Грузинські нотатки. Частина третя

На проспекті Шота Руставелі, неподалік будівлі парламенту, я випадково зустріла молоду жінку, яка була активною учасницею січневих опозиційних мітингів і в інтерв’ю оглядачеві «Голосу України» емоційно розповідала, що Саакашвілі не влаштовує її як президент Грузії і що Віктор Ющенко дуже неправильно чинить, підтримуючи під час останніх президентських виборів у Грузії свого колегу (підтримка полягала у появі Віктора Андрійовича в ті дні у Тбілісі). Ми впізнали одна одну: «Дуже добре, що ви знову приїхали. Я хочу передати вашому президентові щиру вдячність за його підтримку грузинського народу (підтримка, зокрема, полягала знову ж таки у появі Віктора Ющенка в Тбілісі у трагічний для Грузії час. — Авт.). У Манани залишилися претензії до Михаїла Саакашвілі, але вона хоче сама розпоряджатися своїм волевиявленням, а не виконувати волю інших столиць. «Коли я чую слова «режим Саакашвілі», мене пересмикує — каже вона. — Хто дав право комусь вирішувати, хто в нас має бути президентом? Чому Міху мають скидати за допомогою російських бомб?»

Напевно, претензії багатьох грузинів до глави держави і справді вмотивовані, але це — проблема його виборців, а не «електорату» з Кремля. Сьогодні їм не подобається прозахідна політика Ющенка і Саакашвілі, а завтра не сподобається колір очей чи форма краватки лідера ще якоїсь країни. Чи вистачить військової потуги навіть у Медведєва-Путіна, аби продемонструвати «виборчий урок» усім сусідам, що мали нещастя потрапити у зону «привілейованого» ставлення Москви?

Як перетворити «стежку війни» на стіл переговорів

Перед початком своєї нової президентської каденції Саакашвілі запевнив, що дуже швидко поновить територіальну цілісність Грузії. Чи це був грізний сигнал Сухумі й Цхінвалі про «примус до повернення», чи просто виборча риторика, мила серцю більшості грузинів, уражених бунтом тих, з ким здавна «ділили сіль і чурек»? Опоненти глави держави тоді припускали обидва варіанти відповіді. Від першого застерігали, з другого кепкували. Сам президент не раз запевняв, що має на увазі зовсім не військові інструменти, а чіткий план прямих переговорів, на які мали винести «небачені, безпрецедентні умови співжиття центру і його суб’єктів».

До війни і справді були значні зрушення у налагодженні діалогу між Тбілісі та Сухумі, запевняє депутат Чіора Тактакішвілі. Тут багато попрацював міністр закордонних справ Німеччини. Але абхазька сторона раптом рішуче почала відмовлятися від запропонованої моделі — створення автономії з найширшими повноваженнями. У цій зміні настрою офіційний Тбілісі запідозрив слід «посередників з Москви», які не могли допустити проведення справді прямих переговорів.

— Ще за часів Шеварднадзе, — стверджує голова Верховної Ради Абхазії (у вигнанні) Тимур Мжавія, — посередник зривав будь-які домовленості між Тбілісі та Сухумі. Як тільки ми виходили на щось конкретне, між нами наче виростала стіна. І це не тому, що Росія так переживала за статус Абхазії. Їй не потрібна була її перемога, їй потрібен був вічно жевріючий конфлікт (чи не про це саме казав Владислав Арцзинба? — Авт.).

Те, що Росії «не потрібна перемога», та й самі абхази, недавно популярно пояснив один із соратників Жириновського — депутат Держдуми Митрофанов. Ми, сказав він, не уявляємо себе без Піцунди і Гагри. А абхази? Що абхази? Такі самі брудні й чорні, як і всі кавказці. За «нетриманням» язика він висловив те, про що думають не лише члени ЛДПР, — типова, в принципі, ситуація. Чи «взяли до відома» ці слова в Сухумі — не знаю. Навряд чи розміщення російських військових гарнізонів позитивно впливає на вільне розпорядження своїм «відомом». А тим часом досвід південних осетинів, ще більше здружених з «великим братом», може бути дуже повчальним для абхазів. Звільнений від грузинів Цхінвальський регіон, як свідчать російські ж джерела інформації, потроху «очищають» і від осетинів, переселяючи їх на північ, за перевал, і заселяючи на «вакантні» місця сім’ї російських офіцерів.

Кого в Кремлі пече доля «малих народів»? Їх просто використовують для приборкання країн, що вийшли з-під послуху Москви. І щедре обдаровування місцевих мешканців російськими паспортами не спростовує, а підтверджує тезу. «Чомусь туркам-мерхімесхітинцям, які народилися і все життя прожили в Краснодарському краї, не дають російського громадянства, — звертає увагу Ніно Бурджанадзе, — а осетинам і абхазам, будь ласка. Для чого така турбота? Лише для того, щоб агресію проти Грузії примаскувати під прапор захисту своїх співвітчизників».

