Через 360 років поле битви та місце поховання тисяч українських козаків залишаються невідомими

У тому, що ця битва Богдана Хмельницького стала символом звитяги козацького духу та завзятого прагнення українського народу до волі, не викликає сумніву у жодного історика. Переконані, саме тут на повну силу проявився військовий талант гетьмана і безоглядна сміливість козацтва, котре насмілилось порушити ситий спокій Речі Посполитої і заявити про права українського народу на Українську землю. Тому вшанування пилявецької перемоги — це насамперед вшанування української державності.

Ось уже декілька років поспіль кожен може пом’янути сміливих вояків-переможців біля великого кургану, який насипали на згадку славної битви неподалік від села Пилява, що у Старосинявському районі на Хмельниччині. Але що далі від часів пилявецької битви, то голосніше звучить припущення про те, що битви на цьому місці не було. Жодних переконливих свідчень про те, що на цьому полі зійшлось у бою майже двісті тисяч чоловік, не знайдено. То де була битва? І якою вона була?

Версія традиційна

Будь-який шкільний підручник історії розповість про те, що битва стала переможним початком Визвольної війни українського народу 1648—1654 років. Французький інженер Гійом де Боплан, що працював в той час в Україні, і на чиї щоденники часто посилаються подільські історики та краєзнавці, писав: «Поміщики, відбираючи майно у селян, розпоряджаються свавільно і життям їх. Так необмежені вольності польського дворянства! Воно блаженствує, наче в раю, а селяни мучаться, як у чистилищі!». Що говорити про бідний люд, коли вже й сам Богдан Хмельницький не зміг втерпіти нападок чигиринського підстарости Чаплинського. Той почав стягувати непомірні податки, потім напав на Богданів хутір, забрав все — і збіжжя, і худобу, а найстрашніше — побив на смерть малого сина.

Після всіх знущань та здирницьких наскоків шляхтичів терпець таки увірвався — українська біднота пішла проти польської шляхти.

Розташувавши свій табір із дев’яностотисячним військом на правому березі річки Іква, Богдан очікував поляків. Їхня майже стотисячна армія з’явилась з боку Костянтинова. Найзапекліший бій розгорівся біля греблі. Тричі брали її поляки наступом і тричі втрачали. Так минуло три дні. Аж поки до козацького табору не прибув на допомогу загін буджацьких татар.

Тут думки вчених розходяться. Дехто вважає, що підмога прийшла значно пізніше, коли доля битви вже була вирішена. Але ще до того козаки схитрували, почали стріляти, вигукувати на честь удаваної підмоги, чим і внесли паніку в польські ряди. Є і така версія, що татари таки взяли участь у бою, але замість гучно виголошених сорока тисяч їх було не більше чотирьох тисяч чоловік. Можливо, саме ця хитрість спрацювала на руку козацькому війську.

Три фланги української армії в бій повели Кривоніс, Чернята та Півторакожух. Польська кіннота одразу кинулась у бій, але чітко спланованих дій при цьому не виявляла — безладна боротьба почалась по ярах та балках. Тоді Хмельницький і повів в наступ свою піхоту. Полки заволоділи греблею, перейшли Ікву і на другому березі вишикувались у бойові порядки. А поляки, відступивши до свого табору, спробували боронитись, але тут з’ясувалось, що місце для табору було вибрано так невдало, що ні про яку оборону і мови не можна було вести. Про організований відступ теж уже не йшлося. За свідченням польського офіцера: «Як прийшов вечір, панове регмінтарі і полковники з’їхалися тихцем і зі всієї сили почали втікати. І покинули корогви, знаки, гармати, табори і вози численні, що рахуються на багато тисяч. Як кінне військо побачило, що нема старшини, покидало на землю зброю, панцирі, списи і все пішло врозтіч, видавши на різню всю піхоту»...

А тим часом...

Шляхетна армія так тікала від селянсько-козацького війська, що за три дні опинилась аж під Львовом. Українці ж захопили близько сотні гармат ворожої артилерії, покинуту зброю та величезний обоз із усяким скарбом. Загальна вартість трофеїв перевищувала сім мільйонів злотих.

Де та гребля, де ті Пилявці?

Академіка УАІН, професора кафедри всесвітньої історії Кам’янець-Подільського національного університету Валерія Степанкова можна без перебільшення назвати найбільшим знавцем тих подій. Але і він стверджує, що відтворити їх надзвичайно складно. Насамперед через те, що майже 90 відсотків першоджерел, документів, свідчень очевидців походять із польського боку, натомість українських практично не залишилось.

