Слова, що перетворилися на камінь

Є красива і надзвичайно правильна по своїй суті фраза: «Не обертайте на камінь ні слова, ні думку». Справді, немає нічого небезпечнішого, ніж перетворення слів, що є найважливішим засобом взаєморозуміння, на каміння, що давлять і вбивають людей. Особливо відразливо, коли такою руйнівною діяльністю займається поет, який усвідомлює магічну силу мови, що творить внутрішній світ і цілого народу, і окремої особистості. Поет, який закликав колись не обертати слова на каміння і сам порушив цю заповідь. Я маю на увазі Павла Мовчана, народного депутата від Блоку Юлії Тимошенко, котрий запропонував проект закону «Про концепцію державної мовної політики України».

Головна думка законопроекту, яка полягає в тому, що державну мову треба розвивати якось окремо, у відриві від культурної політики і просвітницької діяльності, здається дивною. Ще більш дивно те, що передбачається розвиток винятково української мови, хоча національна культура українського народу органічно включає російськомовну складову, та й Конституція Криму, що є невід’ємною частиною українського законодавства, передбачає особливий статус для російської і кримськотатарської мов.

Утім, усі сумніви розвіюються за більш близького знайомства з законопроектом, що перетворює українську мову з інструмента державної єдності на засіб гноблення і придушення, а її розвиток — на спосіб руйнування єдиного простору східнослов’янської культури. Зрозуміло, що таку підробку, що завдає величезного збитку і українській мові, і самосвідомості українського народу, можна зробити, тільки грубо спотворюючи факти, закликаючи до порушення невід’ємних прав людини, реалізація яких стала головним завоюванням європейської цивілізації. Це, до речі кажучи, надзвичайно характерно для представників БЮТ, які люблять розмірковувати про свою прихильність європейським політичним принципам, але на практиці вони постійно скочуються до погано замаскованого фашизму.

Концепція законопроекту повністю заснована на відмовленні від принципів європейської демократії. Візьмімо, приміром, визначення української мови як «вирішального чинника і головної ознаки ідентичності української нації», що міститься у цьому документі. Такі визначення уже з’являлися в націонал-соціалістичній Німеччині або фашистській Італії. З точки зору сучасної західної політичної теорії, нація є результатом об’єднання різних етнічних груп під впливом економічних і соціально-політичних чинників. А наявність загальної літературної мови (чи кількох мов залежно від місцевих культурно-історичних умов) є чинником, що зміцнює єдність, яка склалася.

Ось як, наприклад, визначається слово «нація» у Вебстерському тлумачному словнику англійської мови: «товариство людей, що становлять одну або більше народностей, має певну територію і встановлений спосіб управління; територіальне утворення, що об’єднує людей однієї чи кількох національностей, яке зазвичай характеризується відносно великим розміром і незалежним статусом».

З цього визначення зрозуміло, що нація може не мати спільної літературної мови. Вона неминуче з’являється як наслідок територіальної, політичної і економічної єдності, як результат подолання етнічних і територіальних розходжень. У разі необхідності політичну націю можуть об’єднувати кілька літературних мов, як у Бельгії, Канаді, Фінляндії або Швейцарії. Нація може практично втратити свою мову (як це сталося з ірландцями), але зберегти почуття спільності, що у такій ситуації стає основою для відродження національної мови. Але сама по собі вона не є гарантією національної єдності. Прагнення нав’язати єдину мову всій політичної нації, незважаючи на етнічні і культурні розходження, спричиняє розкол і зростання сепаратистських настроїв. Така політика неминуче набере форм насильства над особистістю, придушення невід’ємних етнічних прав. Про це вочевидь свідчить досвід Польщі і Румунії 20—30-х років минулого сторіччя, авторитарних держав, що насильно встановлювали єдину державну мову, яка повинна була стати водночас і розмовною, і літературною. З-поміж людей інших національностей жертвами такої політики стали сотні тисяч українців. Застосування аналогічних методів у нинішній українській державі стане знущанням над їхньою пам’яттю.