Зрозуміло, домовлятися про «безпрецедентні умови співжиття» на території цілісної держави було легше до воєнного конфлікту, ніж після нього. На жаль, цього не сталося. І тому, що «виростала стіна» посередників. І тому, що амбіції політиків центру та околиць також були непрохідним бар’єром на шляху порозуміння. Як досягти його у майбутньому і чи взагалі вдасться зробити те, що сьогодні видається фантастичним — об’єднати території грузинської держави?

— Жоден грузин ніколи не змириться з втратою цих територій, — запевняли мене всі, з ким ми розмовляли на цю тему. — Ніколи! Рано чи пізно абхази й осетини також збагнуть істину: Кавказ — їхній дім, а не та імперія, яка впродовж століть силою і підступом завойовувала наші гори. Якщо кажуть, що Південна Осетія й Абхазія — це не Грузія, то тим більше вони не Росія. Хай у Сухумі пригадають, як їх уже після «перемоги» над Грузією наприкінці минулого десятиліття блокували по Псоу (річка, що розділяє території Абхазії і РФ. — Авт.), як знущалися з жінок, котрі хотіли продати мандарини на адлерівському боці, як не пускали до себе чоловіків від 15 до 60 років. Якщо це — дружба, то що тоді ворожнеча?

У цих словах багато емоцій. Але що правда, то правда — блокували Абхазію по Псоу нещадно. Я була свідком цього у 1997 — вже повоєнному — році. Тоді навіть абхазькому лідерові не дозволили проїзд по території РФ, і він не потрапив до Грозного, на інаугурацію Масхадова. Потрібен не один рік, щоб і абхази, й осетини, й грузини збагнули істину — зі зброєю на братів не ходять. Не доводять з її допомогою, чия це земля — так склалося, вона спільна. І щоб її знову не поливати кров’ю, треба відкласти, якщо не на зовсім, то в найглибші «шухлядки» пам’яті кровопролиття минулого. Може, нині, коли ще не відплакані втрати, коли тисячі родин залишилися без рідного даху над головою, це й видається святотатством, але іншого шляху розв’язати кавказький вузол немає.

У принципі, цього й не заперечують майже всі мої співрозмовники. Хороший історичний приклад наводить лідер парламентської опозиції Гія Тортладзе: «200 років воювали між собою Північ і Південь Америки. Загинуло море людей, зруйновано цілі міста. Але ж знайшли в собі мудрість простити і помиритися. Або та сама Росія і Німеччина...» Діалог, звичайно, потрібен. Бо хоч би які огидні для перемовників обличчя один одного — оскал війни незрівнянно огидніший.

Тбілісі зацікавлений у міжнародному розслідуванні

ПАРЄ, як відомо, попередньо засудила дії і Росії, і Грузії та закликала до проведення міжнародного розслідування. Саме на це всебічне й неупереджене розслідування і покладаються у Тбілісі. Тут узагалі велику ставку роблять на втручання у ситуацію міжнародних організацій. «Сподіватися на добру волю Кремля марно, — пояснює голова парламентського регламентного комітету Хатуна Годочішвілі. — Одного чудового ранку його керманичам не стане соромно від того, що втручаються у внутрішні справи Грузії. Тому ми й покладаємо надії на тверду позицію європейських країн, особливо західноєвропейських».

«А вам не здається, — перепитую, — що ця позиція не така тверда, як очікувалося? Адже російські енергоносії гріють краще, ніж сонце далекої Грузії...» «По-перше, за останні 50—60 років позиція Західної Європи ще ніколи не була такою твердою. Ми й не чекали, що через затьмарене війною сонце Грузії хтось оголосить війну Росії. Ми чекали жорстких оцінок. І вони пролунали. Не дивує позиція східноєвропейських країн, зокрема Польщі, Фінляндії, — «дружні обійми» Росії вони відчули на собі. А західноєвропейські знають Росію, як кажуть наші партнери, тільки за фільмами. Ми з вами, на жаль, за життям. Вважаю, що серпневі події і Західну Європу наблизили до цього життя. По-друге, нафта і газ — це добре, звісно. Але в кожної медалі є дві сторони. Якщо є продавець, то потрібні й покупці. А диверсифікація енергоносіїв можлива. Коли не зараз, то в майбутньому. Що тоді робитиме «газпромівський» Кремль? Якщо він втратить споживачів, то «труба» буде російській економіці. Хай би в Москві нарешті по-справжньому подбали про своїх співвітчизників. Тих, що животіють за межами Садового кільця, у віддалених від пишної столиці губерніях, а не про мешканців сусідніх країн, яких спокусили «двоголовим орлом».

