Навколо селища Заводського, що в Чортківському районі на Тернопільщині, повітря насичене солодом. Хто їде трасою, що проходить мимо, аж з вікон висувається, аби вдихнути цей неповторний запах. Тут варять цукор. Для голови правління ВАТ «Чортківський цукровий завод» Стефана АтаманЧука романтики в тому мало: він днює і ночує на підприємстві. Робочий день керівника починається о п’ятій — о пів на шосту ранку і закінчується о дев’ятій—десятій вечора. У вихідні також тут. І так протягом усього сезону.

До кожного сезону — в обновках

Рідкісна особливість Чортківського цукрового полягає в тому, що ось уже кілька років поспіль він омолоджується, і до початку кожного сезону цукроваріння тут з’являється нове обладнання. «Обкатувати» його доводиться у процесі роботи, тому що це серйозне випробування і для техніки, і для персоналу. На 2008-й ВАТ «Цукровий союз «Укррос», якому належить завод, запланувало інвестицій на його реконструкцію у сумі 25 мільйонів гривень. І ці кошти повністю освоєно. Вони пішли на повну реконструкцію процесу фільтрації І і ІІ сатурації, доставили два преси, один гранулятор. Тепер уся вода з пресів знову повертається у технологічний процес, а жом сушиться і гранулюється. Попит на нього величезний. Тільки встигай відвантажувати за кордон. Дають гранульований жом і здавачам: 11 кілограмів на додачу до 70 кілограмів цукру за тонну буряка.

Особлива гордість заводчан — новий щойно збудований кристалізатор висотою 37 і діаметром 5,5 метра. Його довелося винести за межі основного корпусу. Такого, за словами головного інженера заводу Ярослава Левицького, в Україні більше ніде немає. Весь утфіль (кристалізована маса) йде сюди, тут кристалізується, охолоджується і знову повертається в цех для подальшої переробки.

Цікаво, що і фільтри, а їх дев’ятнадцять, і кристалізатор — українського виробництва. Чортківські цукровари є піонерами в їх освоєнні у нашій країні.

А ще коли врахувати, що реконструкцію здійснили за якихось два—три місяці, можна зрозуміти, яка відповідальність лягла на колектив.

Нині основний цех нагадує футбольне поле. «І це ще не все, — каже Стефан Захарович. — Демонтувати повністю застаріле обладнання не встигли, зробимо, буде ще просторіше». Реконструкція спрямована передусім на якісні показники: глибшу переробку буряка, збільшення виходу цукру. Але не тільки. В Чортківського цукрового всі останні роки найкращі в галузі показники з економії газу, електроенергії, води, вапна, інших матеріалів. Досягти чогось кращого на діючому обладнанні вже неможливо: витиснули з нього все. Після реконструкції з’явилися нові можливості. Про конкретні цифри говорити поки що зарано, але, безперечно, заощадження буде суттєвим. Скажімо, введення нових пресів дасть змогу економити воду: на дифузію сиру воду більше не подаватимуть, використовують ту, що вже була в процесі. А ось на чому не економили цього року, то це на «соціалці»: повністю переобладнали роздягальні, вбиральні, кімнати для прийому їжі. Атаманчук гордиться цим не менше, ніж новими фільтрами та пресами. Ось і до людей черга дійшла, а не лише до техніки.

Головний біль — кадри

Центральний диспетчерський пункт — серце заводу. Усі технологічні процеси виведено на монітори комп’ютерів. За одним з них — начальник зміни Віталій Турко. Колись це був пост батька Віталія, а тепер ось син заступив на нього. Говоримо про людський фактор. З одного боку, з автоматизацією процесів стало легше: втручання людини зведено до мінімуму. «З другого, — каже Віталій Валерійович, — дедалі важче віднайти фахівців. У зміні — 44: поки людей набрали, поки вони притерлися до техніки і один до одного...»

