Борис ГМИРЯ: «Нагороди — то подачки. Справжнє визнання народне»

Ганна Василівна Принц — племінниця дружини Бориса Романовича Гмирі. Коли 34 роки тому вона приїхала до Києва на навчання в аспірантурі Інституту економіки АН УРСР, то не думала, що лист від тітки Віри Августівни, в якому та запрошувала племінницю в гості, змінить все її життя. Нині Ганна Василівна очолює фонд Бориса Гмирі, який, до речі, нещодавно провів Другий міжнародний конкурс вокалістів його імені. Власне, і зустрілися ми з нею в квартирі на Хрещатику, де колись жив Борис Романович. За словами Ганни Василівни, тут мало що змінилося. На стіні — портрет дружини Віри Августівни, який він подарував їй на 50-річчя. А ось малюнок і самої Віри Августівни «Польові квіти».

— Віра Августівна чудово малювала, але після смерті Бориса Романовича викинула всі картини. Зберегла тільки цю. Якось я поцікавилася: чому? «Бо тут кожну квітку знаходив Борисонька і тримав її, поки я змалюю». Борис Романович дуже любив польові квіти, особливо волошки...

З нового тут хіба що комп’ютер. Але якби Борис Романович був живий, то він його також мав би, бо цікавився технікою, оптикою... Мав потужний фотоапарат, відеокамеру. Нещодавно ми переглядали відеозаписи, зроблені під час круїзу Бориса Романовича і Віри Августівни по Середземному морю, і помітили, що з усієї групи тільки у них були камера і фотоапарат.

— В одному з інтерв’ю ви згадували, що ваша близькість до родини Гмирі свого часу зацікавила КДБ.

— Це було 1979 року. Я саме готувалася до захисту, коли викликають мене до нашого (інститутського) відділу на «розмову». Потім ще з півтора місяці мені призначали зустрічі по готелях. Обіцяли: «Дамо тобі майора КДБ, очолиш аналітичний відділ, перед тобою весь світ відкриється». А я їм: «У мене й так весь світ є». Звичайно, після цього були проблеми і із захистом, і з кар’єрою...

— І чого від вас хотіли?

— Щоб я розповідала, хто буває у Віри Августівни, з ким вона спілкується, про що говорить. Та хіба тільки мене тягали? Вони і Віру Августівну мучили. Закидали, що у нас в квартирі відбуваються зборища націоналістів. Після смерті Бориса Романовича його записи можна було почути тільки в Москві, бо в Україні про Гмирю навіть згадувати боялися. Віра Августівна навіть до Брежнєва зверталася...

— Ви гадаєте, це було пов’язано з його перебуванням в окупації?

— Я думаю, що заздрісники всіляко намагалися стерти будь-який спогад про Гмирю, а для цього годилися всі засоби. У тім числі й розповіді про те, що в окупації Гмиря співав фашистам. Після війни КДБ вивчав усі обставини його перебування в окупації. І ніякої провини за ним не знайшов. Хіба нормальна людина, коли у неї є можливість евакуюватися, захоче лишитися у зайнятому ворогом місті? Або, маючи бажання і можливість втекти на захід, не скористається нею? В окупованому Харкові Гмирю просто кинули! Він пошкодив хребет, та замість того, щоб підвезти його з дружиною до потяга, Гмирю відвезли до Рентгенінституту. А виділене для Гмирі купе перший секретар Харківського обкому повністю завантажив своїм барахлом. Його і вивіз.

І я мушу сказати, у Москві чи Ленінграді Гмирю ніколи не називали ні зрадником, ні запроданцем. Так його називали тут, на Батьківщині.

Ти маєш одружитися з цією жінкою

— Віра Августівна пережила чоловіка на 27 років.

— Коли він помер, вона не хотіла жити і вирішила вкоротити собі віку. Вже й приготувалася. Аж тут зателефонували з телебачення. Їм були потрібні якісь матеріали про Гмирю... Коли Віра Августівна кинулася, то з’ясувала, що в матеріалах повний безлад. І вона зрозуміла, що їй не помирати треба, а жити, щоб зберегти спадщину Гмирі. Фактично все, що зібрано, зробила вона: картотеки, нотна бібліотека, епістолярна спадщина, платівки...

— А як вони познайомилися?

