А паралельно відбувається землетрус...

Збіглі місяці, примноживши обсяги паперів та промов, не пом’якшили гостроти цього запитання, що лунає вже роками. У країні, як і раніше, немає когось, хто готовий виразно на нього відповісти — від прямо причетних посадових осіб до розкручених провидців. Хоча луна гранично жорстких оцінок була негайною і голосною. В одному начальницькому інтерв’ю так і сказано: «шум уже пішов». Кінець цитати, яку варто запам’ятати.

Якби не зміна персоналій, на багатьох картинках, що демонструвалися невтомним телебаченням, можна було ставити позначки «Архів» або «Досьє». Бо не вперше злітали з автомобілів козирні номери і з займаних посад — володарі великих зірок на міліцейських погонах. А вцілілі і свіжопризначені, ледь встигала осісти курява кадрових катаклізмів, квапилися відмітитися разовими бліц-виходами на стежку дорожньої війни, виникаючи біля проїжджої частини у всій пишності своїх аксесуарів. Траплялося, що й на тому ж жвавому місці — столичній Європейській площі.

Не всім, правда, це поки що допомагає.

Упізнавані до оскоми і низка акцій та операцій, і мрійливі розмірковування про те, як врешті-решт зробити людину з жезлом, свистком і радаром суворим, але справедливим і непідкупним блюстителем державного порядку на шляхах. Збільшити, йому, приміром, платню десь так тисяч до п’яти гривень за місяць. Щоб, окрім усього іншого, незручно, не з руки було «брати».

«Шляхом їхала техногенна катастрофа, а за кермом сидів людський фактор»

— це про поточний момент. І без особливого перебільшення.

Такій стихії ні по чому бутафорські мечі, якими перед нею вимахують.

У чім переконували і, не виключено, ще будуть переконувати країну і начальство постановники римейків зі спецномерами, які театрально викидали в металобрухт? Напевне, у тому, що саме ці примітні таблички, у кількості хоч 225, хоч більше, правлять бал і задають тон у нашому броунівському дорожньому русі. А з відправленням їх під ніж (чи не той, що і в минулі рази?) водії, власники та користувачі транспортних засобів начебто зрівняються у правах, обов’язках та повазі до закону. Незалежно від чинів-звань.

Сановної пихи, що вгніздилася за престижними «вивісками» на автомобілях, вистачало завжди. Але ось стисла інформація до роздумів з поправкою на сучасність. Сумарна чисельність моторизованого мурашника, що висипає тільки на київські вулиці, зашкалила за мільйон. Без приїжджих і транзитних машин. І далеко не всі з тих, хто ним кермує, шанують водійський кодекс, поповнюючи спільними зусиллями до тризначних цифр добові зведення про аварії.

Квола виходить пропорція. Яка нічого не пояснює і відвертає від того, що перетворило дороги з артерій життя на арену вбивства та руйнації. А воно виростає з нехлюйського ставлення до правил, норм і табу, які сиділи у попередніх водійських поколінь що називається, у підкірці, підсвідомості.

Явище всеохоплююче, від безголових мажорів до підпилих пенсіонерів. І повсюдне, від столичних проспектів до безіменних путівців. Сформувалася вже ціла популяція людей з менталітетом, що не лишає місця для поняття «не можна» і ні в що не ставить чужу та власну безпеку.

Нехай кине у мене камінь той, хто не стикався на дорозі чи вулиці з агресивним, визивно-нахабним куражем, замішаним на такій заквасці. І не знає про лукаві, подвійні та потрійні, стандарти у правових оцінках його виявів і наслідків. Спроби самосуду над винуватцями ДТП, що почастішали, сигналізують: багато хто вже зневірився у принципі невідворотності покарання і бажанні правоохоронних органів забезпечувати неухильне його дотримання.

Теза «Закон один для всіх», яка вбивається в наші голови, поки що заслуговує лише репліки за Станіславським: «Не вірю!» Всі залишаються при своїх козирях. У кого вони, ясна річ, є. У вигляді «Лексусів», «Бенклів» та інших брендів, що спрацьовують краще за будь-яку комбінацію на номерах та «корочки» у водіїв і пасажирів.