Питання кадрів — головний біль Стефана Захаровича. Працює завод у чотири зміни, а начальників змін — три. Зараз пробується ще один. Головний чинник — зарплата. В сезон в основних спеціалістів дотягує до трьох і більше тисяч гривень, а середня зарплата за рік доволі скромна. Річний фонд оплати праці — 17,5 мільйона гривень. Ніби й немало, якщо врахувати сезонний характер роботи, але треба знати специфіку західного регіону. Особливо в дефіциті чоловіки. Ні, вони не перевелися, ходять селищем, а ось до праці не дуже охочі, «засідають» переважно у пивних. Вихід один — готувати кадри самим, проте й молодь нині не виявляє особливого бажання вчитися, щоб згодом працювати на виробництві. Та й не дивно. Коли останній раз вам доводилося читати щось про людину праці? Телебачення прославляє бізнесменів, політиків, але не тих, завдяки чиїй праці їмо щодня хліб і до хліба. Стефан Атаманчук на заводі тридцять років, 17 із них — керівником, Ярослав Левицький також віддав заводу тридцять років і понад 20 з них — головний інженер. Такі менеджери, які на льоту схоплюють усе передове, знають свою справу до тонкощів і головне — є відповідальними, нині рідкість. На сусідніх цукроварнях власники керівників двічі на рік змінюють і толку не можуть добитися. На моє запитання, чи має кому в майбутньому передати управлінське кермо, Стефан Захарович зітхає. Що й казати, болюча тема. І не лише для його підприємства, а й для держави загалом. «Кадри вирішують усе» — фраза ніби й заяложена, але актуальна в усі часи. Нині — особливо. Залишається сподіватись на добре здоров’я керівників старшого покоління.

Щоб і якісний, і безпечний...

Цього року чортківські цукровари готуються до атестації своєї продукції за міжнародними стандартами ІSО-9001 (якість) і ХАСТ (безпека). Слід сказати, сьогодні цукор тут беруть всесвітньо відомі фірми «Нестле» , «Кока кола» та інші, але міжнародні стандарти відкриють нові можливості. У світі дедалі більшої уваги надають безпеці продукції, тож доведеться подбати навіть про такі, на перший погляд, дрібниці, як те, що робітниці мають бути без обручок, а кватирка зачиненою, аби пташка не залетіла. Одне слово, крім чисто технічного, має включитися людський фактор. Чи дасть змогу присвоєння стандартів якості та безпеки експортувати чортківський цукор у країни ЄС? Теоретично — так, а практично — нас навряд чи пустять на цей ринок, вважає Стефан Атаманчук. Принаймні найближчим часом. Тож треба дбати про збереження свого.

На жаль, тенденції останніх років свідчать, що ми його губимо. З кожним роком зменшуються площі під посівами цукрових буряків. Що казати про середнячків, коли навіть аграрні корифеї якщо не відмовляються від цієї культури повністю, то суттєво коригують свої плани. Скажімо, сільгосппідприємство «Іванівське», одне з кращих в області, торік відвело під цукрові буряки 800 гектарів, цього року — 300. Керівник господарства Антон Білик обіцяє наступного року засіяти ними 500 гектарів, звісно, якщо цього року матиме прибуток. У державі подорожчало геть усе, крім ціни на буряк і цукор. Якщо ціна на метал, каже Стефан Захарович, з початку року піднялася з двох до десяти тисяч гривень, то вартість тонни буряка держава задекларувала на рівні 180 гривень. Виробничникам самим доводиться регулювати ціну: від 180 до 220 гривень за тонну. Вища для тих, хто здає більше солодких коренів.

Нині перелік сільгосппідприємств, які постачають цукроварні сировину, займає всього сторінку. Раніше на ній ледве вміщалися господарства лише Чортківського району. В заводу залишились кілька надійних партнерів: агроформування «Дзвін», «Довіра», «Фортуна», «Полівці» та інші. Мають напрацьовані зв’язки з господарствами Теребовлянського, Бучацького, Гусятинського та інших районів Тернопільщини. Щоправда, нині не проти перехопити ініціативу конкуренти: обіцяють більше цукру за тонну зданого буряка. Але їхнім чарам навряд чи хтось піддасться. Селяни ще не забули, як роками вибивали оплату з тих, хто м’яко стелить.

А Чортківський цукровий ніколи не боргував ні людям, ні господарствам, тому й везуть сюди буряки не лише з Тернопільщини, а й з Хмельниччини, Івано-Франківщини, Буковини.