— У Цхалтубо, на грязях. Віра Августівна заслабла на радикуліт. У неї так скрутило поперек, що вона не могла навіть рухатися. Лежачою її туди і привезли. А Борис Романович повіз на грязі свою першу дружину Ганну Іванівну Грецьку. У неї була пухлина мозку. Ганні Іванівні, до речі, грязі були абсолютно протипоказані. Після того лікування хвороба навпаки почала прогресувати, і через три місяці жінки не стало. Але тоді на Віру Августівну звернула увагу саме Ганна Іванівна. Її здивувало: жінка лежить, а весь час щось робить, то читає, то вишиває... Вона і познайомила Бориса Романовича з Вірою Августівною. А перед смертю йому сказала: «Коли я помру, ти маєш одружитися з цією жінкою».

Потім Борис Романович зізнався Вірі Августівні, що вона також йому сподобалася, але якби була жива його перша дружина, він ту ніколи не покинув би. Казав він їй і такі слова: «Ти знаєш, як я тебе кохаю. Але якби ти стала між мною і мистецтвом, то я вибрав би мистецтво». Але Віра Августівна була мудрою жінкою. Вона розуміла, що Гмиря — це дар Божий. Його треба не топтати, не заробітків від нього вимагати, а берегти і бути опорою.

— Але при цьому заміж за нього вона не поспішала...

— Це було трохи інакше. На початку 1951 року Борис Романович попросив її руки. Сама Віра Августівна так описала той момент: «Це було в Києві, на Володимирській гірці. Борис Романович був не Мефістофелем, а Фаустом... «Я прошу Вашої руки...» — «Не панянка я, зовсім, і через те не варта Вашої руки». Це правда, так було, бо я фізіолог і в музиці мало що розуміла. Відтоді й почалося наше спільне життя, моя музична освіта». Але розписалися вони тільки 1956 року перед поїздкою до Китаю. Розписалися, бо у цнотливій державі Гмиря не міг їхати на гастролі з «незареєстрованою» дружиною. Хоча Віра Августівна справді була категорично проти оформлення стосунків...

— Чому!?

— Вона йому казала: «Я так тебе кохаю, що коли ти захочеш від мене піти, я не хочу, щоб у тебе були клопоти через розлучення». А він сміявся: «Якщо тільки ти цього не схочеш, то про мене мови не буде ніколи». Вже з Пекіна він писав у листі до батьків Віри Августівни: «... Віронька зовсім скисла, начебто бути дружиною Гмирі, хоч би навіть тут, у Китаї, сором. Її мучить це «при». Увага і шана, які китайці виявляють мені і їй, впливають на неї неадекватно. Її мучить питання: «За що їй така увага?». Її зовсім не задовольняє запевняння, що все це тому, що вона не просто жінка Гмирі, а сприяє тій великій культурній роботі, яку він проводить...»

— Вона була вченим, він — співаком. Їм це не заважало знаходити спільну мову?

— Навпаки. Коли він казав: «Я буду співати до 100 років, і ніхто не помітить, що я старий», вона відповідала: «Фізіологія. Її не обдуриш». — «Обдурю. Бо до 50 років співак співає голосом, а після — школою...» Він часто ставив фізіологічні запитання, зокрема, стосовно діафрагми. Вона йому багато підказувала. І коли Борис Романович читав лекції, то з фізіологічної точки зору говорив дуже фахово. За цим стежила Віра Августівна.

— Кажуть, що коли вона захищала дисертацію, Гмиря ходив навшпиньках.

— Було трохи не так. Вона дуже хвилювалася і попросила Бориса Романовича, щоб той не приходив на захист. От він купив квіти і ходить поруч з конференц-залом. Коли йде Борис Євгенович Патон. Побачив його і питає: «Що ви тут робите?» — «Дружина захищається». — «То заходьте». — «Та вона не захотіла». Наступного ранку вся академія говорила, що жінка Гмирі не пустила його на захист.

— Але Віра Августівна ходила на всі його концерти. Кажуть, навіть мала своє постійне місце.

— Не на всі, а на ті, що відбувалися в Києві. Але якщо він дав майже 2000 концертів, то в Київській філармонії тільки 211. Решту — у Москві, Ленінграді... На Батьківщині йому не давали співати. Співав він хіба що по університетах, інститутах... І співав безплатно. Тепер про це згадують тодішні студенти, а нині професори й академіки. Мені розповіли про випадок, коли до Політехнічного інституту запросили Івана Козловського і Бориса Гмирю. Іван Козловський зажадав за виступ 5 тисяч карбованців гонорару. У 60-ті за ці кошти можна було «Волгу» купити. А Борис Романович сказав, що перед студентами він виступатиме безоплатно.

