Кожна стіна — це двері

Почалося все з банальної планової прокурорської перевірки державної податкової інспекції (ДПІ) Московського району м. Харкова. «Недремне око государеве» з’ясовувало, чи дотримується ДПІ вимог законодавства щодо відшкодування суб’єктам підприємницької діяльності ПДВ. «Хворе» питання і сьогодні, а тоді був грудень 2002-го, про ПДВ тільки й говорили. І шукали, шукали «стрілочників», які той податок незаконно повертали підприємцям.

Наслідили

Перевіряльники у своїй довідці зазначили: недоліки, виявлені півроку тому, не усунуто, окремі співробітники ДПІ постійно нехтують чинним законодавством, неналежно ставляться до своїх обов’язків. Серед порушників Міщенко не значилась.

Одне з виявлених гріхів податківців — умисне ненадання відповідних висновків до казначейства та необгрунтоване складання актів, що призвело до перерахування за рішенням суду 45,6 тисячі гривень з бюджету фірмі.

Через п’ять місяців, 23.05.2003 р., прокурор району Анпілогов порушив кримінальну справу за фактом зловживання службовим становищем.

Здавалось, державні інтереси понад усе. Знайти істинних винуватців і відшкодувати завдані збитки — свята справа. І робити її треба з холодною головою і чистими руками, аби не постраждали невинні. Ці прописні правила, схоже, не для прокурорських чинів.

У грудні 2003-го слідчий Максимович, провівши, вочевидь, колосальну роботу, знайшов цапа-відбувайла. Ним стала Ніна Міщенко, начальник відділу обліку та звітності ДПІ. «Приємну» новину їй повідомили тільки у березні 2004-го. Життя звинувачуваної відтоді стало схожим на страшний сон. Фізичний стан погіршувався місяць у місяць, у результаті Ніна стала інвалідом другої групи довічно. З ДПІ довелося звільнитися за станом здоров’я. Колеги зробили все, щоб «зміцнити» дух Міщенко, «поліпшити» її самопочуття. Начальство невчасно розрахувалося з нею при звільненні; місяцями зволікало з виплатою за лікарняним листком, не компенсувало втрати частини грошових доходів тощо. З хворою жінкою поводились так, наче її вже визнано злочинцем. Ніна Кузьмівна, перебуваючи на підписці про невиїзд, замість лікування серйозної хвороби витрачала сили і час на доведення своєї правоти.

— І слідчим Максимовичу, Мандрікову, Єлмановій, — зазначає жертва, — і районним прокурорам Анпілогову, Сагуну я пояснювала, що функціональні обов’язки, в порушенні яких мене звинуватили — не мої, що пеня, повернута підприємствам, не є матеріальними збитками. Організаційно-розпорядчі функції щодо відшкодування ПДВ — це функції начальника ДПІ Поповича, який наказом зобов’язав контролювати те відшкодування не мені, зазначте, а своїм заступникам.

Міщенко ніхто не чув. На сотню з гаком скарг отримала тільки відписки від тих, на кого скаржилася. Місцеві погононосії дбали про чистоту мундира, та коли справою зацікавилася Генпрокуратура, народні депутати, вони зупинились, перевели подих, озирнулися. І здригнулися, усвідомивши неправедні дії відносно цапа-відбувайла. Чи не час відволікти увагу Києва принциповістю і об’єктивністю?

Із листа В. Синчука, прокурора області (12.05.06):

«... під час розслідування... допущена тяганина. За порушення норм кримінально-процесуального законодавства ... прокурору Московського району Сагуну І. М. оголошено догану... Слідчий Мандріков звільнився з органів прокуратури... Необгрунтоване притягнення до кримінальної відповідальності Міщенко Н. К. стало можливим внаслідок відсутності належного прокурорського нагляду з боку колишнього прокурора Анпілогова за станом досудового слідства... порушення вимог ст. 22 КПК ... з боку старшого слідчого Максимовича».

