І. Причини

Причини цієї хвороби — суто внутрішні, зовнішній вплив просто прискорив настання симптомів. Суспільна провина посилюється тим фактом, що наша держава і громадяни наступили на ті сама граблі вдруге — рівно через десять років після першої необачності. Фінансова криза 1998 року мала аналогічні боргові корені і так само наступила нібито від зовнішніх чинників, хоча насправді була закономірним наслідком хибної внутрішньої політики. Навіть деякі дійові особи ті самі.

Власне, монетарні обмеження НБУ, які постійно задіювали впродовж 2008 року для боротьби з інфляцією, необґрунтована ревальвація гривні (при недосягненні поставлених цілей) фактично спровокували макроекономічні загрози в Україні, вже достатньо загальмували економічну активність в Україні, відчутно погіршили можливості виходу з кризи. Тому теперішні постійні посилання на так звану «першопричину» — світову фінансову кризу, — як кажуть, «від лукавого».

ІІ. Особливість

Відмінність нинішнього становища в Україні порівняно з 1998 роком полягає лише в тому, що у той час спокусі дешевих запозичень піддалося лише керівництво держави, а нині — вже більш значна частина суб’єктів економічної діяльності і населення.

Ця відмінність незначна в тому сенсі, що в будь-якому разі народ несе солідарну відповідальність за борги свого керівництва і всіх співгромадян.

І тоді, і тепер механізмом стимулювання запозичень під гарантію непевного майбутнього було примусове утримування обмінного курсу гривні до іноземних валют.

В обох випадках ця штучна стійкість спиралася лише на оманливу безперервність зовнішніх валютних надходжень — і трималася до того моменту, поки ця безперервність не порушилася.

І тоді, і зараз держава не здійснювала жодних заходів для стимулювання чи хоч би захисту від нерівної конкуренції власного матеріального виробництва. І тоді, і зараз виробництво перебуває в занепаді.

Оманлива доступність імпорту створювала ілюзію всезагального добробуту. Втім, ілюзія досить реальна — ніхто вже не відбере в українців мільйони сучасних автомобілів та інших приємних атрибутів сучасної цивілізації. Можливо, більш активно ними користувалися одні, а більше заплатять інші — однак до таких дрібниць закони економіки не прискіпуються.

Масштаби нагромадженого валютного боргу на цей раз більші на порядок, однак суті справи це не змінює. І тоді, і зараз валютні резерви держави були меншими за сукупну заборгованість, в обох випадках їх недостатньо для її покриття.

Таким чином, необхідно і важливо задіяти саме адекватні заходи, а не повторювати помилки минулого. Не можна допустити, щоби держава повторила помилку десятирічної давності — дешево кинути на ринок валютні резерви з примарною надією утримати обмінний курс національної валюти на попередньому рівні. За таких умов (і це вже апробовано українською дійсністю) збагатяться лише наближені до фінансової влади спекулянти, однак справу цим не вирішити.

Власне, жодну валюту в світі нагромаджені резерви в подібних випадках не врятували — справа зазвичай закінчується приведенням її обмінного курсу до реального значення. Нинішня фінансово-економічна криза, вона є не лише хворобою, формою прояву нагромаджених нездорових явищ, але водночас і обов’язком влади невідкладно відшукати ефективні шляхи і механізми для неминучого оздоровлення фінансово-банківської системи та зцілення національного господарства.

Нині для певного відновлення попереднього стану, що сприяв економічному зростанню, можна очікувати у найгіршому випадку двократного зниження співвідношення гривні з основними світовими валютами. Якби керівництво держави та фінансової системи з 2000 року правильно реагували на реальне становище і не утримували обмінний курс незмінним на тлі хронічної внутрішньої інфляції, на сьогодні долар коштував би трохи більше за 8 гривень, розкішних автомобілів на наших вулицях та імпортного одягу на наших чарівних жінках було б менше, зате вітчизняних товарів — більше, валютні кредити не набули б небезпечних обсягів, і світова фінансова криза позначилася б хіба що громовим відлунням.