Не ближчі до впертої логіки життя і решта звабливих вигадок, покликаних імітувати активність зусиль та неординарність підходів. Хто-небудь може збагнути, чим полковник і навіть генерал, який скоротічно поринає в гущу транспортного життя, корисніший у цій якості від сержанта або прапорщика, що вариться у ній постійно? Показове приборкання пари-трійки крутих авто у присутності спеціально скликаного журналістського пулу — цього, погодьтеся, якось замало. При тому, що на рідних просторах безоглядно і безперешкодно бавляться цілі стада таких «тачок».

Пересічення шляхів голови парламенту і заступника шефа спецпідрозділу «Кобра», що здетонувало вибух, звичайно, чиста випадковість. Хоча, до слова, на дорогах Німеччини за жест, начебто показаний з вікна поважного «Порше», належить штраф у 600 євро. Без жодних дискусій, подібних до тієї, що розгорнулася у нас.

Не будемо гадати, як розвивалися б події, якби у ролі ущемленої сторони опинився не один з керівників держави, а безвісний і безсловесний рядовий автолюбительської армії. Сталося те, що сталося. Включаючи спішне, з кардинально негативними переоцінками, розформування «Кобри», яка до того вважалася зразком професіоналізму та інших чеснот, а також локомотивом у просуванні перманентних реформ на дорогах.

Чи то раптове осяяння на когось найшло, чи то такий спосіб демонстрації гнучкості у підходах.

Резонансний скандал висвітлив багато що з корпоративної моралі, звичаїв та кругової поруки в цьому середовищі, яке волею обставин прочинилося перед суспільством. Але вердикт обговорюваній роботі і без нього винесло б саме життя. Рано чи пізно. Ситуацією на грані колапсу при масовому автомобільному відпливі з великих міст напередодні великодньо-травневих вихідних. Оглушливо-трагічними підсумками безладу на маршрутах святкової декади. І продовженням потоку інформації про цю самознищувальну пошесть. До якої, не піднімається рука так написати, уже встигли звикнути. Я до новин про катастрофи та теракти десь за тридев’ять земель.

Що в сукупності означає: замість міцного заслону перед аварійністю і травматизмом на транспорті все той же хисткий парканчик, розтрощуваний чи не щоденно. У жалобні тони повила вересневий четвер загибель молодого міліціонера у столиці, що заступив на пост, — на пішохідному переході, і відомої всій країні жінки, колишнього народного депутата, ветерана колгоспного руху з Васильківського району на Київщині — біля порога свого дому. Без будь-яких форс-мажорних обставин і непереборних причин — одне сліпе, безтямне лихацтво. Як і в більшості інших ДТП, що їх тільки за один день у вересні трапилося близько 1100. Більше третини припало на Київ.

З надіями, схоже, доведеться зачекати.

А які переможні громи струшували інформаційний простір на початку року! Подібно до реляцій про взятого в полон супротивника та захоплених трофеях — сотні тисяч виявлених порушень правил руху, десятки тисяч викритих і покараних зловмисників. Вінець і торжество стилю, що віддавна тяжіє до посилених режимів, рейдів, заходів з інтригуючими приставками «спец». Тобто до всього, що відразу впадає у вищестоящі очі та вуха, дозволяючи дзвінкіше рапортувати і яскравіше подавати самих себе.

Під шумом, який «уже пішов», малися на увазі хвилі від широкозахватного дійства, названого оперативно-профілактичним відпрацюванням. А ошелешений водійський люд охрестив його по-своєму — облавою, полюванням і навіть війною. З приповідкою, що краще потрапити під машину, ніж під кампанію.

У кожного з тих, кого зіткнув між собою місячник, який загострив і без того непросту обстановку на дорогах та розбурхав усю країну, своя правда.

Якщо не примирити, то хоча б зблизити та урівноважити ці дуже різні правди здатний лише закон. Як сказав один з учасників популярної телепередачі, попереду має бути все-таки законодавство: треба дати людям час, щоб вивчити його, звикнути до нього, а вже потім вимагати виконання.

Революційне нетерпіння поставило воза перед конем. Схоже було на попереднє вигулькування з засідок в кущах, тільки у масових масштабах. Звичайна поїздка могла перетворитися у варіант російської рулетки, завершившись приводом до суду та позбавленням на визначений ним термін водійських прав. Хоча ще вчора співробітники ДАІ клялися, тримаючи руку на стосі складених протоколів, у неможливості приструнити остаточно знахабнілого маршрутника або таксиста.