Напередодні нашої розмови парламент одностайно підтримав у першому читанні законопроект «Про окуповані території». Він не тільки юридично визначає статус де-факто анексованих територій, а й передбачає особливі обмеження на ведення фінансових, господарських, бізнесових операцій у регіонах, де стоять російські війська. Звичайно, йдеться не про населення, пояснюють мені, «ми нічого не маємо проти осетин, абхазів та представників інших національностей, які живуть в окупованих зонах. Йдеться і не про гуманітарні проекти. Обмеження стосується тих урядових і неурядових структур та окремих осіб, які захочуть скористатися ситуацією у власних інтересах — для неправового збагачення, придбання чужого майна. Наприклад, того, що належить громадянам Грузії, змушених покинути рідні місця...» Про всі порушення викладених положень депутати інформуватимуть міжнародні організації: це також може бути доказом для ініційованого ПАРЄ розслідування, що права грузинського народу ущемлялися не лише під час війни, а й тоді, коли «запрошені» регулярні частини змінили миротворців.

«Примус до послуху»

Напевно, не треба пояснювати, чому «грузинське питання», через яке, по суті, розсварився наш парламент, стало «питанням українським». Надто схожий стиль осмикування Києва і Тбілісі, який дедалі неприхованіше демонструє Москва. Зневажливі оцінки президентів, «клонування» на чужих територіях російських паспортів, розгортання інформаційної війни... Цинізм не має меж: перекласти на Україну провину за пролиту на Кавказі кров! Шкода, що, звинувачуючи Київ у постачанні Грузії зброєю і погрожуючи українській владі кулаком, Володимир Путін не розсекретив нам, де саме в Абхазії та Південній Осетії виробляють танки, «Гради» чи реактивні снаряди і ракети. Невже керівництво цих визнаних Москвою «незалежних країн» умудрилося перекувати консервні цехи і чайні фабрики на воєнні заводи? Хто кого «озброював до зубів»? І чому, власне, Україна не може продавати своєї військової техніки країні, до якої не застосовано будь-яких міжнародних обмежень? Тільки тому, що це комусь не подобається в Білокам’яній? У Києві також не всім подобається, що ми відправляємо «арсенали» у північно-східному напрямі. «Приблизно чверть нашого військового експорту йде в Росію, — заявив недавно міністр оборони Юрій Єхануров. — Ми продаємо всім тим, хто хоче купувати в нас озброєння, до кого не застосовано ембарго...» Що ж тепер, пікетувати «Укрспецекспорт», щоб не смів постачати зброю войовничим до нас же сусідам?

«Європа зіштовхнулася з небезпекою нової великої війни. Сьогодні осередком вибухонебезпечної ситуації стала не Польща, а Україна. І агресором буде не Адольф Гітлер, а прем’єр-міністр Володимир Путін». Це не з виступу «націоналіста» Ющенка. Не з промови на мітингу радикального Тягнибока. Це — цитата з недавно надрукованої у «Вашингтон таймс» статті. «Ксенофобна еліта Кремля нехтує Україну, як і Грузію, з простої причини — вона прагне вирватися з тоталітарної хватки Москви... Путін готовий на все, щоб не дати цьому відбутися. Тепер ми всі українці», — пише професор канадського університету, провідний експерт по Україні Геррі Келебей.

...Сподіваємося, що похмурий прогноз солідарного з нами автора, попри все, не справдиться. Планета стала замалою для великих воєн. І великих амбіцій тих, хто прагне перекроїти світ.

В України і Грузії дуже багато спільного. Навіть «нехтування» з боку Кремля в нас одне на двох. На щастя, воно не просипалося на нас бомбами. На жаль, і не зміцнило інстинкту самозбереження. «Принципових протиріч, коли йдеться про зовнішньополітичні питання, у нас немає, — наголошують грузинські парламентарії в один голос. — І представники більшості, й меншості розуміють, що європейська інтеграція, інтеграція в НАТО — це головні пріоритети нашої країни. Коли йдеться про ці питання, коли йдеться про національні інтереси Грузії, ми всі однодумці». А ми — «коаліція-позиція-опозиція». А Президент сказав «Ну-ну», а прем’єр відповіла «Хі-хі»... З нами проявляють солідарність. Між нами самими її місце вакантне.

Тбілісі—Київ.

Фото з архіву парламенту Грузії.

Наслідки війни між Грузією і Росією Із Резолюції ПАРЄ 1633 (2008)

13. Асамблея особливо стурбована достовірними доповідями про етнічні чистки, здійснені нерегулярними формуваннями й бандами в населених етнічними грузинами селах, розташованих у Південній Осетії та в "буферній зоні", яким російські війська не зуміли запобігти. В зв'язку з цим вона підкреслює, що більшість подібних дій було вчинено після підписання угоди про припинення вогню від 12 серпня 2008 року, і що вони продовжуються й досі.

14. Інформація про загальну кількість загиблих та поранених носить суперечливий характер. За останніми незалежними оцінками з південно-осетинського та російського боків налічується 300 осіб убитими і близько 500 пораненими, а з грузинського боку — вбито 364 і поранено 2234 особи. Ці цифри є значно нижчими, ніж ті, які було надано спочатку, особливо з боку Росії. З грузинського боку зниклими безвісти вважають 54 особи, а з південно-осетинського — 6. При цьому в Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ) продовжують надходити заяви від сімей зниклих безвісти осіб.