Обличчя кризи

У киснево-конвертерному цеху Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча пахне фарбою. Голова профспілкової організації цеху Віталій Ворожко показує на робітника, який фарбує перила естакади: «Це один із наших кращих розливальників». У благополучні часи тут за зміну давали до 25 плавок. Сьогодні — п’ять. Навіть порівняно з минулим місяцем, обсяг роботи зменшився вдвічі. Залишившись без замовлень, досвідчені працівники зайнялися господарськими роботами — наводять лад у побутових і виробничих приміщеннях. Аванс видали 22 жовтня. Настрої тривожні. Коли буде робота і зарплата — ось питання, які хвилюють колектив.

Про економічну кризу в гірничо-металургійній галузі вперше заговорили в серпні. Утім, на рівні керівників держави цей факт визнали відносно нещодавно — коли на підприємствах уже було зупинено прокатні стани, доменні і мартенівські печі. Як почуваються робітники та їхні родини в умовах кризи? Що думають мешканці Маріуполя про ситуацію на металургійних комбінатах? Як збираються жити далі? Відповіді на ці запитання ми намагалися знайти у приморському місті.

«Прощавайте, плани, прощавай, відпочинок»

Мій співрозмовник каже, що найбільше його турбує розмір майбутньої пенсії, яку сталевар оформлятиме через два роки. Меншою стане зарплата — менша буде і пенсія. Робітник зізнається, що мріяв придбати автомобіль, щоб їздити на природу, та ще, може, будиночок за містом. «Але якщо така ситуація, про яку машину мова? У мене ще батьки старенькі, їм допомагати треба. Адже в них також пенсія впаде. Тож коти шкребуть на душі».

— Вважаю, Україна цілком могла б уникнути світової кризи, — додає Олексій Чумаков. — Не треба було озиратися на Європу, на Захід, треба було своїм шляхом іти. І промисловість, яка давала до держбюджету левову частку грошей, підтримувати. А в нас — перевезення дорожчають, сировина дорожчає, хтось наживається, кишеньку набиває. А страждаємо ми, прості люди.

Середній вік працюючих у киснево-конвертерному цеху — 35 років. 22-річний підручний сталевара Ігор Довбня зізнається, що робота подобається. «Люблю її за різноманітність, захоплює. Останніми тижнями працювати хоча й легше стало, але фінансово дуже тисне». На запитання, на чому він готовий зекономити, підручний відповідає так: «На своєму відпочинку, мабуть. На поїздках, клубах, дівчатах (сміється). А так начебто і немає на чому більше».

— Ми отримуємо зарплату від розлитої тонни сталі, — пояснює розливальник Олександр Дрот. — Скільки розлив, стільки й отримав. А нині розливаємо відсотків на 60 менше, ніж навіть у вересні. Це позначається на зарплаті. Подивимось, як воно буде. Сподіваємось на краще, але тримаємо порох сухим. Гадаю, місяців два-три, ну, півроку — і все повернеться на свої місця.

Досить оптимістично налаштований і виконуючий обов’язки майстра Микола Ребро. На комбінаті працюють і він, і його дружина Тетяна. «Продуктами не запасаємося, гадаю, військового стану не буде. Десь утиснемося, десь перечекаємо. Із банками ось невелика проблема була, але теж чекаємо. Гадаю, всі ці труднощі — тимчасові. Он у 90-ті роки теж криза була, і нічого, видряпались».

Відчувається, що сидіти без роботи — незвична для цього колективу роль. У цеху із гордістю демонструють колекцію кубків і призів, завойованих робітниками мало не в усіх видах спорту. Микола Ребро розповів, що з родиною звик відпочивати у Криму, у відомчому санаторії «Ай-Даніль». У профкомі уточнюють: путівка на 19 днів для тих, хто їде вперше, коштує 165 гривень на особу. Тому працівників хвилює не тільки зарплата, а й соціальні гарантії, до яких тут звикли.

— Збій у виплаті зарплати, якщо він станеться, буде дуже відчутний, — каже Віталій Ворожко. — Тому що з кожних десяти осіб, гадаю, вісім-дев’ять живуть у кредит. Не тому, що не вистачає зарплати, а тому, що відчули стабільність. Купували квартири, автомобілі, побутову техніку, меблі, робили ремонти — все було зав’язано на кредитах. І якщо квартира придбана у кредит, перебуває в заставі у банку, і банк її вилучить — буде горе для всієї родини.

Говорячи про теперішню ситуацію, багато хто з металургів згадує 90-ті роки минулого століття, коли також зупинялися заводи, а люди місяцями сиділи без зарплати. Хоча тодішня криза й менше зачепила комбінат імені Ілліча.

— У мене доньці три місяці, не так за себе, як за неї боюся, — каже голова молодіжної організації цеху Валерій Плато. — Я знаю, що таке жити без зарплати. Свого часу, у 1993—1994 роках, у мене батьки на «Азовмаші» працювали. Там повністю не платили зарплату. Давали продуктами, згущеним молоком. Доходило до того, що ми збирали копійки на хліб. Можете уявити: на хліб не вистачало грошей! Це тривало роки три. Нікому такого не побажаю. В обідню перерву ми зайшли до їдальні неподалік від заводоуправління. Спеціально переписуємо ціни з меню: буряк із сиром — 0.49, салат із редьки — 0.56, борщ український — 0.49, солянка — 1.55, суп картопляний із фрикадельками — 0.71, ковбаски по-домашньому — 0.99, макарони з м’ясом — 1.15, кури варені — 2.38, кури смажені — 2.56, сметана — 0.74 за 200 грамів, чай — 0.20. Черга велика: за такі гроші більше ніде не поїси. Багато які продукти виробляються у підрозділах комбінату, який має свої агроцехи і переробні підприємства. Керівництво не приховує, що саме на розвиток села покладає надії під час кризи: земля має прогодувати 55-тисячний колектив та родини металургів.