У Заболотові Івано-Франківської області завод навіть тримає один із п’ятьох своїх бурякопунктів. Фактично заради одного господарства, яке серйозно займається вирощуванням цієї культури. Просили Стефана Атаманчука обладнати бурякопункт ще і в Городенці: люди насіяли буряк, а місцевий завод закрили.

Різко скоротилися посіви цукросировини в одноосібних господарствах. Коли ще два роки тому фізичні особи здавали її на завод 140 тисяч тонн, торік — удвоє менше, цього року якщо буде 30—40 тисяч, то добре. Невигідно гнути спину, щоб за 130—150 гривень продати мішок цукру. Та й працювати невдовзі буде нікому: старші люди відходять, молодь заробляє на прожиття за кордоном. Не вважає Стефан Захарович панацеєю, коли заводи самі забезпечують себе сировиною. Він бував у Польщі, Німеччині, Австрії, Угорщині, але в жодній з цих країн такого нема.

Проте ВАТ «Цукровий союз «Укррос» — потужний агропромисловий холдинг, котрий обробляє більш як 60 тисяч га по всій Україні. От і в зоні Чортківського заводу кілька років тому було створено товариство «Агрополіс», що спеціалізується на вирощуванні цукрових буряків. Це в аграріїв непогано виходить: минулого року товариством зібрано рекордний для України врожай цукрових — на площі 2050 га середня врожайність становила 695 ц/га, а деякі поля давали й до 1000. Цього року погодні умови певним чином позначилися на врожайності буряків, але директор товариства Володимир Гищук впевнений: 25 відсотків сировини, постаченої цьогоріч на Чортківський цукровий завод, вирощені на ланах «Агрополісу».

Непрофесіоналізм чи байдужість?

На жаль, нині буряківнича галузь в Україні стоїть над прірвою. Вітчизняне насінництво фактично перестало існувати, а зарубіжні партнери не завжди надійні. Торік закупили насіння в однієї з бельгійських фірм. Показало себе добре, тож і цього року замовили там, а воно сподівань не виправдало.

Держава запровадила квоти на цукор, та хіба дотримується їх? Аграрний фонд як взяв три роки тому п’ять тисяч тонн цукру, так він і лежить на складах. Забрали хіба що тонн 300, щоб роздати потерпілим від липневої стихії. Держрезерв купив дві тисячі тонн — також без руху.

Держава має дати можливість цукровим заводам дотувати на нормальних умовах сільгоспвиробників (цього року завод кредитував їх на 12 млн. грн.). А ще краще кредити спрямувати безпосередньо сільгоспвиробникам. Між тим кредитування галузі на наступний рік під великим сумнівом. По-перше, зважаючи на те, що українським політикам нині не до економіки; по-друге, що світова фінансова криза дасться взнаки і в нас; по-третє, вже нині сільгосппідприємства не можуть повернути кредити через фінансову скруту тих, на чиє замовлення вирощували продукцію. А не буде грошей — землю селяни не оброблять. Що буде завтра? Ці процеси ніхто не регулює: хочеш — сій буряк, не хочеш — не сій. Хочеш — засівай усе ріпаком. Сівозміни мало хто дотримується. Як довго земля витримає таку наругу над собою?

Коли я покидала завод, повітря вже не здавалося таким солодким. Оті 63 тисячі тонн цукру, що їх має намір зварити цього року ВАТ «Чортківський цукровий завод» (за меншого, ніж торік, валу сировини і нижчій цукристості: дощове літо позначилося), даються ох як нелегко. І це флагману цукрової галузі Тернопільщини, одній з найкращих цукроварень України. Що тоді казати про інші підприємства? Про галузь загалом? Зводять її нанівець непрофесіоналізм чи байдужість тих, хто угорі? Не можна не погодитися із Стефаном Атаманчуком, який висловився так: «На жаль, поки що державі вигідно те, що вигідно кільком людям у державі». Залишається сподіватися на професіоналізм цукроварів та небайдужість аграріїв, які розуміють, що Україна має залишатися однією з провідних цукрових країн світу.

Тернопільська область.

Фото автора.