Не знаю, чи справедливе покарання, але саме В. Жилін ще 17.04.06 р. постановив закрити провадження кримінальної справи, яка три роки дамокловим мечем висіла над Міщенко. Обласна прокуратура, як з гідністю повідомив В. Синчук, з цим рішенням погодилася. Однак через три з половиною місяці той же Синчук, оговтавшись, певне, від набридлого дзижчання із столиці, повідомив ошелешеній Ніні Кузьмівні: постанова Жиліна скасована «у зв’язку з неповнотою досудового слідства».

Стільки комісій, експертиз, людей задіяно, а в результаті — «неповнота слідства». Хіба не професіонали займалися розслідуванням шитої, як виявилось, білими нитками справи? Чому ж тоді так довго не могли відділити зерна від плевел?

Її, правду-матінку, знайшов у грудні 2006-го слідчий облпрокуратури В. Чистяков, який поставив крапку: звинувачення Міщенко — безпідставні, держава збитків не зазнала.

...«Безкарність робить нахабним», — казав Пірон. Коли Міщенко повідомляла Генпрокуратуру про відмову у видачі їй постанови Чистякова протягом кількох місяців, вимагала притягти до відповідальності працівників, які незаконно переслідували її з 2003-го, вона сподівалась на адекватну реакцію Києва. А там наче води в рот набрали. Тоді з’явилася позовна заява постраждалої до суду про відшкодування моральної шкоди.

— Шість засідань зірвалися, бо представники прокуратури ігнорували слуг Феміди, — згадує жертва самодурства. — А коли суд задовольнив мою заяву, вони оперативно оскаржили рішення. І це після того, нагадаю, як Синчук офіційно визнав наругу наді мною і моєю сім’єю.

Законом передбачено матеріальну шкоду виплачувати зі скарбниці держави, а вже вона може виставити рахунок винуватцям-погононосіям. Та чи знаєте ви про такий випадок?

Я говорив про це із заступником обласного прокурора перед апеляційним розглядом справи Міщенко. Недвозначно натякав, що після визнання помилок фігурантів із зірками на погонах, нелогічно, аморально апелювати до суду з «аргументами» на кшталт: позивачка «не надала доказів щодо наявності причинного зв’язку між її моральним станом та інвалідністю». Пан заступник погодився зі мною, обіцяв довести суть розмови до облпрокурора Синчука.

Натомість апеляційний суд розглянув скаргу прокуратури, залишивши її без задоволення.

Виходить, в очі «Постраждала!», а позаочі: «Не дозволю!»?

Полковник у відставці Валентин Кузьмик у стані перманентної війни з правоохоронцями перебуває з 1999-го. Відтоді, як ним зацікавилася контррозвідка СБУ. «Об’єкт» був стратегічно важливий і особливо небезпечний: за версією слідства, начальник інспекції тилу — заступник начальника контрольно-ревізійного управління військ ППО Кузьмик разом зі спільниками поцупив пально-мастильних матеріалів (ПММ) на 29,2 тисячі гривень. За твердженням Валентина Лукича, справа фальсифікована тими, кому він перекрив кран незаконного збагачення.

Незговірливий полковник, ось що парадоксально, був, по суті, виправданий державним обвинувачем. На останньому засіданні прокурор просив суд... звільнити Кузьмика з-під варти. По-перше, представник наглядової інстанції не вважав доведеним факт змови Валентина з підсобниками, яких впіймали на гарячому. По-друге, слідство не зуміло переконати обвинувача у нанесенні збитків державі: ревізори виявили у військовій частині, де начебто було вкрадено ПММ, надлишок (!) палива на 25,9 тисячі гривень. По-третє, у суді не підтвердилися дані контррозвідників про одержання грошей за реалізацію ПММ. Загалом Феміда зафіксувала з десяток невідповідностей в обвинувальному вироку. Однак це не завадило їй засудити полковника до двох років позбавлення волі з конфіскацією майна. Сказано ж — сліпа.

Справа розглядатиметься в Європейському суді, який вкотре може втерти носа українському правосуддю.

На жаль, проти неньки-України Валентин Кузьмик змушений виступати і в іншій справі.

