній збалансованості різних гілок та інституцій влади. Якщо ж демократія, за влучним висловом українських колег-журналістів, перетворюється на «диктатуру демократів» — цей оксюморон стає пародією на ідеал: адже диктатура за самою своєю суттю несумісна з політичною демократією...

Утім, українські реалії перевершують усе! Керуючись незрозумілими міркуваннями, замкнена лише на себе, влада постійно переформатовує саму себе. Якщо раніше це стосувалося тільки уряду (в середньому він змінюється раз на рік), то останнім часом нестабільність поширилася і на парламент. Другі позачергові вибори за два роки поспіль?.. Та ще й за умов світової фінансової кризи, що вже докотилася до України.

Для розуміння причин, чому суспільство покірно сприймає такі реалії, розглянемо стан соціального діалогу. Сторона роботодавців залишається неконсолідованою, в якій би площині її не розглядати. І справа не в тому, що на двох бізнесменів у нас традиційно припадають три бізнес-лідери, а два склади сторони роботодавців у Національній тристоронній соціально-економічній раді запекло виборюють право доступу до Президента України, при якому і створено НТСЕР.

На наших теренах і досі у відносному комфорті існує величезна кількість «кишенькових» організацій, асоціацій та інших структур, не потрібних нікому, окрім політичного «батька-засновника» — та й то лише коли патрону необхідно посилатися на слухняний його волі «голос громади». Апофеозом такого «народовладдя» є понад дві сотні громадських рад та колегій, створених при органах виконавчої влади, увінчаних Радою підприємців при Кабінеті Міністрів України... яку до того ж очолює начебто державний службовець!

Додатковий хаос в розпорошену сторону роботодавців вносить європейський і світовий бізнес, створюючи в Україні свої бізнес-асоціації, фундації тощо.

Не знаходячи опори й підтримки в особі вітчизняних «вічних опозиціонерів», українська влада відчайдушно сподівається на розумні «рецепти» закордонного походження: може, від того справді полегшає?.. Хоча якщо пригадати принцип «свої інтереси понад усе», на якому побудовано хоч Британську імперію, хоч Французьку Республіку, чи базується доктрина сталого розвитку США, є всі підстави сумніватися в їх дієвості.

Можливо, перебороти «диктатуру демократів» змогли би національні профспілки... проте тут свої проблеми: найвпливовіше профоб’єднання — Федерація профспілок України є занадто поступливим у відносинах з владою, занадто чутливим до сигналів з її вищих ешелонів. У відносинах же із стороною роботодавців, навпаки, виявляє речі, що можна тлумачити як порушення основоположних принципів, задекларованих у Конвенціях Міжнародної організації праці.

Отже, вести мову про збалансованість наявних відносин у трипартивному трикутнику не доводиться. Чи вдасться збалансувати їх у найближчій перспективі? Враховуючи чергове загострення політичної кризи — навряд, оскільки дестабілізується той елемент соціального діалогу, який відповідає за вироблення «правил гри». Однак правил цих мають дотримуватися всі соціальні партнери, і влада в тому числі... і навіть насамперед! В іншому разі, остаточне розбалансування всієї системи соціально-трудових відносин стає неминучим. Це може призвести до незворотних змін в національній економіці, отже, відносини соціальних партнерів таки доведеться збалансовувати. Доведеться й консолідуватися задля протидії глобальній фінансовій кризі, тягар якої ляже на роботодавців та найманих працівників. Тому як ніколи важлива прозорість влади хоча б у межах Генеральної угоди, підписаної з роботодавцями та профспілками, в інтересах суспільства.

Винятки із загальних правил — неприпустимі.

І виключність — також.

Отож і... «маємо те, що маємо»!..

А що будемо мати?..

Віктор ХМІЛЬОВСЬКИЙ, шеф-редактор журналу «Роботодавець», заслужений економіст України.