Звернення до історичного минулого може спричинити погані наслідки

Презирство до демократичних норм поєднується в законопроекті з прямою підробкою. Так, у концепції зазначається, що «українська нація», «що історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і є базовою системоутворюючою складовою частиною української державності». Звернення до історичного минулого для обґрунтування своїх претензій у сьогоденні може спричинити погані наслідки з точки зору захисту державної єдності. На кожне «свідчення старовини» можуть знайтися протилежні аргументи ще більш давнього походження. Приміром, «історично» на території Криму проживали різні народи, зокрема й греки. Чи означає це, що Україна повинна відмовитися від Криму й оголосити, що він належить «грецькій нації». Це ж справедливо і для багатьох районів Закарпаття, що заселені народами, які мають зовсім інше походження і розмовляють іншими мовами, ніж сучасні українці. Східна (і почасти Південна) Україна заселялися практично водночас етнічними українцями, росіянами і білорусами. Чи ставить це під сумнів законність входження цих областей до української держави? До речі кажучи, як бути з тими, хто вважає своєю рідною мовою російську, кримськотатарську, угорську чи румунську? Зрозуміло, що з точки зору українських націоналістів, які тепер вже об’єдналися навколо БЮТ, ці мільйони українських громадян не належать до «української нації». Вони виявляються, — мало не загроза української державності.

Українська мова сьогодні в більш складній ситуації, ніж за радянських часів

Такі питання виникають через те, що в законопроекті Павла Мовчана переплутані етнічність і державна приналежність, що є характерною ознакою нацистської ідеології. Тому, щоб підтвердити справедливість своєї теорії, йому доводиться опускатися до прямої брехні. Так, у концепції законопроекту сказано: «не випадково відродження незалежної державності України наприкінці XX с.» стало наслідком усвідомлення українським суспільством «того факту, що українська мова, як найважливіша ознака існувань української нації, опинилася під загрозою цілковитого знищення». Що ж, цікаво, стало ознакою складного становища української мови в радянський час? Мільйонні наклади видань української класичної літератури? Десятки літературних і наукових журналів, що друкувалися українською мовою? Драматичні і музичні театри, що існували в кожному обласному центрі? Якщо це так, то українська мова сьогодні перебуває у ще більш складній ситуації, оскільки порівняно з радянським періодом стан справ помітно погіршився. Українська класика виходить незначними накладами, а молодь з нею практично не знайома (за винятком тих творів, що вивчаються в рамках шкільної програми). Видання «товстих» журналів здебільшого припинилося, а ті, що вижили, ледве животіють. Обласні театри змушені ставити бездумні комедії, щоб хоч якось звести кінці з кінцями. А українські фільми, зняті в останні роки, як правило, соромно дивитися. Тож, Павле Михайловичу, поетом Ви можете не бути. Але об’єктивним бути зобов’язані.

Чи пропонує законопроект П. Мовчана якісь заходи для збереження української мови як мови науки, культури і літератури? Ні, його це не цікавить. Усі важливі питання він зводить до порожньої демагогії на кшталт такого твердження: «без повноцінного функціонування української мови в усіх регіонах України українській нації загрожує втрата статусу і ролі титульної і державотворчої нації і, зрештою, поступове зникнення з етнічної і політичної карти Європи». Насамперед потрібно знати, що державотворча роль не утверджується штучно, а є невід’ємним правом народу в умовах політичної демократії. У сучасній Україні народ відсторонений від управління державою, його вимоги не чинять жодного впливу на дії влади, а всі демократичні свободи зводяться до можливості спостерігати міжусобну боротьбу олігархічних угруповань. Тому всі розмови про державотворчу роль «української нації» є порожньою демагогією, покликаною приховати справжній стан справ. Але незрозуміло найголовніше: хто ж належить до «української нації» з точки зору Мовчана? Якщо винятково етнічні українці, нехай тоді так і пише, що одні етнічні групи являють собою державотворчий елемент, а інші — поставляють громадян «другого гатунку», обмеження прав яких (у тому числі на вільне використання рідної мови) є цілком природним. Та ні, так написати страшно: західні політики можуть не оцінити таких запозичень з ідеології Третього рейху, тому фашистські погляди прикриваються словесною порохнею.