— Аби слухали?

— Не аби слухали. Він добре розумів свою значимість і вагу. Просто він не прагнув увірвати куш. Коли Борис Романович помер, у нього на книжці було 400 карбованців...

Ніяка відстань не віддалить нас з тобою

— Китай був першою країною, де Борис Романович перебував на гастролях?

— Навпаки — останньою. Потім його вже не випускали. Але й до того він їздив за кордон нечасто і тільки у країни соцтабору.

— Які подарунки він зазвичай привозив дружині?

— Якось прочитала, що один відомий співак привіз додому з гастролей цілу валізу взуття. Мені навіть смішно стало. Гмиря по магазинах не ходив. Він, мабуть, був єдиним співаком, який вдягався тільки у вітчизняний одяг. І повні валізи віз не звідти, а туди, бо брав завжди по кілька перемін одягу, щоб не мати клопотів з пранням. Віра Августівна розповідала, що коли вона купила в Китаї вази, він їй виговорював: «Як тобі не соромно? Як ти потягнеш їх додому?» Хоча вази йому сподобалися. (Вази ті збереглися і нині стоять на серванті. — Авт.).

Мабуть, головними подарунками для Віри Августівни були листи Бориса Романовича. Коли Гмирі не стало, Віра Августівна хотіла їх знищити. Але я не дозволила. Я наполягала, що нащадкам буде цікаво прочитати ці листи. І що історія їхнього кохання може бути дуже повчальною, особливо для молоді. Вона погодилася, але за однієї умови: не друкувати листи за її життя. Але 1994 року вона все-таки дозволили частину з них опублікувати. Пам’ятаю, я їй їх перечитувала, а вона плакала: «Невже мені Бориска такі листи писав... Як це прекрасно!».

— Борис Романович звільнив дружину від домашньої роботи. Вважав, якщо в сім’ї чоловік і жінка однаково талановиті (а він був переконаний, що дружина — талановитий учений), то жінка також має бути вільною від домашніх клопотів. У них були домогосподарки. Вони потім виходили заміж, Борис Романович допомагав їм облаштуватися. Остання хатня господиня Соня була паршива, але дуже смачно готувала. То була така домогосподарка, що сідала за стіл і командувала: «Віро Августівно, вже можна подавати десерт».

— Гмиря був солодкоїжкою?

— Він дуже любив варення, особливо пінку від нього. Віра Августівна казала, що у нього навіть губа тремтіла, коли він її їв.

— Кажуть, що перед виступом він з’їдав тарілку манної каші...

— То байка. Він з’їдав добрий шмат вирізки з кров’ю, тільки трохи обсмаженої. Бо ж треба було мати сили...

... А щодо його ставлення до дружини, то це йшло з родини, з виховання. Для нього жінка — це було щось святе. Якби було інакше, то він ніколи не зміг співати так «Сомненья», «Ніч яка місячна»... Він неймовірно любив свою матір. Писав про неї в автобіографії: «Глибока, ніжна любов матері осявала світлом наше сіре життя... Неписьменна до похилих літ (грамоти вона навчилася вже в мене), природжений педагог, мати зуміла виховати в мені ті якості, які потрібні художникові-творцеві: спостережливість, душевну ніжність і вміння по-справжньому любити людей і всі їхні болі, відчувати їх переживання, любити й цінувати природу і, як кажуть, відчувати запах рідної землі. Вона з дитинства прищепила мені повагу до старших, взагалі до людей, і все це не суворістю, а великою любов’ю, щирістю».

— Але мати все-таки стала свідком його тріумфу?

— Це був ще не повний тріумф. Вона померла 1938 року. Вона завжди казала: «Ну те, що мій син співає, то це не диво (бо в їхній родині всі співали). А те, що мій син генерал!». Вона дуже пишалася, що він співає партію генерала Греміна в «Євгені Онегіні». І коли мати помирала, Борис Романович взяв театральний реквізит, загримувався, прийшов до мами і співав їй Греміна...

Я буду мистецтвом доводити, що я правий

— Якою мовою Гмирі спілкувалися в сім’ї?