Правомірність настільки різної метаморфози не очевидна і по нинішній день. Незважаючи на купу зламаних полемічних списів, серед яких аргументи заступника глави МВС та нового старого начальника департаменту ДАІ виглядають не найпереконливішим чином.

Корективи з посиленням санкцій до порушників, що вважалося справою практично вирішеною, спочатку далі першого читання у Верховній Раді не пройшли. За тією, очевидно, формулою, що стан здоров’я дитини зворотньо пропорційний кількості няньок, які нею опікуються, — законопроектів було зареєстровано аж вісім. Включаючи президентський.

Що, на якій правовій базі і заради чого «відпрацьовувалося» з 10 січня по 10 лютого, залишилося відомо лише особливо втаємниченим. Перетрушувати ж поклади витіюватої відомчої софістики заняття довге і марне. Заперечення юристів, правозахисників, громадських організацій, які опонували міністерству, парирувалися крупнокаліберними цифрами, оприлюднюваними регулярно і з наростаючим підсумком. Голоси окремо взятих водійських одиниць були на такому фоні тонші від писку. А зменшення числа жертв проти торішнього періоду, якщо воно дійсно мало місце, суть не більш ніж результат методів застрашення, застосованих по всьому дорожньому фронту.

Гримнути на всю потужність статистичними літаврами і на колегії МВС завадив непередбачений поворот сценарію. З розмахом затіяна операція відійшла в історію, не послабивши затягнутий вузол проблем і не відповівши на головне: про шляхи системного поліпшення ситуації. Не відносити ж до них повторну атаку на стаціонарні пости дорожньо-патрульної служби (ДПС), які ввижаються нашим реформаторам чимось на зразок Карфагена, що неодмінно має бути зруйнований. Але про це нижче.

В сухому залишку — реанімація сподівань на довгоочікувані поправки до законодавства. Котрі нарешті, і не без скрипу, відбулися. Не в останню чергу тому, що депутатський імунінет не рятує від дорожньої сваволі: гірких підтверджень додається і за цією статтею.

Посилювати вимоги до порушників чи ні — питання не дискусійне. Тільки далеко не факт, що у країні суцільного розгардіяшу, де все продається та купується і не дотримується більшість законів, у тому числі Основний, раптом ефективно запрацюють якісь із них. Та ще й ті, що ігноруються особливо часто і, можна сказати, не без задоволення. Причому по обидва боки смугастої інспекторської палички.

Засуджуючи, і резонно, лібералізацію в 2001 році дорожнього законодавства, у нас значно рідше і неохочіше згадують те, що було далі.

З перетворенням цієї надчутливої сфери у майданчик для імпульсивних, під настрій, експериментів за принципом «усе і відразу». І з незникаючою спокусою простих і швидких рішень. Що тут категорично протипоказано: наслідки промахів та невдач фіксуються на кладовищах і в лікарнях.

Навряд чи забуто сплеск аварійності та втрат відразу ж за реорганізаційними та іншими потугами, від яких кидало в острах навіть загартованих борців з правилами дорожнього руху. Але й нинішні рескрипти на цю тему не менш радикальні і напористі. Наче автори їхніх проектів поставили за мету зробити наступання на старі граблі національним видом спорту. Одна директива з червневого указу про термінову, протягом місяця, ліквідацію тих самих стаціонарних постів чого варта.

Було вже, було... З анонсуванням продажу вивільнених приміщень чи то на конкурсах, чи то на аукціонах. Скільки за них наторгували, невідомо. А от коли на наступну зміну керівництва МВС та ДАІ зійшла ідея відродити занедбані об’єкти, то прикинули і пустили сльозу: рахунок пішов на суму з багатьма нулями.

Це було по-нашому — за нестачі всього і вся відмовлятися від готового, уже наявного, з такою-сякою інфраструктурою. Не дуже чітко уявляючи, що вийде натомість.

А раз такий захід виправдовується неефективністю роботи постів та перетворенням їх на «пункти машинного доїння», то це претензія-бумеранг до самих високопоставлених критиків. Вони ж за що відповідають? І хіба від того, що «доярів» пересадили на автомобілі у складі мобільних груп, вони тут же перекуються у безсрібників?

Та мова про інше.

