Причини загибелі лінкора досі не з’ясовано

Лінійний корабель «Новоросійськ» до 1949 року називався «Джуліо Чезаре», тобто «Юлій Цезар». Його спорудження розпочалося у червні 1910 року на верфі в Генуї (Італія), а наприкінці 1913 року корабель спустили на воду. Вважається, що «Джуліо Чезаре» брав участь у Першій і Другій світових війнах, хоча насправді активних бойових дій лінкор не проводив. У 1944 році в складі всієї італійської ескадри «Джуліо Чезаре» урочисто капітулював перед флотом союзників по антигітлерівській коаліції. Після неодноразових вимог СРСР виділити йому в якості репарацій частини військового флоту фашистської Італії 3 лютого 1949 року лінкор передали радянській стороні. За свідченням відповідального за проведення цієї операції адмірала Гордія Левченка, італійці, які привели корабель в порт Воло (Албанія), були шоковані, коли «Джуліо Чезаре» у прямому значенні слова взяли на абордаж радянські військові моряки. Після цього обурена італійська делегація впродовж трьох днів відмовлялась підписувати офіційний акт передачі корабля. Радянська сторона мотивувала свої дії отриманим по лінії спецслужб попередженням про можливе мінування «Джуліо Чезаре». Проте тоді міну знайти не вдалося. Лінкор перейменували в «Новоросійськ». Аж до своєї загибелі у жовтні 1955 року він залишався флагманом Чорноморського військового флоту Радянського Союзу...

29 жовтня 1955 року о 1 год. 30 хв. прилади Кримської сейсмічної станції зареєстрували землетрус невеликої потужності. Епіцентр знаходився не у глибині земних надр, а в Південній бухті Севастополя, на 3-й якірній стоянці, за 200 метрів від набережної Морського госпіталю. Там, де після повернення із бойових стрільб, кілька годин тому кинув якір лінкор «Новоросійськ».

1955 року команда лінкора за штатом налічувала 1620 моряків. Але 28 жовтня прибуло поповнення — близько двохсот новобранців Київського військового округу та кілька десятків курсантів Одеської мореходки. Для більшості з них перший день перебування на «Новоросійську» став останнім днем життя. Вибух страшної сили «прошив» наскрізь усі вісім палуб лінкора (в тому числі три — броньовані) і припав на носову, найбільш «густонаселену» матроськими кубриками частину корабля.

Перше, що спало на думку тим, хто на власні очі побачив бездонне провалля у тілі корабля: у лінкор вцілила бомба. Тим більше, за кілька днів до того зенітні батареї «Новоросійська» вели вогонь по невідомому літаку, що на великій висоті пройшов над Севастополем.

Тим часом у пробоїну (розміром у 150 кв. м) ринула вода. І хоча капітан і чимало офіцерів після повернення із бойових стрільб зійшли на берег, команда «Новоросійська» (ті, хто не загинув під час вибуху) з перших хвилин грамотно і мужньо боролася за порятунок корабля. Аварійні команди закривали люки і спішно зміцнювали підручними засобами внутрішні стінки корабельних приміщень. Однак ті під тиском води вигиналися і тріскалися, немов фанерні. Це вже потім експерти пояснять, що, на відміну від радянських кораблів, італійські конструктори заради зменшення ваги судна і підвищення його швидкості зекономили на товщині металу. А відтак героїчні зусилля моряків, які гинули, але не відступали перед стихією, дали змогу лише довше протримати на плаву корабель.