— Тільки українською, хоча щоденники писав і українською, і російською.

— Кажуть, що навіть у Великому оперному Гмиря співав українською і Бориса Годунова, і Сусаніна, і Царя Салтана...

— Там стояло питання так: з якої країни ти приїхав, такою мовою і співаєш свою партію. Але ж у Москві знали, що він чудово може співати і російською. Тому йому і робили зауваження: «Ваша речь диссонирует с русским языком». Але він відповідав: «Можна світову класику співати і українською мовою, бо українська мова милозвучна і вокально стоїть на першому місці у світі. Інша річ — нема хороших перекладачів». Він дуже хотів перекласти «Зимовий шлях» Шуберта, романси Чайковського. Сам переклав з французької «Елегію» Масне, перекладав з німецької серенади.

— А де він вивчав мови?

— Самостійно. Німецьку і англійську він знав добре, а французьку зі словником, але переклад «Елегії» прекрасний. Узагалі він був високоосвіченою людиною. Коли готувався до виступу, то вивчав не тільки свою партію. Він намагався дізнатися якомога більше про епоху, в якій жили його герої. Мав величезну бібліотеку. Любив Лесю Українку, багато читав Костянтина Паустовського, Ромена Ролана, Шевченка знав напам’ять. Він казав: «Співаку потрібно для успіху тільки десять відсотків таланту, а решта — це праця».

— Які у нього були стосунки з Дмитром Шостаковичем? Євген Євтушенко якось сказав, що Гмиря злякався виконувати 13-ту симфонію «Бабин Яр».

— З Шостаковичем у них були чудові відносини. І такими вони залишилися навіть після того, як Борис Романович не зміг (а не злякався) виконати 13-ту симфонію. Шостакович знав, що Гмирі заборонив співати 13-ту симфонію ЦК КПУ. Йому так і сказали: «Не с вашей биографией, Борис Романович, петь 13-ю симфонию». До речі, той саме Євтушенко також потім робив зміни в своєму вірші. І зміни принципові. Тож не йому кидатися обвинуваченнями.

А про Шостаковича Віра Августівна згадувала таку історію. Щоб попрацювати разом з Гмирею над циклом «П’ять днів», Дмитро Дмитрович приїхав у Київ. Робота була така бурхлива, що не припинялась навіть тоді, коли гостя вже проводжали на вокзал. Розмова так захопила Віру Августівну, що коли вони всі троє вийшли з машини і пішли на перон, вона не тільки забула замкнути машину, а ще й залишила у ній ключі. Коли Гмирі провели Шостаковича і повернулися до машини, то побачили в ній задоволеного міліціонера. Сталося так, що поки вони проводжали Шостаковича, машину встигли вкрасти, і аж на вулиці Саксаганського крадіїв затримала міліція. Міліціонер тоді закинув: «Хіба ж можна так робити: залишати ключі в машині, та ще й у відкритій?!» На що Борис Романович глянув на свого «шофера», ніжно обійняв її і розсміявся.

— Але якщо повернутися до 13-ї симфонії, Борис Романович переживав, що йому заборонили її співати?

— Переживав. Він узагалі був дуже ранимий. Тому і помер так рано. Коли його ображали, казав: «Я буду мистецтвом доводити, що я правий». Він дуже важко переживав своє звільнення з Київського оперного театру. Часто ходив до нього прогулюватися. Люди навіть бачили, як він плакав. Його робота в Київській опері ніколи не була безпроблемною. Попервах його ставили на тенорові партії. Збереглася його записка, в якій він прохає керівництво театру не завантажувати його небасовими партіями, оскільки це веде до деградації голосу.

— Але з театру він, будучи народним артистом СРСР, лауреатом Державної премії СРСР, пішов 1957 року. Гмирю звинуватили в тому, що він неправильно і «розгульно» трактує образ князя Галицького в опері «Князь Ігор» (О. Бородіна). Іронія ще й у тому, що це був той єдиний випадок, коли сам Гмиря був дуже задоволений своїм виступом. Після вистави він сказав дружині: «Вірушенько, ти знаєш, мені нарешті вдалося знайти правильну трактовку образу Галицького». Після того, як його зовсім не зрозуміли в театрі, Борис Романович подав заяву про звільнення.

Пізніше його знову кликали в театр, але він відповів: «Так не може бути, що один Гмиря правий, а всі навколо не праві».