Побувавши у місті свого дитинства, колишній киянин пережив шок

Київ — моє рідне місто, котре ніколи й нізащо не залишив би. Але перехідний період незалежної України надто затягувався, і я ... злякався, бо не бачив перспективи ні для себе, ні для своїх дітей.

Переконався, що ні «червоний» диплом технічного вузу, ні кільканадцять рацпропозицій не забезпечували моїй родині достойного життя. Коли вирішив емігрувати, то ніхто й не затримував — ніби моя світла голова, як не раз це визнавали колеги, нікому не була потрібна. Я навіть побоювався: може, переоцінюю себе?

Дарма, бо швидко знайшов роботу в одному з промислових центрів у Франції. Тут мою голову належно оцінили, сім’я живе в достатку, діти навчаються у вузах, а дружина займається собою і домом.

Утім, я не про це. Нещодавно після тривалої розлуки побував у Києві, який мені снився і про який читав, ніби він уже став столицею європейського рівня. І от — Київ. Сказати, що я пережив шок, — нічого не сказати. Я їздив громадським транспортом до родичів і друзів, котрі мешкають у різних районах міста: тиснява, бруд, хамське обслуговування — особливо в маршрутках. Про метро годі й говорити: що тісно, то можна пережити, але це небезпечно — з огляду навіть на теоретичну можливість тероризму. У вагонах — безкінечна вервечка жебраків і продавців дріб’язку: пластирів, швейних голок, пристроїв для сушіння взуття. У підземних переходах, особливо там, де вони прилягають до станцій метро, не протовпитися: тут править бал несанкціонована, до речі, начебто заборонена торгівля.

Побував на Хрещатику наприкінці дня: запльовані тротуари, на лавочках — гурти молодих людей з бляшанками та пляшками пива, що їх, порожні, викидають тут же. Оскільки в центрі бракує вбиралень, то люди часто випорожнюються там, де застала нужда.

Окремо треба сказати про забудову: складається враження, що київські архітектори сліпі, бо ліплять висотки навіть в історичних центрах, не беручи до уваги дуже специфічну архітектуру міста. Власне, де вони в Києві? Колись таким, зокрема, вважався Поділ. Була навіть спеціальна постанова, яка забороняла споруджувати тут будинки, вищі за 2—4 поверхи: влада хотіла зберегти «купецький» Поділ 18 століття. Нині численні висотки «поглинають» історичні будівлі, не залишаючи місця для кущика чи дерева.

Чому люди, які не лише покликані, а й зобов’язані дбати про те, щоб Київ був охайним, привабливим, а також зручним для життя городян, так не люблять його?