До берега лишалось 200 метрів

Вибух страшної сили почуло все місто. Невдовзі до «Новоросійська» почали підходити катери із високим начальством. Загалом у трагічну для корабля ніч на його борту перебувало сім віце- і контр-адміралів, які, можливо, і вміли керувати флотом у бою, але, на відміну від військових інженерів, мали лише приблизне уявлення про те, як рятувати кораблі. Виконуючий обов’язки командувача Чорноморського флоту віце-адмірал Віктор Пархоменко не додумався ні до чого кращого, як вишикувати всіх вільних від виконання аварійних робіт моряків на кормі «Новоросійська». Там вони і простояли, доки через 2 години 45 хвилин після вибуху лінкор, яскраво освітлений прожекторами сусідніх кораблів, не перевернувся догори кілем, підім’явши під себе тих, хто стояв на його палубі, і поховавши у величезній сталевій пастці тих, хто до кінця залишався на бойовому посту. Найстрашніше, що практично всіх моряків «Новоросійська», вцілілих після вибуху, можна було врятувати. Як і сам корабель, що загинув на відстані якихось 200 метрів від берега.

Очевидці розповідали, що капітан 2-го рангу Хуршудов, який залишився в ту ніч старшим на кораблі, запропонував завести ще не охололі після повернення в порт потужні двигуни судна і підійти якомога ближче до суші. Але командувач флоту категорично це заборонив. Мовляв, погнемо гвинти, а за це нас по голівці не погладять...

Коли нарешті стала зрозумілою серйозність ситуації, було вже пізно: передня частина корабля опустилась у воду і гвинти опинилися над поверхнею моря. Відтепер доводилось сподіватися лише на міць портових буксирів, яким віддали наказ підтягнути лінкор до берега. Тобто ціною неймовірних зусиль домогтися того, що 20—30 хвилин тому «Новоросійськ» міг зробити сам. Але тепер лінкор не міг навіть знятися з якорів. Механізми їх підйому, які було розміщено у носовій частині корабля, вже затопила вода.

Залишався єдиний шанс: електрозваркою обрізати швартови. Капітан військового рятувального судна «Карабах», що стояло поруч із «Новоросійськом», запросив дозволу силами своєї команди виконати цю роботу. Але адмірали вирішили дочекатися цивільного («заводського») корабля-рятувальника, який прибув аж о четвертій годині ранку.

До цього часу «Новоросійськ» в силу особливостей конструкції став нагадувати перевернутого догори ногами «Ваньку-встаньку»: краще захищена від проникнення води підводна частина корабля стала легшою, ніж пронизана системами повітропроводів надводна частина. У цій ситуації обрізати швартови, які ще утримували корабель від перекидання, вже було рівнозначно самовбивству. Та навіть цю, аж ніяк не останню в трагічній долі «Новоросійська», фатальну помилку теж допустили. А у відповідь на рапорт інженера-капітана 1-го рангу Іванова, який піднявся на верхню палубу лінкора, щоб доповісти про небезпечний крен корабля, прозвучали адміральські мати і звинувачення у панікерстві. Які вже не раз гриміли до цього, як тільки хтось із офіцерів насмілювався запропонувати почати евакуацію членів команди, незадіяних в аварійних роботах.

Буквально за хвилину до того, як палуба «пішла» з-під ніг майже двох тисяч людей, із люка 28-го кубрика почали вибиратися матроси. «Всі вниз!» — рявкнув на них розлючений адмірал, і моряки, підкорюючись команді старшого за званням, слухняно пірнули в люк, щоб назавжди там залишитися. Як і офіцери на чолі з облаяним перед всім строєм Івановим, що до останнього боролись за життя корабля.

Загиблих ховали вночі

Матроси, яким пощастило вижити в тому пеклі, розповідали, як людські тіла розбивались під час падіння на броньований борт восьмиповерхової висоти, як тонули поранені й ті, хто погано плавав. На відміну від матросів і офіцерів «Новоросійська», жоден із адміралів, некомпетентність яких стала причиною сотень смертей, не загинув. Майже всіх їх понизили у званні, але не судили. Адже діяли вони згідно з вимогами чинного тоді Корабельного статуту ВМС СРСР, стаття 69 якого зобов’язувала: «Під час аварії командир корабля зобов’язаний застосувати всіх заходів для порятунку корабля: тільки коли він переконається в неможливості його порятунку, командир починає порятунок екіпажу і цінного майна».