Безперечно, літературна українська мова є найважливішим засобом підтримки національної єдності (так само виступає і літературна російська мова, але пояснювати це нашим доморослим нацистам з фракції БЮТ зовсім безглуздо). Але що, наприклад, означає «повноцінне функціонування української мови у всіх регіонах України»? З подальшого тексту законопроекту стає зрозуміло, що під цим терміном розуміється цілковите витиснення інших мов і, насамперед російської, з політичного простору (включаючи місцеве самоврядування), культурної сфери і ЗМІ. Це прямий шлях до руйнування державної єдності України, оскільки мільйони українських громадян, які розмовляють російською мовою, втратять почуття внутрішньої єдності з країною, в якій грубо порушують їхні права, не зможуть вважати її своєю Батьківщиною, вимушено обмежать свій кругозір місцевим або (у кращому випадку) регіональним рівнем.

Читаючи концепцію законопроекту, важко позбутися думки, що він написаний спеціально для того, щоб будь-якими засобами збільшити міжрегіональну і міжетнічну напруженість, яка і без того досягла в нашій країні небезпечної межі. Інакше важко пояснити пасажі на кшталт цього: «Україна є унітарною державою, у межах якої не існує регіонів компактного проживання осіб, що належать винятково до якоїсь одної етнічної меншості». Причому з цієї нісенітниці робиться висновок про необхідність заборони боротьби не тільки за надання статусу державної російській мові, а навіть за надання права мовної автономії.

Громади, що компактно проживають і включають винятково представників одного етносу, збереглися, імовірно, тільки в екваторіальних джунглях і умовах Далекої Півночі. У сучасному світі етнічні групи не проживають ізольовано. Проте у нашій країні є цілі області, більшість населення яких вважає своєю рідною російську мову, і райони, де широко вживається румунська, угорська чи болгарська. Однак відповідно до законопроекту П. Мовчана у цих регіонах варто заборонити публічне використання всіх мов, крім української, оскільки там проживають, у тому числі, етнічні українці. У Криму вже більше двох сторіч російська мова історично є мовою міжнаціонального спілкування. Її витіснення з діловодства, політичного, інформаційного, культурного та освітнього простору зробить просто неможливим нормальне функціонування всіх суспільних інститутів. Чи допоможе це зберегти національну єдність? Очевидно, що такий крок лише поставить під загрозу цілісність держави. Більше того, у ньому немає навіть теоретичної необхідності, оскільки розвиток сучасних засобів комунікації і розумна соціально-економічна політика набагато ефективніше сприяють формуванню єдиної політичної нації, ніж насильство і примус.

Демократія передбачає гарантований захист прав меншості

Дивно, що представник фракції БЮТ, який заявляє про свою європейську орієнтацію, нічого не знає про одну з головних особливостей сучасної Європи — культурну і політичну регіоналізацію. В європейських країнах докладають значних зусиль розвитку регіональних мов. Цими мовами видаються книги і журнали, відкриваються школи, де навчання проводиться на місцевих мовах, з’являються безплатні мовні курси для дорослих. Завдяки такій політиці вдалося домогтися повернення в культурний й інформаційний простір навіть таких мов, які ще кілька десятиліть тому здавалися такими, що зникають (приміром, валлійської мови у Великобританії). Тепер її знає 25 відсотків населення Уельсу, причому багато хто, воліючи зберегти свою культурну ідентичність, надають перевагу їм, а не англійській. Переконаний, що будь-який член британського парламенту надзвичайно здивувався б пропозиції заборонити валлійські газети і радіостанції, відмовити в державній підтримці школам, де мовою навчання є валлійська, на тій підставі, що значну частину Уельсу населяють англійці.

