30 жовтня в хорватському місті Пула зібралися дослідники історії австро-угорського флоту. Вони приїхали із країн, що колись входили до імперії Габсбургів, — Австрії, Словенії, Хорватії, Чехії, Угорщини та України (автор цих рядків). Привід до цього зібрання на колишній головній базі цісарського флоту — ювілей закінчення Першої світової війни і розформування флоту Австро-Угорщини. А також іще одна трагедія 90-річної давнини...

Перша ніч після свободи

Кінець жовтня 1918 року. Захищені з моря боновими загородженнями, береговими батареями, авіацією і сторожовими кораблями головні сили австро-угорського флоту перебували на якірних стоянках у бухті Поли (стара назва міста Пула). Величні лінкори і броненосці своїм грізним виглядом ніби свідчили про непорушність Дунайської імперії. Символом могутності монархії Габсбургів був флагманський корабель флоту. Девіз цієї вінценосної династії «Вірібус Унітіс» («Об’єднаними зусиллями») став найменуванням броньованого велетня. У його команді із 1100 моряків були представники всіх національностей Австро-Угорщини. Та імперія Габсбургів доживала останні дні. І гинула вона не від зовнішнього ворога, а від внутрішнього вибуху — народи двоєдиної монархії повстали за свою свободу і незалежність.

29 жовтня в Загребі було створено Народне віче Словенців, Хорватів і Сербів (СХС), яке розірвало зв’язки з Австрією й Угорщиною та оголосило створення Держави СХС. Імператор Австро-Угорщини Карл І передав увесь флот на Адріатичному морі Раді СХС. 31 жовтня на щоглах кораблів у бухті Поли востаннє підняли і спустили прапор імперії. Командувач флоту адмірал Міклош Хорті передав свої повноваження новопризначеному флагману флоту Держави СХС, командиру лінкора «Вірібус Унітіс» — хорвату, капітану І рангу Янку Вуковічу де Подкапельські. Народне віче СХС присвоїло Вуковічу звання контр-адмірала, а його корабель перейменувало на «Югославію».

Ейфорія свободи захлиснула палуби військових кораблів: моряки-слов’яни святкували перемогу. Флот сяяв вогнями електричного освітлення, затемнення було скасоване. Німці та угорці покидали кораблі й їхали на батьківщину. Але радіоповідомлення про вихід нової держави з війни, звернене до Італії, до адресата дійшло запізно...

Тим часом двоє італійських командос, молоді моряки Розетті і Паолуччі, котрим нічого не було відомо про події, що відбулися в Полі, на підводному міні-човні «Міньятта» («П’явка») таємно проникли в бухту, підійшли до яскраво освітленого флагманського корабля і закріпили на його корпусі потужні міни. Після цього вони спливли на поверхню і здалися в полон. Італійці попередили моряків лінкора «Югославія» про його замінування. Далі події розвивалися так. Спочатку за наказом командувача Вуковіча екіпаж покинув корабель. А коли у призначений час вибух не пролунав, моряки почали повертатися. О шостій годині ранку міни вибухнули, лінкор отримав смертельні ушкодження і швидко затонув. Вірний своєму обов’язку Янко Вуковіч відмовився покинути флагманський корабель і зустрів смерть разом із ним. Загинули від 300 до 400 моряків. Серед них були представники всіх народів, які ще недавно входили до складу Австро-Угорщини.

Українці в австро-угорському флоті

На початку ХХ століття у збройних силах Австро-Угорщини служили десятки тисяч галичан, буковинців і закарпатців. Оскільки сухопутні частини комплектувалися за територіальним принципом, наші співвітчизники зазвичай служили неподалік від дому. А от військово-морський флот поповнювався нижніми чинами із трьох округів, розташованих на Адріатичному узбережжі двоєдиної монархії. І лише в разі недобору моряків сюди потрапляли призовники та добровольці з додаткових округів, серед яких були Буковина й Галичина.

На відміну від Російської імперії, де облік військовослужбовців вели за віросповіданням, в Австро-Угорщині кожен в особовій справі вказував свою національність. На жаль, частина українців з різних причин записувалися в інші національності.

Якщо в мирний час влада могла регулювати національний склад флоту за рахунок призову дітей німецьких і угорських чиновників та селян, то в воєнну пору її можливості були значно обмежені. А тому наприкінці Першої світової війни практично на кожному кораблі імперії двоє з трьох моряків належали до пригноблених націй. Це перетворило флот на справжню порохову бочку. Але частка українців була лише 0,8 відсотка від чисельності особового складу. За різними підрахунками, в роки Першої світової їх у цісарському флоті налічувалось від одної до двох тисяч осіб. На сьогодні автору цих рядків відомі прізвища лише кількох наших співвітчизників.

Найвідоміший — керівник медслужби австро-угорського флоту, морський генерал-штабс-лікар Морського медичного офіцерського корпусу (генерал-майор військово-морської медичної служби) Ярослав Окуневський (1860—1929). У багатьох вітчизняних джерелах його називають адміралом. І Україна по праву пишається Ярославом Окуневським — медиком і морським мандрівником, громадсько-політичним діячем, талановитим письменником і патріотом, який у важкі для Вітчизни роки покинув забезпечене життя і жив заради свого народу.

А ось інший приклад. Уродженець міста Жовква на Львівщині, старший матрос Йосип Пенцак у складі групи із семи моряків-слов’ян брав участь у захопленні 5 жовтня 1917 року австрійського міноносця «Tb XІ», після чого керований ними корабель перетнув Адріатичне море і здався італійцям. Більшість моряків потім у складі національних збройних формувань боролися за незалежність своїх народів. А Йосип Пенцак не мав такої можливості — на боці Антанти українських військових частин не було. На жаль, подальша доля його невідома...

І генерала Окуневського, і старшого матроса Пенцака, попри соціальні відмінності, поєднувала любов до України і бажання бачити її вільною. Та ось що засмучує. Уже 90 літ як завершилась Перша світова війна, а в нас досі не вийшли друком дуже цікаві «Листи з чужини» Ярослава Окуневського. Про це не подбали ні держава, ні меценати.

Замість післямови

Минуло 90 літ. Держави, створені на місці імперії Габсбургів, не раз сварилися, мирилися, стали мудріші й живуть як добрі сусіди. А лінкор «Вірібус Унітіс» став символом тієї давньої Австро-Угорщини, пам’ять про яку об’єднує сьогодні її нащадків.

На загальному зборі в Пулі історики різних країн обміняються досвідом, вшанують пам’ять моряків флагмана «Вірібус Унітіс» і спустять на воду вінки на місці його загибелі. Нині народи Європи об’єднуються заради спільного майбутнього й розуміють цінність давнього девізу — «Вірібус Унітіс» («Об’єднаними зусиллями»).

Запоріжжя.

На знімку: загибель флагмана «Вірібус Унітіс» 1 листопада 1918 року.

Про автора

Народився у 1955 році в селі Ланцеве Запорізької області. Закінчив Херсонське морехідне училище імені П. Шмідта, працював на суднах далекого плавання на Далекому Сході (Владивосток). Закінчив Кемеровський держуніверситет. У 1986 році повернувся в Україну, служить в органах прокуратури. Старший помічник прокурора Запорізької області, старший радник юстиції. Член Національної спілки журналістів України. Довічне захоплення — море та історія флоту.