ІІІ. Конче назрілі заходи

3.1. Уникнення колапсу національної економіки вимагає неординарного, але принципово необхідного маневру — хоча б тимчасово відмінити заборону використання грошової емісії на потреби держави. Для цього необхідно, по-перше, скасувати Закон України «Про реструктуризацію боргових зобов’язань Кабінету Міністрів перед Національним банком України»1; по-друге, скасувати ст. 15 (п.6) Бюджетного кодексу України2 та ст. 54 Закону України «Про Національний банк України»3. Упорядкування зазначених норм вищої юридичної сили, які сьогодні фактично протидіють загальнонаціональним інтересам, є гостро назрілою потребою.

3.2. Фінансово-економічній кризі вже не можна запобігти, а тим паче ліквідувати її жорсткою монетарною й бюджетною політикою, як це передбачено в антикризовому законопроекті. Навпаки, украй необхідно і важливо невідкладно здійснити масштабні фінансові вливання в банківський (що займається кредитуванням господарських суб’єктів, які продукують товари та послуги) та реальний сектори економіки, як це робиться у всіх розвинених країнах.

Водночас у такій же мірі важливо й злободенно — послабляти бюджетні обмеження, навіть якщо це позначиться на ефективності боротьби із зростанням цін. Подобається нам чи не подобається, але деяке додаткове і неминуче загальне подорожчання все одно краще за колапс економіки, який настане у разі впровадження запропонованих урядом та НБУ надмірно рішучих обмежувальних та антиінфляційних заходів. Економічним суб’єктам і рядовим споживачам треба не погіршувати доступ до фінансових ресурсів, а полегшувати — зрозуміло, із застосуванням надійних механізмів компенсації ризиків. Пропозиції щодо застосування емісійного фінансування як стимулу економічного розвитку повинні мати обґрунтування на рівні точних математичних розрахунків.

3.3. Оманливими є надії Прем’єр-міністра на «абсолютно нестандартну позику» від МВФ. Адже її заборонено використовувати на щось інше, окрім підтримки банківської системи. Окрім «тіла кредиту» (14 млрд. дол. США) необхідно буде платити відсотки, що виллється в величезну гривневу суму (понад 80 млрд. грн.). Значно краще й вигідніше здійснити власну емісію на аналогічну суму, мати можливості для маневру, істотно не збільшувати державний зовнішній борг, який на сьогодні (з врахуванням боргів корпоративних структур) перевищує 100 млрд. грн. Жодна країна не буде процвітати, якщо покладатиме надії на задоволення потреб власного народу за рахунок зовнішніх надходжень — як грошових, так і товарних.

3.4. Ідеологія «бюджетного профіциту» в умовах уже запущеної кризи матиме вельми негативні наслідки, неминуче ускладнить соціально-економічну ситуацію в країні ще більше. Якщо і далі провадити політику заморожування кредитів і стримування доходів громадян, криза буде поглиблюватися, а вихід з неї — гальмуватися. Тому в умовах жорсткої фінансової кризи слід законодавчо повернутися до практики виваженого фінансування бюджетного дефіциту з боку Національного банку (а не зовнішніх позичок), що в наших реальних умовах є єдиною альтернативою.

Дефіцитність бюджету в розумних межах не є недоліком, це — інструмент розумного господарювання. Але за умови, якщо уряд доможеться від Верховної Ради зміни підходів щодо його покриття. Йдеться про те, що під жорстким тиском західних порадників дефіцит українського бюджету обов’язково має покриватися зовнішніми запозиченнями, тобто доларовими ін’єкціями. Зовнішні позики для покриття витрат на поточне споживання та ще й під гарантії уряду — означає чинити зло національним інтересам.

Отже, необхідно сформувати бюджет-2009 з оптимальним дефіцитом, але обов’язково задіявши власні фінансові ресурси для його покриття.

3.5. Важливо використати грошову емісію найбільш ефективним шляхом — для збільшення ринкового попиту. Треба не просто вливати гроші в економіку, а пропустити їх через бюджетний обіг — саме в цьому закладено очікування стимулюючого ефекту. Державні валютні ресурси необхідно ощадливо, однак сміливо використовувати для рефінансування фінансових установ, у виняткових випадках — для вливання в їх статутні фонди із збереженням у власності держави.