Попит на солодощі впав, а Маріуполь став дотаційним містом

А от продавщиця кави і солодощів, яка торгує біля прохідної, скаржиться: виторг упав удвічі. Різко зменшився попит на цукерки в коробках після того, як зросли ціни. Та й розчинну каву купують уже не так охоче.

«Усі бояться. Гроші витрачати бояться. Навіть якщо хочеться їсти. Люди шоковані. Вони нічого не кажуть, вони просто шоковані. А податок за будь-що платиш наперед. Я не знаю, як ми житимемо. Вночі навіть погано спиться, якщо чесно», — нервово сміється жінка.

Місто металургів і машинобудівників Маріуполь досягло одного з найвищих в області рівнів середньої зарплати. За рахунок металургії живуть не лише працівники підрядних організацій (вони нині залишилися без роботи й відправлені у вимушені відпустки), а й торгівля та сфера побуту. Дрібний бізнес уже відчув на собі удар кризи: клієнтів поменшало. Скаржаться і «шабашники»: якщо раніше замовлень, приміром, на ремонти квартир вистачало, то тепер люди намагаються відкласти ремонт до кращих часів.

— Маріуполь із донорів уже перетворився на дотаційне місто, — зазначає керівник прес-центру комбінату імені Ілліча, депутат міської ради Сергій Магера. — За підсумками серпня дефіцит бюджету був майже 18 мільйонів, у вересні — ще більший. А в третьому кварталі, передбачаю, міський бюджет зазнає дуже великого дефіциту у зв’язку зі скороченням заробітної плати, насамперед у підрядних організаціях. Тому до грудня можуть виникнути проблеми уже з виплатою зарплати бюджетним організаціям: учителям, медикам. Можуть бути проблеми з пенсійним забезпеченням. Гірничо-металургійний комплекс опинився на вістрі економічної кризи, яка охопила весь світ. І заходи, яких міг би вжити уряд України, межують із тим, що, по суті, варто перекривати кордони, запроваджувати планову економіку, розглядати питання націоналізації банків і підприємств, які перебувають на межі банкрутства.

«Проживете без металургії? Прапор у руки!»

— Заробітна плата за жовтень буде виплачена відповідно до колективного договору, — заявив голова профспілкового комітету комбінату Михайло Під’яблонський. — У нас ця величина визначена в розмірі щонайменше 75 відсотків від середньої зарплати в разі простою не з вини робітника. А ось що робити з листопадом — гадаю, на це запитання вам ніхто не відповість. Тому що це такий головний біль... Не піде ніхто сьогодні ставити запитання можновладцям у Києві, вони тут ставлять запитання. Як оплатити комунальні послуги в разі зниження зарплати? Адже завтра дилема постане: або купити шматок хліба, або платити за комунальні послуги. Купив шматок хліба, не заплатив за комунальні послуги — прийшли, відключили газ, світло, воду, все.

В українській пресі можна зустріти докори на адресу власників металургійних активів. Адже за останніх десять років світові ціни на метал були дуже високі, а українські підприємства отримували прибутки. Мовляв, чому ж ці прибутки не були спрямовані на повне оновлення виробництва, яке допомогло б пережити скрутні часи нині? І ще один закид у бік власників заводів: чому проблеми найбагатших людей України потрібно вирішувати за рахунок державного бюджету, тобто всіх платників податків? Михайло Під’яблонський такі звинувачення заперечує:

— Коли розповідають, що там купка олігархів намагається собі щось пролобіювати... Та не треба лобіювати для купки олігархів! Здатні без металургії вирішити наявні в країні питання? Прапор у руки. Але, мабуть, коли, образно кажучи, сусіда чи родич, який вас утримує, потрапив у біду, — його треба четвертувати чи допомогти? Чи є в цій країні інші джерела заробляння грошей? Нехай спробують заробити. А те, що зростання цін шалене було, — безумовно. Середньостатистична ціна 500 доларів за тонну перетворилася на 1000 доларів. От тільки забули, що з 1 квітня було прийнято нові договори і ціни на всю сировину. Кокс із 200—250 доларів за тонну подорожчав до 625 доларів. Це схоже на ситуацію: на тобі три гривні, живи добре і ні в чому собі не відмовляй. Але більше, ніж на три гривні, реалізувати своє право не можеш.

...До Маріупольського морського торгового порту звозили свій метал заводи Маріуполя, Донецька, Єнакієвого, Алчевська. На рейді постійно стояли до десяти великотоннажних суден, які доставляли український метал у всі куточки світу. Сьогодні в морі порожньо. Обсяги відвантаження металопродукції зменшились удвічі. Зате впадає в вічі велика черга із зерновозів. Країна, де в розпалі економічна криза, поспішає відправити на експорт пшеницю. Кажуть, урожай був непоганий.

Ліна КУЩ, Леонід ВАСИЛЕНКО.

Маріуполь

Донецької області.

Коментар голови Донецької обласної державної адміністрації Володимира ЛОГВИНЕНКА:

— Фінансова ситуація, пов’язана з металургійним комплексом, украй важка. Наші прогнози були більш оптимістичні, ніж ми сьогодні маємо. Ми вже виробляємо менше чавуну, сталі і прокату, ніж втратили. Серйозні проблеми будуть із наповненням бюджетів. Уже в жовтні прогнозуємо складнощі. На жаль, тут мало що залежить від регіональної влади. На цей процес треба було реагувати набагато раніше. Уряд спізнився з цим щонайменше на два місяці. Не приховуємо, але підприємства готуються до найгіршого розвитку ситуації. Якщо це матиме затяжний характер, ймовірне звільнення людей.