У серпні минулого року постові на Ангарському перевалі в Криму затримали автобус з дітьми, що їхали на відпочинок з Кривого Рога. Його технічний стан шокував бувалих фахівців: «лиса» гума з вирваними клаптями, лише одне здатне гальмувати колесо, зашплінтована шматком звичайного дроту кермова тяга... Між тим звідси починається крутий затяжний спуск до Алушти, нині внесений до списку п’яти найнебезпечніших місць на шляхах півострова. За останні роки на ньому сталися дві страхітливі аварії, що забрали десятки життів — павлоградських шахтарів та нещасливих курортників з Умані. Автобуси були сумнозвісної моделі «Кароза», як і той, що прямував до моря з криворізькими дітьми.

А за два місяці до того на ближніх підступах до Києва зупинили мікроавтобус з Вінниці. Тут увагу привернув водій. Від нього несло перегаром, і шефство над приїжджими довелося взяти столичній ДАІ. Приїжджих було 26 — молодшого шкільного віку з супроводжуючими.

Переконаний: тільки ці два факти виправдали б існування усіх, а їх близько шести десятків, стаціонарних постів ДПС. Як небагатьох залишків колишнього профілактичного інструментарію, що допомагали тримати руку на гарячково передбачуваному пульсі наших доріг. Тримати хоч якось, і не без допомоги щасливих випадковостей: до зустрічі з людьми, які гідно виконали свій службовий обов’язок, обидва злощасні автобуси встигли без перешкод проїхати пів-України.

Скільки щоденно в дорозі таких мін сповільненої дії і де вони чекають свого часу, не знає ніхто. Пояснення, припущення, версії обставин, що обернулися нещастям, — усе це буде потім. Після того, що вже сталося, а отже, без реальної користі. Чи багато користі від коментарів представників ДПІ та фірми-перевізника з приводу опівнічного фінішу маршрутки з 20 пасажирами (14 опинилося в лікарні), яка таранила дерево на вулиці Глибочицькій у Києві? Загиблих немає — і хвала Богові, а що водій працював уже одинадцяту годину і, можливо (!) був стомлений, так воно всіляко буває.

Усе триває своєю чергою. Хтось сідає «не в формі» за кермо. Хтось допускає до нього непідготовлених, нездорових, не відпочилих як слід людей. Хтось відправляє на лінію несправну, непридатну, сяк-так перелицьовану з іноземного секонд-хенду техніку.

Такі «рушниці» висять до пори за кулісами багатьох рейсів, прицільно вистрілюючи в їхніх заключних актах — поодинці і згубними залпами. Як було з мікроавтобусами з Чернівецької, Волинської і Рівненської областей у позаминулому, минулому та нинішньому роках. Тоді загинули практично всі. Хто наступний?

Хай не здається блюзнірським запитання. Блюзнірство в іншому — системі, що склалася, за якої можливе найбільш неймовірне і немислиме. Наприклад, засинання, втрата свідомості і навіть смерть водіїв на робочому місці — від перевтоми, серцевого нападу, синдрому «після вчорашнього» або, бувало вже й таке, вживання та передозування наркотиків. А практику передрейсового медичного та технічного контролю теперішнє покоління автомобілістів уявляє вже в основному з розповідей старожилів галузі. Її сліди збереглися хіба що на великих транспортних підприємствах, не до кінця розтягнутих по приватизаційних засіках.

Хоч які суворі кари обіцяли б порушникам модернізовані закони, за такого розкладу вони будуть подобою стрічки, якою позначають небезпечні ділянки тротуарів. Замість того, щоб вчасно очищати їх від льоду, збивати з дахів і карнизів сніг, бурульки та підстраховуватися від інших неприємних сюрпризів. Чи хтось розраховує налякати зрослими штрафами джентльменів і молодиків, які залишають набагато більше за візит до ресторану, нічного клубу і казино?

Єдине, що змусить задуматися всіх без винятку — перспектива позбавлення водійських прав. Однак і з нею просто й однозначно лише на перший погляд.

Зрозумілі мотивації та логіка окремої ухвали, винесеної Ленінським районним судом м. Харкова у справі хмільного водія, що збив на смерть шістьох людей на трамвайній зупинці. Суть її у тому, щоб передбачити за водіння автомобіля у стані алкогольного сп’яніння позбавлення прав керування транспортними засобами безстроково (довічно). Документ надіслано вищим посадовим особам країни.