Тож і тієї славнозвісної тактичної розробки Богдана Хмельницького плану бою ніхто не бачив. Утім, історики переконані, що місце його проведення було вибрано не випадково — берег Ікви, торф’яники, зарості, вода і болота — все повинно було спрацювати проти того, щоб поляки використали свою головну силу — кінноту. От тільки де воно, те місце, як з’ясувалось, історикам невідомо.

На той час тільки на Ікві були розташовані Середні, Нижні та Старі Пилявці. Останні припинили своє існування в XVІІІ столітті. А два інші, час від часу змінюючи назви, врешті трансформувались у теперішні Олексіївку та Пилявку. Але ж є ще і сучасна Пилява. Отож де були тодішні Пилявці, напевно не знає ніхто.

Часто дослідники прив’язувались до, здавалося б, очевидного факту — пилявецького замку, який начебто був збудований домініканцями після 1640 року за дозволом короля Владислава ІV. Виходячи з цього факту і будувались схеми розташування військ Хмельницького та ведення бою. Проте не зверталась увага на те, що королівський дозвіл на будівництво Пиляви був даний на місці знищеного села Голенище при річці Волчиці (зауважте, не Ікви). А село Пилява на річці Рудка існує і сьогодні в Гніванському районі на Вінниччині, а Голичинці — у Шаргородському, за 46 кілометрів від Пиляви. Якщо припустити, що дозвіл стосувався все-таки Пиляви над Іквою, то там вже були поселення з такою назвою, але не було Голенища.

Дослідники наводять і той факт, що на «генеральній карті України Боплана 1648 року» Пилявці таки зображені разом із фортецею, проте ніякої річки, навіть поблизу, там немає.

А билися ж на річці!

Де? На якій? Що то був за бій? Питань більше, ніж відповідей.

Водночас старожили теперішніх Пилявець добре пам’ятають, як у середині минулого сторіччя біля села знаходились торф’яні розробки, в яких знаходили зброю, упряж, черепи коней та людей. Та й рештки замку там вгадуються. Але свідчень масштабного бою не знайдено ні там, ні в радіусі двадцяти квадратних кілометрів.

Жменя куль — на місці битви...

Одним із тих, хто засумнівався у традиційних поглядах на битву, став Олег Погорілець, керівник обласної громадської організації «Постійно діюча археологічна експедиція «Меджибіж-2000». Історик та археолог, він із групою однодумців вирішив-таки знайти поле бою. Шестирічні пошуки, розкопки, експедиції принесли свої результати. Серед зібраного матеріалу залишки кераміки XVІІ століття, і що важливо — кулі й навіть татарські стріли. Усе це незаперечне свідчення того, що бойові дії на місці поселень велись, і участь в них татарських союзників — не історичний міф. Але фактом, що спонукає і до роздумів, і до подальших пошуків, залишається те, що кілька десятків куль і стріл аж ніяк не свідчать про великомасштабну битву, в якій зійшлось щонайменше п’ятдесят тисяч чоловік (без врахування обозів). Та й панічна втеча стотисячного війська навряд чи могла проходити безслідно. І хоч як би ретельно козаки збирали свої трофеї, навряд чи підібрали б усе, не залишивши практично жодного свідчення тих подій. І поки вони не будуть знайдені, тінь сумніву щодо грандіозності тієї битви все-таки буде витати в повітрі.

Факт того, що ні місце бою, ні могили козаків так і не знайдені, визнав і Президент, котрий побував на святкуванні 360-річчя Пилявецької битви. Запевнив, що будуть проведені масштабні розкопки, віднайдені могили, і на їх місці виросте меморіальний комплекс, а поруч — зелений театр.

Умовні герої в умовних могилах?

Тож й археологам, й історикам справді є над чим попрацювати. Попри всій хрестоматійності трактування тих подій, в них залишається чимало білих плям. На початку 90-х років неподалік від Пиляви в полі була насипана могила на честь соратника Хмельницького Івана Ганджі. Але хто насправді загинув у тому бою?

Професор Валерій Степанков припускає, що полковник Іван Ганджа, який справді зажив слави Богданового сподвижника у козаків, напередодні Пилявецької битви зрадив полководця і перейшов на бік шляхти, за що і отримав офіцерський чин та інші привілеї. А щодо поховання, то в історичних документах згадується лише прізвище. Цілком імовірно, що під Пилявою лежить простий козак Ганджа. Тож чиїй пам’яті вклоняємось: вірного сина української землі, що загинув за її волю, чи зрадника, що продався за чини та злоті?

Міфи завжди мають дуже привабливий вигляд. Можливо, не такою привабливою, але цікавою і повчальною завжди залишається історична правда. Вклоняючись умовним могилам, шануючи умовні кургани, ми забули, що є справжні скорботні, чисті та світлі місця поховань і пам’яті. І повертатись до них ніколи не пізно. Навіть через 360 років.

Хмельницький.

Фото автора.