Отож зранку 29 жовтня 1955 року Севастополь побачив «теоретично неможливе»: за двісті метрів від берега виглядав з-під води корпус велетенського корабля, під яким на очах міста і всього Чорноморського флоту повільно гинули від задухи і води люди.

Як згодом згадував тодішній командувач підводних сил Чорноморського флоту Микола Смирнов, коли він по терміново доставленому на місце аварії приладу зв’язку звернувся: «Усім, хто мене чує! Усім, хто мене чує! Ударте в корпус один раз!» — весь залізний корпус перевернутого догори дном «Новоросійська» загримів від ударів.

Дістатися до вцілілих «новоросійців» спробували водолази. Але тільки найдосвідченішим вдавалося пройти крізь «ліс» плаваючих у коридорах затопленого корабля тіл. Ще важче було вивести живих.

За життя моряків продовжували боротися військові інженери. Вони запропонували забезпечити «плавучість» корпусу лінкора, подаючи в нього повітря через приварений імпровізований шлюз. Його навіть підвезли до місця аварії. Але і цією пропозицією не скористалися.

Моряків вирішили рятувати, пробиваючи в корпусі корабля дірки. ... Лише перша «дірка» стала рятівною для семи матросів-електриків. Надалі як тільки у дні корабля з’являлась нова «прорізь», через неї миттєво виходило рятівне повітря і наступала тиша. Після кількох пророблених отворів вийшло повітря, яке підтримувало на плаву «Новоросійськ», і корабель почав помалу опускатись. До ранку 30 жовтня його днище повністю сховала вода. Та ще дві доби чергові акустики чули у навушниках гідрофонів, як завмирає життя на борту «Новоросійська». Як, зібравши останні сили, моряки співали «Варяга». Лише

1 листопада у вахтових журналах з’являться записи: «Стуков и признаков жизни не зафиксировано».

...На похорон перших 149 «новоросійців» прийшов весь Севастополь. У місті неможливо було купити квітів. Усі наступні похорони відбувалися вже вночі. Так, ніби ховали не героїв, а злочинців.

А менш як через тиждень, 7 листопада, у Севастополі, як завжди, відбувся парад, присвячений черговій річниці Жовтневої революції. Щоб під час проходження святкового строю військових кораблів із дна Севастопольської бухти не спливали трупи, над «Новоросійськом» натягнули велетенську сітку. Цього дня в Севастополі все було, як і належить у свята, навіть обов’язковий салют. Єдина відмінність: військові моряки одягли на парад замість білих рукавичок — чорні.

Замість епілогу

...Відповіді на запитання, що вибухнуло на «Новоросійську», немає досі. Керівництво ЧФ спочатку доповіло Хрущову про вибух боєзапасу на борту лінкора. «Особісти» розпочали пошук «стрілочників» серед офіцерів корабля. Та детальний огляд затонулого судна відкинув цю версію. Відтак урядова комісія назвала найвірогіднішою причиною загибелі «Новоросійська» вибух німецької донної міни, що залишилась з часів війни.

Та надто багато фактів свідчать на користь того, що загибель «Новоросійська» стала наслідком диверсії. Більшість дослідників приписують її італійським спецслужбам. 28 жовтня 1955 року корабель дозору, що охороняв вхід у Севастопольську гавань, отримав наказ покинути позицію. Берегова шумопеленгаторна станція цього дня перебувала на позачерговому профілактичному ремонті. А донні ворота, якими вночі обов’язково перекривали вхід до бухти, з незрозумілих причин залишились відчинені. І ще одна важлива деталь: «Новоросійськ» у трагічну для нього ніч... випадково опинився на постійному місці стоянки лінкора «Севастополь», який почали готувати до списання із бойового складу флоту.

Чи випадковий цей збіг? Тим паче, що наслідком загибелі «Новоросійська» стала відставка Головнокомандувача ВМФ СРСР адмірала Миколи Кузнєцова, який надто багато кому заважав у період кадрових ротацій, викликаних смертю Сталіна.

Втім, все це версії, а фактом залишається справжній героїзм «новоросійців», яких Батьківщина так і не визнала героями.