Після суду полковника хутко випхали з армії і оперативно почали конфіскацію майна. Слід зазначити, що у Валентина Лукича водилися такі-сякі гроші на ощадкнижці, він мав машину, тобто відшкодувати «збитки» державі міг без проблем. Але погононосії вирішили навздогін попсувати норовливому офіцеру нерви, скоротивши життя йому і рідним. Доброзичливці через славнозвісний «Укрспецюст» тишком-нишком виставили на торги п’яту частину двокімнатної квартири Кузьмиків (5,24 кв. м). Про купівлю частини їхньої квартири сім’я дізналась, коли господаря викликали до суду. Позивач Яновський доводив Феміді, що йому чинять перешкоди, порушують право власності. Вимагав вселити на його площу і встановити порядок користування приміщенням. Суддя довго думав як вийти з ідіотської ситуації, за яким графіком «замечательный сосед» має користуватися п’ятою частиною кімнат, кухні, туалету, якщо в квартирі жили — не тужили ще троє дорослих.

Довгоочікуване «Місце!» Яновському суд (головуючий суддя Горбань) так і не сказав. Він задовольнив зустрічний позов Кузьмика. Згідно з вердиктом покупцеві сплачено вартість купленого ним кута.

Здоровий глузд переміг! Але не в столичному апеляційному суді. Тут рішення Голосіївського районного скасували і постановили нове: вселити(!) Яновського Є. в квартиру Кузьмика. Довелося б, очевидно, всиновляти бездомного інваліда, якби не Верховний Суд, який рішення апеляційного (судді Заришняк, Харченко, Сінчук) скасував, залишивши без зміни вердикт суду першої інстанції.

Мін іншим, цієї анекдотичної ситуації могло і не бути, якби у виконавчій службі працювали тільки порядні професіонали. Кузьмику не пощастило: на його шляху вкотре з’явився нечистий на руки і помисли «шістка»-виконавець. Роман Дурлака, назвемо пройдисвіта так, умисно сфальсифікував акт опису й арешту майна Кузьмика, на підставі якого і було реалізовано на торгах 5,24 кв. м житла. Щоб врятувати виконавця, славно, вважаю, спрацювала міліція. Тяганина у розслідуванні елементарної справи привела до звільнення Дурлаки від кримінальної відповідальності «в зв’язку із закінченням строків давності...» (із судової постанови).

Хоча б як там було, Валентин Кузьмик за майже десятилітню війну з несправедливістю не раз довів: у кожної стіни є двері! Навіть якщо та стіна — у Верховному Суді України. Там — третій «фронт», на якому веде безкомпромісну боротьбу полковник у відставці.

Знаю три безпрецедентні випадки, коли громадяни судилися з суддями ВСУ. Один із сміливців — Кузьмик.

— Я неодноразово звертався до Генерального прокурора, Верховного Суду із заявою про перегляд моєї кримінальної справи (крадіжка ПММ. — Авт.) в порядку виключного провадження, але отримував порожні, необгрунтовані відмови, — розповідає Валентин Кузьмик. — Відписки, зокрема, надходили від судді Військової судової колегії ВСУ Зайцева (прізвище змінено. — Авт.), який уже брав участь у розгляді моєї справи, а тому не може брати участі у новій.

Зайцев, за словами полковника, не раз незаконно, одноосібно відмовляв у розгляді справи. Нарешті той самий суддя постановив витребувати матеріали з військового апеляційного суду, оскільки вважав, що клопотання Кузьмика «відповідає вимогам статей 400-4 та 400-7 КПК». Та після уважного, всебічного, професіонального, хочеться вірити, вивчення заявнику знову відмовили.

Далі був районний і апеляційний суди, які навіть не прийняли скаргу Кузьмика на неправомірні дії судді Зайцева (2004 рік). Верховний Суд за касаційною скаргою направив справу до Вищого адміністративного суду (ВАС) (лютий 2007-го). І тільки у червні 2008-го Кузьмику повідомили про відкриття касаційного провадження.

Як вважаєте, визнає ВАС відмови двох судів у прийнятті заяви незаконними?

Поживемо — побачимо. А наостанок цитата із листа Валентину Лукичу з Європейського суду (8.09.08): «Найближчим часом Суд планує розглянути Вашу справу»...