3.6. Пошук джерел формування бюджету-2009 в нинішніх складних умовах змусить, врешті-решт, Верховну Раду та Кабінет Міністрів запустити в дію не лише механізми залучення додаткових джерел, а і реальної економії. І розпочинати потрібно не лише з кількості чиновницько-бюрократичного апарату, а з надмірних пільг і привілеїв4, якими користуються вищі ешелони законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Мати в Україні таку кількість міністерств, відомств, комісій (з правами міністерства), коли в ринково розвинутих країнах їх кількість не перевищує 12—15, — це також надмірний тягар для суспільства. А якщо взяти до уваги, що українські міністри мають по 10 і більше заступників, а ті, в свою чергу, відповідний апарат, то абсурдна надмірність чиновництва за рахунок платників податків стає очевидною.

ІV. Висновки

1. В умовах жорсткої фінансової кризи слід законодавчо повернутися до практики виваженого фінансування бюджетного дефіциту з боку Національного банку (а не зовнішніх позичок), що в нинішніх реальних умовах є єдиною ефективною альтернативою. Задля цього необхідно скасувати статтю 15 (п.6) Бюджетного кодексу України та дезавуювати дію Закону України «Про реструктуризацію боргових зобов’язань Кабінету Міністрів перед Національним банком України», також зупинити дію ст. 54 Закону України «Про Національний банк України».

2. Верховній Раді слід скористатися своїм правом і ухвалити необхідне рішення, причому повністю узгоджене з чинним законодавством — сформувати бюджет-2009 з дефіцитом у 3 відсотки, задіяти власні внутрішні ресурси для його покриття, відповідно змінити планові показники обмінного курсу гривні та інфляції.

3. Слід ретельно проаналізувати чинне законодавство щодо гарантування кредитів і механізмів відповідальності позичальників та його вдосконалити, забезпечити для фінансових установ надійний порядок відшкодування збитків у разі неповернення кредитів — однак у жодному разі не згортати кредитну діяльність у державі, бо вона є головною умовою дієздатності сучасної економіки.

4. Національний банк, фактично за власним розсудом, здійснює грошову емісію. Національні гроші в обігу та валюта фіксуються на його рахунках (в пасиві балансу) як власні кошти. Затим НБУ позичає (фактично продає) ці створені «з повітря» гроші власній державі, отримуючи величезні прибутки, а держава залишається у боргу перед власним Національним банком, чи не більшому, ніж перед іноземними кредиторами. Насправді ж НБУ за всієї незалежності є державною інституцією, а кошти держави — це її бюджет, скільки б з ним не хитрували. Грошова емісія, яку здійснює Національний банк від імені держави, але їй на збиток, — це політико-економічний парадокс, якому Верховна Рада давно мала б покласти край.

Трохим КОВАЛЬЧУК, доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки.

Довідково:

Сьогодні вражає така тенденція. Чисельність працівників органів виконавчої влади (без місцевих адміністрацій) 1992 року становила 63,8 тис. осіб, а нині — в рази більша і продовжує зростати. Що ж стосується привілеїв, то тут Україна заткнула за пояс навіть середньоазіатські кланові режими. Доречно нагадати, що навіть такий управлінський рівень, як керівники департаментів секретаріату Президента, Кабінету Міністрів, заступники міністрів, державних комітетів та комісій, не кажучи вже про більш елітарні рівні, обслуговуються персональним автотранспортом. Скільки витрачається коштів загалом на бензин, що постійно дорожчає, та технічне обслуговування, не підраховував ніхто. Бюджет держави навіть має спеціальну статтю на утримання мисливських господарств, що перебувають у віданні Державного управління справами Президента та Кабінету Міністрів. І такий перелік можна продовжувати. Отже, скасування всіх казенних пільг і привілеїв (розуміємо, наскільки банально звучить така пропозиція) має стати важливим кроком не лише фінансового, а і морального оздоровлення українського суспільства.

Цей закон (№ 1697-ІІІ від 20.04.2000 р.) було ухвалено під жорстким тиском МВФ, як одна з ключових умов отримання кредиту «стенд-бай».

«Емісійні кошти Національного банку України не можуть бути джерелом фінансування дефіциту державного бюджету України».

«Національному банку забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат державного бюджету України».