Не дуже давно кілька областей Іспанії отримали статус автономії, що передбачає широке використання місцевих мов у всіх сферах громадського життя. Зрозуміло, що в Галісії, чи, скажімо, у Каталонії проживають представники інших іспанських народностей. Французи, італійці і німці у Швейцарії, валлони і фламандці в Бельгії також спільно проживають в одних і тих само районах. Питання про місцеву мову вирішується залежно від потреб і побажань самих громадян, оскільки тільки такий підхід відповідає принципам демократії. Таким чином вирішується питання і про те, які мови повинні мати статус загальнонаціональних. У західноєвропейських країнах політики, подібні Мовчану, не мають ні найменших шансів опинитися в правлячій коаліції, а тому нікому й на думку не спадає сприймати реалізацію базових прав особистості як загрозу національній безпеці.

Очевидно, у фракції БЮТ досі не знають, що політична демократія передбачає не тільки втілення волі більшості, а й гарантований захист прав меншості (у нашій країні, щоправда, і з тим, і з іншим справи стоять погано). Повідомляю соратникам Юлії Тимошенко цю сумну для них новину. У цьому зв’язку заклик Мовчана заборонити «пропаганду та іншу практичну діяльність», спрямовану на надання іншим мовам, крім української, статусу загальнонаціональних або регіональних, є прямим замахом на державний лад. По суті справи, пропонується обмежити право на суспільну і політичну діяльність. Суспільство — живий організм, і було б украй небезпечно відмовити йому в праві на вільний розвиток. Нагадаю, що в XІX столітті українська мова вважалася діалектом російської, і на цій підставі з 1863 і до 1905 року видання будь-якої друкованої продукції було заборонено. Показово, що законопроект Мовчана, який вважається через непорозуміння «демократом», написаний у тій же логіці, що і сумнозвісний Валуєвський циркуляр, у якому стверджувалося, що «української мови немає, і не може бути».

Законопроект Павла Мовчана продиктований не любов’ю до української мови, а русофобією і ненавистю до власного народу. Тільки той, хто нехтує власною історією, може стверджувати, що з 1654 року Росія вела війну проти української мови. Тільки той, хто не вірить у сили власного народу, в його здатність забезпечити державну єдність політичними та економічними засобами, може закликати до насильства у мовній сфері, до масових порушень базових прав особистості. Тільки той, хто хоче позбавити Україну майбутнього, може виступати за руйнування східнослов’янського культурного простору і знищення російськомовної складової частини української культури. Особливо прикро, що цей законопроект написаний поетом, який принизив своє покликання спробою зростити в українському суспільстві плевели ворожнечі і розбрату.

На жаль, подібні «законотворчі» витівки стають відмітною рисою членів фракції БЮТ. Ще в травні цей блок виступив із закликом продовжити витіснення російської мови з життя українського суспільства. Тоді депутат від БЮТ Юрій Гнаткевич зареєстрував у Верховній Раді кілька законопроектів. Він мав намір зобов’язати армійських офіцерів і працівників міліції спілкуватися тільки українською мовою, зажадати, щоб вступні іспити і тести до вишів проводилися тільки українською. Такі законодавчі ініціативи БЮТ відверто свідчать про те, що цей блок націлений не на розв’язання соціально-економічних проблем і створення діючих демократичних інститутів, а на створення умов для утвердження авторитарного режиму, який базується на нацистській ідеології, злегка прикритій популістською риторикою. Депутати БЮТ прагнуть перетворити власні слова на каміння, які можуть стати фундаментом диктатури, розділити нездоланною перешкодою регіони і різні етнічні групи України. І тільки єдність усіх відповідальних сил українського суспільства зможе їм перешкодити.

Леонід ГРАЧ,народний депутат України, голова Громадської ради із захисту конституційних правАвтономної Республіки Крим.