Із п’яти військових аеродромів, які опинилися на території Одеської області після розвалу збройних сил СРСР, нині функціонує один, розташований в Одесі. Інші — у Болграді, Арцизі, Раухівці, Лиманському Міністерству оборони України виявилися непотрібними, й тому вони зникли з поля зору військового відомства.

Тривалий час на об’єкти військової інфраструктури місцева влада просто не звертала уваги. Але проблеми військових містечок, у яких живуть колишні військовослужбовці й члени їхніх родин, проблеми майна, що належало Міністерству оборони, десятки тисяч гектарів землі, на яких раніше повновладними господарями були люди в погонах, змусили зрештою владу на місцях згадати про військові об’єкти.

Подекуди, наприклад, у Болградському військовому гарнізоні, мародери почали по цеглинці розтягувати майно аеродрому, який приймав абсолютно всі типи літаків. Плити, демонтовані зі злітної смуги, порозвозили на особисті подвір’я. «Голос України» писав свого часу про те, як знищується аеродром, який використовувала 1-ша аеромобільна дивізія Збройних сил України. Дивізію давним-давно розформовано, останні деньки, імовірно, доживає й аеродром.

Як кажуть, один в один відбувався процес знищення військового аеродрому в селі Лиманське Роздільнянського району. Днями правоохоронні органи затримали голову селищної ради Є. Жарикова і землевпорядника селищної ради Є. Клима за підозрою в земельних махінаціях. У 2004 році Міноборони передало територіальним громадам Роздільнянського району землі, приміщення, майно у вигляді єдиного цілісного комплексу. Виготовлення документації на колишні землі Міноборони затягнулося, під сумнівом опинилося виготовлення держакта на землю. У результаті «загубилося» 43 гектари землі.

На території аеродрому раптом розпочалося будівництво, реконструкція наявних приміщень. Звичайно, що новоявлені самозахопники землі жодних податків у бюджет району платити не збиралися. А для того, щоб настирні податкові та правоохоронні органи не втручалися в їхню діяльність, виставили навколо аеродрому охорону, яка жорстко припиняла будь-які спроби несанкціонованого відвідування аеродрому.

У сусідньому Березівському районі точкою соціального вибуху стало військове містечко в селищі Раухівка, де також розташовувався військовий аеродром. Міністерство оборони десять років тому вивезло звідси всю бойову техніку, «забувши» про рекультивацію земель. Що залишалося робити місцевій владі з подарунком, який зненацька звалився з неба, у вигляді військового містечка з майном ціною в мільярд гривень? Щоб хоч якось врятувати, його здали в оренду колишньому військовослужбовцеві. Його попросили до пори до часу забезпечити хоча б охорону колишнього військового об’єкта від набігів мародерів. Як відбувається ця охорона? Солдатські казарми, офіцерські їдальні розбирають на будівельні матеріали. «Пощастило» тільки штабу військової частини — в ньому обладнано церкву.

Ангари, в яких ремонтували й зберігали бойові вертольоти, уже розібрали місцеві вмільці. Мародери накинули оком на злітно-посадкові смуги, намагалися демонтувати плити. Смуга, побудована ще 1930 року, а будували тоді не за страх, а за совість, грабіжникам не піддалася. Друга злітно-посадкова смуга, побудована в шістдесятих роках, уже демонтована, плити вивезені, а на місці, де стартували й приземлялися вертольоти, тепер росте густа трава.

У спадщину від Міністерства оборони місцевій владі дістався і житловий фонд, і об’єкти інфраструктури. Голова Раухівської селищної ради Анатолій Ковальчук і вдень і вночі розв’язує побутові проблеми жителів колишнього військового містечка. Дитячий садок на межі обвалення, воду подають у будинки декілька годин на добу, у багатьох будинках прогнив дах, провалилася підлога. Грошей на комунальні роботи у військовому містечку в бюджеті селищної ради просто немає й не передбачається. А що робити? На носі зима. Як виживуть люди в холодних неопалюваних приміщеннях?

Місцева влада довгі роки намагається довести в різних інстанціях, що територіальна громада, а не приватна особа, є власником 185 гектарів землі й цілісного майнового комплексу військового містечка. І лише недавно Верховний Суд підтвердив це законне право сільської громади на землі колишнього військового гарнізону. За першим кроком має йти і другий — орендар повинен платити гроші в місцевий бюджет. І все одно постає перед місцевим самоврядуванням питання — як вижити в нинішніх умовах населеному пункту?

Саме таке запитання декілька років тому ставили місцевій владі мешканці військового містечка в Арцизі. Тоді вони були покинуті напризволяще не на словах, а на ділі всіма представниками влади. Військові закрили в селищі магазин Воєнторга, а в райцентрі родинам військовослужбовців відмовлялися продавати продукти через те, що вони могли «об’їсти» місцевих жителів. Першої зими «цивільного» життя у військове містечко не привезли жодного грама палива для роботи котельні. Люди встановлювали у квартирах буржуйки, вирубували дерева в лісосмугах для обігріву, привозили на машинах воду з райцентру, а про користування туалетом краще не говорити й не згадувати.

В Арцизі й сьогодні ситуація просто катастрофічна. Про мешканців військового містечка тут забули, немов їх і не існує взагалі.

Демілітаризація Одеської області призвела до того, що міністерство швиденько звільнилося від неліквідних, так би мовити, об’єктів. Справді, передаючи місцевим територіальним громадам, скажімо, об’єкти житлового фонду, можна й порушити чинне законодавство: не проводити капітальний ремонт, не здійснювати рекультивацію земель, які рясно политі авіаційним і ракетним паливом. І тому акти прийому-передачі цілісних майнових комплексів проводяться в прискореному режимі.

Інша справа — земельні ділянки, що належали міністерству у великих містах і прибережній зоні. В Одесі, приміром, Міноборони б’ється за кожний квадратний метр землі. Така сама ситуація із землями, розташованими вздовж узбережжя Чорного моря. Або взяти землі Тарутинського військового полігона, розташованого в Одеській області. Йдеться про десятки тисяч родючої землі, яку протягом 60 років не обробляють. Останні військові навчання на цьому полігоні пройшли 20 років тому. Відтоді тут не чути ні пострілів бойових машин, ні гуркоту тракторних моторів. Чи по-господарськи це, що земля пустує без хазяїна?

Багнет у землю — означає, що армія відпочиває. Але багнетом ріллю не зореш і корову не подоїш.

Фото Олега ВЛАДИМИРСЬКОГО.

Компетентна думка

Генерал-лейтенант Григорій Педченко, депутат Одеської обласної ради:

— Чи потрібна нам армія? Згідно з Конституцією України на неї покладено відповідальність за оборону країни. Можливо, і знайдеться один наївний, котрий засумнівається в очевидному. Але для деяких і закон не писаний. А будь-якій розсудливій людині зрозуміло, що знищення Збройних сил ставить під погрозу долю всієї держави. Подібно до 16-ї Болградської бригади в 2005 році було фактично ліквідовано Кіровоградський навчальний центр спецназу. Бригаду морського спецназу на острові Первомайський під Очаковом скоротили до якогось центру, а тепер «нові українці» просять його «піти геть з пляжу». Із наявних у військово-морському флоті 35 кораблів хочуть залишити 12.

Кого турбує, чи одягнена наша армія, чи нагодована? Офіцери на всі випадки життя мають ту саму польову форму. Хіба за рахунок економії на обмундируванні можна розв’язати глобальні проблеми фінансування армії?