Незгодних, гадаю, знайдеться обмаль. Але зауважимо: для народження безальтернативної ініціативи потрібна була трагедія, що приголомшила все величезне місто. А до того потенційний душогуб, як і багато його соратників по винному духу, уже ловився на цій пристрасті. З не дуже, судячи з усього, відчутними та повчальними для себе наслідками.

Справжня ж відплата настає, і то не завжди, лише по тому, як звивистий п’яний шлях завершується страшною крапкою з загиблими та скаліченими. Коли шила у мішку вже не втаїти. І знову ж таки непоправно пізно.

Де тут внесок недавнього беззубого законодавства, а де результат полюбовних оборудок між фігурантами дорожніх новел, розрізнити складно. Зате можна уявити напругу торгів та розміри ставок на них у випадках, коли попереду висвітиться реальне, акцентовано і чітко виписане у законі відлучення від керма. Причому не на місяць, не на рік, а назавжди. За сам факт порушення, незалежно від наслідків. У Росії один завзятий гравець у кішки-мишки з правилами руху позбувся водійських прав на цілих 49 років.

Досить соромливих гримасок у стилі пісеньки з колись популярного детективного телесеріалу: якщо, мовляв, хтось там десь у нас іноді...

Плем’я злісних збурювачів дорожнього порядку, від нестямних камікадзе до дрібних паскудників, виникло, паразитує і приростає передусім на небезпідставній упевненості в шансах відкупитися від будь-якого гріха. До найбільш неспокутуваного — водійської нетверезості, на рахунку якої нині кожна 16-та пригода з постраждалими.

Кивати ні на кого. Зарахувавши нашу державу до найбільш корумпованих, зарубіжні експерти включили ДАІ в авангард тих, кому вона зобов’язана цією сумнівною славою. А вдячні співгромадяни продовжують відгукуватися присвяченими цьому анекдотами. Веселими і де дуже.

Як розрубати і викоренити зв’язку між закононеслухняністю та продажністю — запитання до професіоналів, які на те й поставлені. Дозволю собі лише висловити сумнів у придатності методів, що нині використовуються. Скажімо, спроби здолати п’янство акцією (знову акція!) «Не пий за кермом» з принесенням відповідної присяги випускниками автошкіл. А хабарництво — шляхом таємних маневрів з інсценуванням порушень, що провокують автоінспекторів на негарні вчинки типу поборів. Настільки таємних, що ЗМІ їх мало не асонсують і потім у подробицях та барвисто описують або показують.

Рівень протидії панібратству, кумівству та потуранню у поводженні з порушниками характеризує і дивнувате перехресне опилення областей інспекторськими групами, застосоване у ході «відпрацювання». Відомості про його віддачу за прямим призначенням уривчасті й суперечливі, а от без напруженості у міжрегіональному форматі не обійшлося. І без додаткових витрат, очевидно, теж. Зате був ще один привід «пошуміти». А що змінюється і які корисні уроки виносяться після того, як мандрівні контролери повертаються у місця постійного базування?

Власний досвід не перестає навчати, що по завершенні кампаній вади, проти яких вони спрямовувалися, розквітають ще енергійніше і пишніше. А зарубіжний — що дорожні колізії вирішуються оптимально та безсторонньо тоді, коли суб’єктивний чинник у них зведено до мінімуму. Або, ще краще, до нуля. Як зроблено у Франції з її найщільнішою на континенті мережею автомобільних шляхів. Повна автоматизація у 2003 році процесу контролю за швидкісним режимом та накладення покарань за його порушення (істотно посилених) дозволили країні відчутно знизити показник смертності на дорогах, за яким вона посідала перше місце в Євросоюзі, та продовжувати його зниження. А поліції — зосередитися на виконанні інших функцій. Безпристрасна техніка фіксувала перевищення допустимої швидкості й автомобілем міністра транспорту, який квапився на церемонію відкриття тих самих автоматичних радарів, і навіть автомобілями з президентського гаража.

Прогресивні віяння не обминули й Україну. В зазначеному указі вимога ліквідувати в місячний термін стаціонарні пости ДПС сусідствує з директивою щодо впровадження сучасних технічних засобів контролю за дорожнім рухом.

Якщо з першим завданням усе ясно — ламати не будувати, а взяти під козирьок справа нехитра, то дорости до рівня Франції вдасться не скоро. Хоча б тому, що там на подібні цілі виділяється близько 1,6 мільярда бюджетних євро на рік. А у нас, бувало, дехто скаржився, що інспектор і «бере» не для себе, а на бензин, щоб доїхати до місця пригоди.

Ще один суттєвий момент: вироблення державної політики у галузі безпеки дорожнього руху покладено там на міжміністерський комітет у складі керівників міністерств транспорту, внутрішніх справ, юстиції та фінансів. І на чолі з прем’єр-міністром. А здійсненням проекту автоматизації займалася спеціальна комісія з представників дев’яти міністерств.

У різних країнах діють по-різному, але за схожості в головному: цю сферу віднесено до основних національних пріоритетів. Навіть у Скандинавії, де гарячі місцеві хлопці не особливо бешкетують за кермом.

У Фінляндії всі ДТП, що спричинили загибель людей, розглядаються на урядовому рівні.

Мовиться це до того, що в Україні, визнаючи загальнодержавний характер проблеми, яка переросла в загрозу національній безпеці, ніяк не можуть позбутися відомчих підходів до її розв’язання. Надто багато — і явно більше, ніж їй під силу — покладається на Державтоінспекцію, з якої регулярно роблять цапа відбувайла та хлопчика для биття. Виносячи за дужки інших, на кому теж лежить чимала відповідальність. Особливо за розвиток транспортної інфраструктури, без чого розмови про безпечне майбутнє залишаються прекраснодушною маніловщиною. В тому ж Києві під акомпанемент обіцянок «розумних» світлофорів та решти грядущих електронних чудес дедалі частіше закупорюються гігантськими пробками вулиці та площі, що вже давно вичерпали свою пропускну спроможність. А на смертоносні магістралі виходять пікетники з символічними і справжніми домовинами — за числом загиблих тут під колесами людей. Через відсутність безпечних переходів чи навіть простеньких «зебр» та «лежачих поліцейських». Обмежувати ж усіма правдами й неправдами в’їзд до міста транспорту і спілкуватися з автомобілістами мовою евакуаторів та блокіраторів коліс — не вихід, і для цього семи п’ядей у лобі не потрібно.

Каламутний мікроклімат на дорогах та навколо них сформований самим середовищем нашого існування, отруєним конфліктністю, лицемірством, падінням моральності. Його не очистити без спільних зусиль того здорового, чесного і небайдужого, що ще збереглося в суспільстві. Перелічувати можна в будь-якому порядку: від сім’ї, школи і церкви до трудових колективів, нині майже не згадуваних, громадських організацій, які переймаються поки що в основному тарифами та цінами, територіальних громад, чий морально-виховний потенціал давно і міцно забутий.

Сколихнути громадську думку, разом пошукати механізмів виконання змінених законів допомогли б парламентські слухання. Вони, наскільки відомо, і пропонувалися ще наприкінці минулого року. Проте не судилося — ідею, скоріше за все, доведеться відкласти. Як багато чого у країні, на яку вже лягла тінь несподіваних виборів.

Між тим саме ця ідея здатна хоча б на якийсь час згуртувати і різновекторний наш парламент, і все суспільство, позначене глибокими тріщинами. Адже біда, що лютує на дорогах, політичних кольорів не вибирає і може в будь-яку мить постукати в будь-які двері...

А поки що в епіцентрі дорожнього руху залишиться ДАІ. Зі зміненим законодавством наперевіс. На краще чи на гірше — це вже як складеться. Час і досвід навчили уникати однозначних прогнозів та відповідей на такі запитання.

При появі на телеекрані чергового балакучого «чільника» або «речника» з поясненнями, виправданнями та запевненнями згадується серед усього іншого коротка і вічно заповнена транспортом вулиця Садова у Києві. На перехресті з одного її кінця було збито автомобілем відомого народного депутата. А біля іншого у кору дерева впресовано скляні скалки від очманілого джипа: він влетів на автобусну зупинку, скалічивши п’ятьох людей, що там чекали, і трьох своїх пасажирів.

Усе це — в урядовому кварталі, за два кроки від найвищих державних інстанцій.

А дорогами від столиці до самих до околиць продовжують хвиля за хвилею накочуватися «етажерки» з новим поповненням автомобільного поголів’я. Не обіцяючи послаблень ні для учасників руху, ні для його організаторів та контролерів.

Що ж усе-таки далі?